Північне сяйво
Шрифт:
— Він сказав тобі, хто він?
— Лише своє ім’я. Консул Трольсанда сказав нам його.
— Він шляхетний. Він принц. Річ у тому, що коли б він не скоїв тяжкого злочину, він був би зараз королем ведмедів.
— Він сказав, що їхнього короля звуть Йофур Рекнісон.
— Йофур Рекнісон став королем, коли вигнали Йорика Бернісона. Йофур, звичайно, принц, інакше його б не допустили до влади. Але він розумний в людському сенсі слова. Він створює альянси і підписує угоди, він живе не як ведмідь — в льодовій фортеці, а в новому палаці. Він обмінюється послами з іншими народами і розбудовує вогняні шахти за допомогою інженерів-людей… Він досвідчений і проникливий. Дехто говорить, що він спровокував Йорика на те, що той потім зробив і після чого був вигнаний. А інші стверджують, що навіть якби він не робив цього, то був не проти, щоб так думали, оскільки це підтверджувало репутацію досвідченого і хитрого.
— Що він зробив? Розумієте, одна з причин, чому я люблю Йорика, — це через мого батька, який теж зробив щось подібне, і його було покарано. Мені здається, що вони схожі. Йорик сказав мені, що вбив іншого ведмедя, але ніколи не розповідав, як це сталося.
— Бійка була через ведмедицю. Ведмідь, якого вбив Йорик, не відступив, незважаючи на те що було ясно — Йорик сильніший. Попри свою гордість, ведмеді завжди визнають сильнішого за себе самих і відступають, але З якихось причин той ведмідь цього не зробив. Дехто говорить, що це Йофур Рекнісон націлив його так зробити, а чи дав з’їсти трави, через яку той втратив розум. У будь-якому разі молодий ведмідь наполягав, і Йорик Бернісон не втримався. Цю справу було легко розсудити, він повинен був поранити його, а не вбити.
— Тоді б він став королем, — сказала Ліра. — Я чула щось про Йофура Рекнісона від пальмеріанознавця — професора Джордана, тому що він був на півночі і зустрічався Із ним. Він сказав… Шкода, що я не пригадую, що саме… Здається, що він хитрістю здобув свій трон, чи щось таке… Але знаєте, Йорик сказав мені, що ведмедя неможливо одурити, і довів мені це. Здається, їх обох одурили — його та другого ведмедя. Мабуть, тільки ведмеді можуть ошукати ведмедів, а люди не можуть. Окрім… Люди Трольсанда, вони одурили його, правда? Коли напоїли його та забрали обладунки?
— Коли ведмеді поводяться, як люди, мабуть, їх можна одурити, — сказала Серафіна Пеккала. — Коли ж ведмеді поводяться, як ведмеді, це неможливо. Жоден ведмідь Зазвичай не п’є спирту. Йорик Бернісон напився, щоб заглушити сором вигнання, і лише тоді люди Трольсанда змогли ошукати його.
— А, так, — кивнула Ліра. Її задовольнило таке пояснення. Вона обожнювала Йорика майже безтямно, тому зраділа з підтвердження його благородства. — Ви дуже розумна, — продовжувала вона. — Я б не здогадалась про це, якби ви мені не сказали. Гадаю, що ви навіть розумніша за пані Кольтер.
Вони продовжували летіти. Ліра жувала шматок тюленятини, який знайшла у своїй кишені.
— Серафіно Пеккала, — запитала вона через деякий час, — що таке Пил? Тому що мені здається — все це через Пил, але ніхто не може сказати мені, що це таке.
— Я не знаю, — відповіла їй Серафіна Пеккала. — Відьми ніколи не переймалися через Пил. Все, що я можу сказати, — там, де священики, там бояться Пилу. Пані Кольтер не священик, звичайно, але вона могутній агент магістрату, і це саме вона організувала Облаткове братство та переконала Церкву надати кошти Больвангару. І все через її зацікавленість Пилом. Ми не можемо зрозуміти її почуттів до нього. Але є багато речей, яких ми ніколи не розуміли. Ми бачимо татар, які роблять дірки у своїх черепах, і не можемо збагнути цього. Отже, Пил може бути дивним, і він нам цікавий, але ми не трощимо все на своєму шляху, щоб дослідити його. Залиш це Церкві.
— Церкві? — перепитала Ліра. Їй щось пригадалося, вона пам’ятала, як розмовляла з Пантелеймоном на болотах про те, що може обертати стрілку алетіометра, і вони заговорили про фотомлин на олтарі в коледжі Габріеля і про елементарні частинки, які змушували обертатися маленький флюгер. Заступник єпископа був упевнений у зв’язку між елементарними частинками та релігією.
— Може бути, — вимовила вона, киваючи. — Більшість речей у Церкві тримається в таємниці, але… Але більшість тих речей старі, а Пил не старий, наскільки я знаю. Цікаво, чи міг би лорд Ізраель сказати мені… Вона знову позіхнула.
— Краще я ляжу, — сказала вона Серафіні Пеккала, — а то я зовсім змерзну. Мені бувало холодно на землі, але такого холоду я ніколи не відчувала. Здається, я можу померти, якщо стане ще холодніше.
— Тоді ляж і закутайся в шуби.
— Так я і зроблю. Якщо й вмирати, то краще вже тут, нагорі, ніж там, унизу. Коли нас посадили під те лезо, я думала… Ми обоє… О, як це було жорстоко. Але зараз ми ляжемо. Розбудіть нас, коли ми дістанемося до місця, — промовила вона і незграбно сіла на купу шуб, відчуваючи біль від нестерпного морозу, а потім вляглася якнайближче до сплячого Роджера.
Так продовжували свою подорож чотири мандрівники, сплячи у вкритій льодом повітряній кулі, яка мчала до Скель та льодовиків, до вогняних шахт та льодових фортець Свольбарда.
Серафіна Пеккала погукала аеронавта, і він умить прокинувся, трохи роздратований від холоду, але одразу ж зрозумів з руху корзини, що щось негаразд. Вона страшенно розгойдувалася на вітрі, який немилосердно бив по аеростату, і відьми, які тримали мотузку, ледве втримували її. Якби вони впустили мотузку, то куля понеслася б у напрямку Нової Зембли, як він зрозумів, поглянувши на компас, зі швидкістю приблизно сто миль за годину.
— Де ми? — почула його крик Ліра. Вона ще не прокинулась остаточно через дивний рух та через холод, який Скував усе її тіло.
Вона не чула, що відповіла відьма, але крізь натягнутий Каптур, у світлі анібаричного ліхтаря бачила Лі Скоресбі, який, тримаючись за рейку, потяг мотузку, що вела до аеростата. Потім він знову з силою потягнув і глянув у тривожну темряву, а після того обмотав мотузку довкола рейки на кільці.
— Я випущу трохи газу, — крикнув він Серафіні Пек-кала. — Треба знизитися. Ми надто високо.
Відьма гукнула щось у відповідь, але Ліра знову не розібрала її слів. Роджер також прокинувся — рипіння корзини було таким сильним, що розбудило б будь-кого, навіть того, хто не прокинувся від розгойдування. Деймон Роджера та Пантелеймон вчепилися один в одного, ставши мармозетками, а Ліра намагалася лежати не рухаючись і не тремтіти від страху.
— Чорт забирай, все гаразд, — сказав Роджер, налаштований веселіше за неї. — Коли ми приземлимося, можна, буде запалити вогнище та зігрітися. У мене в кишені є сірники. Я поцупив їх на кухні в Больвангарі.