Північне сяйво
Шрифт:
— Але ти, як можна…
— Я можу стати вашим деймоном, — сказала вона, — але тільки в тому разі, якщо ви переможете Йорика Бернісона в поєдинку сам на сам. Тоді його сила перейде у вас, а мій розум зіллється з вашим, і ми станемо однією особистістю, будемо читати думки одне одного. Ви зможете посилати мене будь-куди, щоб я шпигувала для вас, чи тримати мене біля себе, як захочете. А я допоможу вам повести ведмедів, щоб захопити Больвангар, якщо ви цього забажаєте, і змусити їх створити деймонів для ваших улюблених ведмедів, а якщо вам сподобається бути єдиним ведмедем з деймоном, ви зможете знищити Больвангар навіки. Ми зможемо зробити будь-що, Йофуре Рекнісон, ви та я разом!
Весь цей час вона тримала Пантелеймона у кишені тремтячими руками і він лежав якнайтихіше у своїй найменшій формі миші.
Йофур Рекнісон ходив узад-вперед надзвичайно збуджений.
— Поєдинок? — запитав він. — Я? Я повинен битися з Йориком Бернісоном? Неможливо! Він — вигнанець! Цього не може бути! Як я зможу битися з ним? Це єдиний спосіб?
— Так, єдиний, — відповіла Ліра, прагнучи, щоб це було не так, тому що Йофур Рекнісон з кожною хвилиною здавався дедалі більшим та лютішим. Як сильно вона не любила Йорика, як віддано не вірила в нього, вона не могла уявити, що він переможе цього величнішого серед величних ведмедів. Але це була їхня єдина надія. Бути враженим на відстані з вогнеметів не залишило б жодної надії.
Раптово Йофур Рекнісон озирнувся на неї.
— Доведи! — сказав він. — Доведи, що ти — деймон!
— Добре, — погодилася Ліра. — Я легко це зроблю. Я можу з’ясувати будь-що, що знаєш лише ти і ніхто інший, щось таке, що може з’ясувати лише деймон.
— Тоді скажи мені, хто був першим, кого я вбив.
— Щоб відповісти, мені потрібно вийти до іншої кімнати, — сказала дівчинка. — Коли я буду вашим деймо-ном, ви побачите, як я це виконую, але до того я маю робити це на самоті.
— Поряд із цією кімнатою є передпокій. Іди туди і приходь із відповіддю.
Ліра відчинила двері і опинилася в кімнаті, освітленій одним факелом, у якій майже нічого не було, окрім шафи З червоного дерева з тьмяними срібними прикрасами. Вона витягла алетіометр і запитала:
— Де зараз Йорик?
«За чотири години звідси, він поспішає сюди».
— Як я зможу йому сказати, що зробила? «Ти повинна довіряти йому».
Вона зі страхом подумала, як він, мабуть, стомився. Але потім усвідомила, що не виконує того, що тільки-но сказав їй алетіометр: вона не довіряє йому.
Вона відкинула цю думку та поставила питання, відповідь на яке вимагав у неї Йофур Рекнісон. Кого першого він вбив?
Відповідь була: «Власного батька».
Вона вирішила дізнатися про це докладніше і з’ясувала, що Йофур тоді був молодим ведмедем на своєму першому полюванні у льодах і зіткнувся з самотнім ведмедем. Вони чогось не поділили і билися, тоді Йофур і вбив його. Коли пізніше він довідався, що це був його власний батько (ведмедів виховують матері, і вони рідко бачать своїх батьків), він приховав правду про те, що зробив. Ніхто не знав, що сталося, окрім самого Йофура.
Ліра заховала алетіометр та замислилася, як переповісти цю відповідь.
— Полести йому! — прошепотів Пантелеймон. — Це все, що йому потрібно.
Отже, Ліра відчинила двері та побачила, що Йофур Рекнісон чекає на неї з виразом тріумфу, хитрості, передчуття та жадоби на обличчі.
— Ну?
Вона стала перед ним на коліно й схилила голову, щоб доторкнутися його сильнішої лівої передньої лапи, тому що ведмеді були лівшами.
— Прошу вибачення, Йофуре Рекнісон! — сказала вона. — Я не знала, що ви такий сильний та величний!
— Що це? Відповідай на моє запитання!
— Перший, кого ви вбили, був ваш власний батько. Я вважаю вас за бога, Йофуре Рекнісон. Ось ви хто. Лише бог міг би мати силу, щоб зробити таке.
— Ти знаєш! Ти можеш бачити!
— Так, тому що я — деймон, як і казала.
— Скажи мені ще одну річ. Що пообіцяла мені пані Кольтер, коли була тут?
Знову Ліра пішла до порожньої кімнати й прочитала алетіометр, щоб потім повернутися з відповіддю.
— Вона пообіцяла вам, що переконає магістрат в Женеві прийняти вас за християнина, навіть незважаючи на те, що у вас немає деймона. Боюсь, вона цього не зробила, Йофуре Рекнісон, і, відверто кажучи, мені здається, вони ніколи на це не погодяться, якщо у вас не буде деймона. Я думаю, вона це знала, але не сказала вам правди. Але в разі, якщо я стану вашим деймоном, ви зможете стати християнином, якщо схочете, тому що ніхто не посміє заперечувати. Ви зможете вимагати цього, і вони не відкинуть вашої вимоги.
— Так… Правильно. Так вона і сказала. Правда, кожне слово. І вона збрехала мені? Я довіряв їй, а вона мене одурила?
— Саме так. Але більше вона не зможе цього зробити. Вибачте, Йофуре Рекнісон. Дозвольте повідомити вас, що Йорик Бернісон лише за чотири години звідси, і, мабуть, краще попередити охорону не атакувати його, як вони мали б зробити зазвичай. Якщо ви будете битися з ним за мене, йому треба дозволити увійти до палацу.
— Так…
— І коли він прийде, я, мабуть, удаватиму, що все ще належу йому, і скажу, що загубилася чи щось таке. Він не взнає. Я буду прикидатися. Ви скажете іншим ведмедям, що я — деймон Йорика і що я належатиму вам, коли ви його переможете?
— Я не знаю… Що мені робити?
— Краще вам поки про це не гадати. Коли ми будемо разом, ви і я, ми вирішимо, як краще зробити. А зараз вам Потрібно пояснити іншим ведмедям, чому ви дозволите Йорику битися з вами як справжньому ведмедю, незважаючи на те що він вигнанець. Нам потрібно вигадати причину, тому що інакше вони не зрозуміють. Я, звичайно, знаю, що вони виконають будь-який ваш наказ, але якщо до того ще й зрозуміють причину, то будуть вас просто боготворити.
— Так. Що ми їм скажемо?
— Скажіть їм… Скажіть, для того, щоб зробити ваше королівство абсолютно могутнім, ви викликали Йорика Бернісона на бій, і переможець стане керувати ведмедями назавжди. Розумієте, якщо ви зробите так, що його прихід здаватиметься вашою ідеєю, а не його, вони будуть справді вражені. Вони подумають, що ви змогли викликати його з такої далечини. Тоді вони вважатимуть, що ви здатні на будь-що.
— Так…
Величезний ведмідь був безпорадним. Ліра здобула владу над ним, це оп’янило її, і якби не Пантелеймон, що вкусив її за руку, бажаючи нагадати про небезпеку, у якій вони опинилися, то вона б зовсім втратила почуття міри.