Північне сяйво

Пулман Филип

Насправді Ліра та її товариші були втягнуті у війну не на життя, а на смерть. Спочатку діти (молоді служки, діти слуг і Ліра) одного коледжу воювали з дітьми іншого. Але ця ворожнеча згасла, коли міські діти атакували тих, що жили в коледжі: після цього всі коледжі об’єдналися і розпочали війну проти міських. Суперництво тривало ще з давніх-давен і було глибоким і кумедним.

Але воно забулося, коли з’явилася нова загроза. Одна ворожнеча була вічною: з дітьми робітників, що випалювали цеглу, які жили в Клейбедсі і яких однаково зневажали і міські, й ті, що жили в Коледжі. Минулого року Ліра та декілька міських оголошували перемир’я і атакували Клейбедс, закидаючи дітей випалювачів цегли важкими грудками глини й руйнуючи побудовані ними хатинки, обмазуючи їх у грязюку, серед якої вони жили, поки і переможці, й переможені не ставали схожими на волаючу зграю вовкулаків.

Другий вічний ворог був сезонний — циганські родини, які жили у човнах і приїжджали з весняними та осінніми ярмарками й завжди були готові битися. Найвідомішою була одна циганська сім’я, яка завжди кидала якір в тій частині міста, що називалася Єрихон, і з якою вона ворогувала з того часу, відколи вперше змогла кинути камінь. Коли останнього разу вони були в Оксфорді, Ліра, Роджер та декілька дітей із кухні з Джордана і коледжу Святого Михаїла влаштували їм засідку і кидали багном в їхній яскраво пофарбований вузький човен доти, доки вся родина не вийшла, щоб прогнати їх. Саме цієї миті резервний загін, яким керувала Ліра, захопив човен і відплив від берега, щоб спуститися униз за течією, заважаючи всім іншим суднам, з наміром знайти чіп у човні. Ліра була впевнена в існуванні чопа. Якби вони витягли його, запевняла вона свій загін, човен би вмить затонув; але вони так і не знайшли і були змушені покинути судно, коли цигани нагнали їх, і тікати, тріумфально вигукуючи, вузькими завулками Єрихона.

Це був світ Ліри, її радість. Переважно вона була грубим і жадібним дикуном. Але в неї завжди було невиразне відчуття того, що це не весь її світ; що одна її частина належить шляхетності й традиційності Коледжу Джордана і що десь в її житті був зв’язок із високим світом політики, представлений лордом Ізраелем. Але вона вдавалася до цього відчуття лише для того, щоб величатися Та командувати вуличними дітьми. Їй ніколи не спадало на думку ще якось з цього скористатися.

Так минуло її дитинство, як у напівдикої кішки. Її життя змінювалося лише в тих рідкісних випадках, коли лорд Ізраель приїздив до коледжу. Багатий та могутній дядько давав їй нагоду похизуватися, але ціною за це вихваляння було те, що найжвавіший учений ловив її та відводив до домоправительки, яка вмивала й одягала її в чисту сукню і супроводжувала (не стримуючи погроз) до кімнати відпочинку, де Ліра чаювала з лордом Ізраелем. Запрошували також декількох старших учених. Ліра непокірливо плюхалася в крісло, і Ректор був змушений суворо наказувати їй сісти прямо, після чого вона дивилася на всіх так похмуро, що це навіть у священика викликало сміх. Те, що відбувалося під час тих невправних офіційних візитів, ніколи не змінювалося. Після чаю Ректор та інші запрошені вчені залишали Ліру з її дядьком, а він ставив її перед собою і змушував звітувати, чого нового вона дізналася після його останнього візиту. І вона бурмотіла все, що могла відкопати зі своєї пам’яті з геометрії, арабської мови, історії чи анібарології, а він сидів нога за ногу і незворушно дивився на неї, поки вона вже нічого не могла витягнути з себе.

Минулого року, перед його експедицією на північ, він спитав її:

— А як же ти проводиш свій час, окрім старанного навчання?

Вона промимрила:

— Просто граюсь. Десь біля Коледжу. Просто… граюся, правда.

Тоді він наказав:

— Покажи-но мені свої руки, дитино.

Вона протягнула свої руки для огляду, а він взяв і повернув їх, щоб подивитися на її нігті. Поряд із ним на килимі лежав, як сфінкс, його деймон, час від часу помахуючи хвостом і невідривно дивлячись на Ліру.

