Північне сяйво
Шрифт:
У Ліри захопило подих від цієї картини, а потім вона глянула вниз і побачила, мабуть, ще дивніше видовище.
Наскільки вона могла побачити, до самого горизонту в усіх напрямках простягалося біле море. М’які вершини, закутані в туман, подекуди здіймалися, це було схоже на скупчення криги.
Крізь це море по одній, по двоє та більшими групами піднімалися маленькі темні тіні, ті неясні граційні постаті — відьми на своїх гілках з небесної сосни.
Вони летіли стрімко, без будь-якого зусилля вгору, прямуючи за кулею з одного чи іншого боку, рухаючи її в потрібному напрямку. І одна з них — лучниця, яка врятувала Ліру від пані Кольтер, летіла поруч із кулею, і Ліра вперше виразно роздивилася її.
Вона була юна — молодша за пані Кольтер, ясноволоса, з яскравими зеленими очима, вбрана, які всі відьми, у стрічки з чорного шовку, але на ній не було ні шуби, ні каптура, ні рукавиць. Здавалося, вона не відчувала холоду. На її голові був простий вінок з маленьких червоних квітів. Вона сиділа на своїй гілці з небесної сосни, ніби на бойовому коні, і летіла за ярд від Ліриного цікавого погляду.
— Ліра?
— Так! Ви Серафіна Пеккала?
— Так.
Ліра зрозуміла, чому Фардер Корам покохав її і чому це розбило його серце, хоч ще за мить вона про це не здогадувалася. Він старішав, він був старий хворий чоловік, а вона буде молодою цілу вічність.
— У тебе є читач символів? — запитала відьма голосом, схожим на високий дикий спів Аврори, і Ліра через цей прекрасний звук ледве вловила, про що йдеться.
— Так. Він у мене в кишені, у безпеці.
Лопотіння величезних крил сповістило про новоприбулого, який ширяв поряд із нею — сірого гусака-деймона. Він коротко сказав щось і описав широке коло навколо кулі, яка продовжувала підніматися.
— Цигани перетворили Больвангар на руїни, — сказала Серафіна Пеккала. — Вони вбили двадцять два охоронці та дев’ять людей, які там працювали. Тоді підпалили решту будівель. І збираються повністю знищити його.
— А як пані Кольтер?
— Про неї нічого не відомо.
Вона дико скрикнула, і всі інші відьми полетіли до кулі.
— Пане Скоресбі, — сказала вона. — Мотузку, якщо ви дозволите.
— Мем, я дуже вдячний. Ми все ще піднімаємося. Здається, це триватиме ще якийсь час. Скільки вас знадобиться, щоб потягнути нас на північ?
— Ми сильні, — все, що вона відповіла.
Лі Скоресбі накинув петлю з товстого каната на оббите шкірою залізне кільце, що втримувало мотузки, які були натягнуті навкруги аеростата і на яких трималася корзина. Коли він міцно закріпив його, то викинув вільний кінець у повітря. Одразу ж шість відьом попрямували до нього, схопили його та почали тягти, спрямовуючи гілки з небесної сосни на Полярну Зірку.
Коли куля почала рухатися в цьому напрямку, Пантелеймон качкою виліз на край корзини. Деймон Роджера також виглянув, але невдовзі заховався назад, тому що Роджер спав, так само як і Йорик Бернісон. Лише Лі Скоресбі пильнував, тримаючи в роті тонку сигару та розглядаючи інструменти.
— Отже, Ліро, — продовжувала Серафіна Пеккала. — Ти знаєш, навіщо ти ідеш до лорда Ізраеля?
Ліра здивувалася.
— Звичайно ж, щоб віддати йому алетіометр! — відповіла вона.
Вона не замислювалася над цим питанням — все було очевидно. Потім дівчинка пригадала свій перший мотив, який майже забула.
— Чи… Допомогти йому втекти. Ось чому. Ми допоможемо йому звільнитися.
Але коли вона це вимовила, то подумала, чи не є це абсурдом. Втекти зі Свольбарда? Неможливо!
— Спробуємо, хай там як, — додала вона рішуче. — А що?
— Є речі, про які я повинна тобі розказати, — сказала Серафіна Пеккала.
— Про Пил?
— Так, разом з іншим. Але зараз ти стомилася, а це буде довгий політ. Ми поговоримо, коли ти прокинешся.
Ліра позіхнула. Це було позіхання, від якого затріщали щелепи і ледве не луснули легені, воно тривало майже хвилину, чи їй так здалося. Як Ліра не намагалася, вона не могла опиратися сну. Серафіна Пеккала простягнула руку через край корзини та торкнулася її очей, і Ліра опустилася на підлогу. Пантелеймон злетів за нею і, обернувшись на горностая, заліз на своє звичайне місце для спання — до неї на шию.
Відьма надала гілці певної швидкості, щоб летіти поряд з кулею. Вони прямували на північ до Свольбарда.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Свольбард
18
Туманілід
Лі Скоресбі накрив Ліру шубою. Вона пригорнулася до Роджера, і вони спали, поки куля летіла на полюс. Час від часу аеронавт перевіряв свої інструменти, не випускаючи з рота сигару, яку ніколи не запалював поряд із легкозаймистим воднем, та кутаючись у свої хутра.
— Ця маленька дівчинка важлива пташка, еге? — запитав він невдовзі.
— Більше, ніж вона здогадується, — відповіла Серафіна Пеккала.
— Це означає, що слід чекати переслідування? Розумієте, я міркую як практична людина, яка мусить заробляти собі на прожиття. Я не можу дозволити роздерти себе на шматки чи підстрелити без усілякої компенсації за це. Я не намагаюся применшити значення цієї експедиції, повірте мені, мем. Але Джон Фаа та цигани заплатили мені за мій час та вміння, за потрібний одяг і використання кулі. Але ця платня не включала в себе страховку за участь в актах агресії. І дозвольте мені зазначити, мем, коли ми приземлимося з Йориком Бернісоном в Свольбарді, це буде сприйнято як озброєна агресія.
Він обережно виплюнув за борт листя для куріння.
— Отже, я хочу знати, чого нам чекати в плані бійок та сутичок, — закінчив він.
— Може, доведеться битися, — відповіла Серафіна Пеккала. — Але ви вже робили це раніше.
— Звісно, коли мені платили. Але справа в тому, що Я розцінював свій контракт як безпосереднє транспортування, тому й ціна була відповідна. І тепер мені цікаво після того невеличкого заворушення внизу, дуже цікаво, що мається на увазі під моєю відповідальністю за транспортування. Наприклад, чи повинен я ризикувати своїм життям та знаряддям у війні між ведмедями. І чи має ця маленька дівчина таких самих відчайдушних ворогів у Свольбарді, як у Больвангарі. Я говорю про це, просто щоб підтримати розмову.