— Брудні, — відзначив лорд Ізраель, відштовхуючи її руки. — Вони тут кажуть тобі умиватися?

— Так, — відповіла вона, — але нігті священика теж завжди брудні. Вони брудніші навіть за мої.

— Він освічена людина. А яке твоє виправдання?

— Мабуть, я забруднила їх вже після того, як помила.

— Де ти граєшся, щоб так забруднюватися?

Вона з підозрою подивилася на нього. В неї було почуття, що лазити по даху заборонено, хоч ніхто цього не говорив.

— У деяких старих кімнатах, — нарешті відповіла вона.

— А ще де?

— Іноді в Клейбедсі.

— А ще?

— В Єрихоні і порту Медоу.

— І більше ніде?

— Ні.

— Ти — брехуха. Я тільки вчора бачив тебе на даху.

Вона стиснула губи і не сказала нічого. Він глузливо спостерігав за нею.

— Отже, ти також граєшся на даху, — продовжував він. — Ти коли-небудь ходиш до бібліотеки?

— Ні. Але я знайшла грака на даху бібліотеки, — відповіла вона.

— Справді? Ти спіймала його?

— В нього була поламана лапка. Я хотіла вбити та засмажити його, але Роджер сказав, що треба його вилікувати. Тому ми давали йому крихти їжі і трохи вина, а потім він видужав і полетів.

— Хто такий Роджер?

— Мій друг. Хлопець із кухні.

— Зрозуміло. Отже, ти була на всіх дахах Коледжу…

— Не на всіх. Не можна залізти на будівлю Шелдрна, тому що для цього треба стрибнути нагору з башти пілігримів через проміжок між будинками. Там є слухове вікно, яке виходить просто на неї, але я не така висока, щоб зробити це.

— Ти була на всіх дахах, крім будівлі Шелдона. А як щодо підземелля?

— Підземелля?

— Під землею Коледж займає стільки ж місця, скільки й на землі. Я здивований, що ти ще цього не з’ясувала. Ну добре, я іду за хвилину. Ти виглядаєш достатньо здоровою. Ось на.

Він засунув руку в кишеню і дістав жменю монет, із яких дав їй п’ять золотих доларів.

— Вони що, не вчили тебе казати «дякую»? — спитав він.

— Дякую, — промимрила вона.

— Ти слухаєшся Ректора?

— О, так.

— І шануєш учених?

— Так.

Деймон лорда Ізраеля м’яко засміявся. Це був перший звук, який він видав, і Ліра почервоніла.

— Біжи грайся, — сказав лорд Ізраель. Ліра з полегшенням кинулася до дверей, не забувши обернутися і вигукнути «до побачення».

Таким було життя Ліри до того дня, коли вона вирішила сховатися у вітальні і вперше почула про Пил.

І, звичайно, бібліотекар помилявся, говорячи Ректорові, що вона не зацікавиться. Вона б жадібно слухала будь-кого, хто б міг розказати їй про Пил. Вона мусила почути про це набагато більше й раніше і, нарешті, дізналася б про Пил докладніше за всіх у світі, але ж її оточувало розмаїте життя Джордана.

І в будь-якому випадку існувало ще багато чого, про що можна було думати. Чутки вже кілька тижнів просочувалися вулицями — чутки, які одних людей змушували сміятися, а інших замовкати, як привиди в одних викликають глузування, а в інших жах. Без жодної причини і пояснення почали зникати діти.

Це відбувалось приблизно так.

Уздовж східного боку головного шляху річки Айсиз, переповненого повільним рухом барж із цеглою, суднами з асфальтом і контейнерами з зерном, повз Хенлі і Мейденхед у Тедінгтон, якого сягає течія з Німецького океану, і ще далі вниз: до Мортлейка, повз будинок великого мага доктора Ді; повз Фолкшел, де парки розваг приваблюють прапорами і фонтанами вдень, а деревами, прикрашеними лампочками, та феєрверками — вночі; повз Уайт-Хол, де король щотижня збирає державну раду; повз стріляючу башту Шот, яка поливає своїм безупинним дощем розплавленого свинцю темну поверхню води; ще далі й далі, де річка, широка й тут уже брудна, робить величезний вигин на південь.