Північне сяйво
Шрифт:
— Я думаю, це — алетіометр, — сказала вона розгублено. — Так я думала весь час. Я повинна передати його лорду Ізраелю перед тим, як вона отримає цей прилад. Якщо вона отримає його, ми всі загинемо.
Коли вона це сказала, вона відчула себе дуже стомленою, такою розбитою та сумною, що смерть здавалась би полегшенням. Але, дивлячись на Йорика, вона не сказала цього вголос. Вона сховала алетіометр і випросталась.
— Вона далеко звідси? — запитав Йорик.
— Лише за кілька годин. Я думаю, мені потрібно віддати алетіометр лорду Ізраелю якомога швидше.
— Я піду з тобою, — сказав Йорик.
Вона не заперечувала. Поки Йорик віддавав накази та збирав озброєний загін для захисту під час завершальної частини їх подорожі на північ, Ліра мовчки сиділа, зберігаючи енергію. Вона відчувала: щось вислизнуло від неї під час останнього читання. Вона заплющила очі та заснула, але невдовзі її розбудили, і вони вирушили в дорогу.
21
Гостинність лорда Ізраеля
Ліра їхала верхи на сильному молодому ведмеді, Роджер — на другому, Йорик невтомно біг попереду, а загін, озброєний вогнеметами, охороняв їхній тил.
Шлях був довгий та складний. Місцевість у Свольбарді була гірською, з гострими скелями та хребтами, порізаними глибокими ущелинами й кам’янистими долинами, до того ж було нестерпно холодно. Ліра подумки поверталася до саней циган, які м’яко везли їх до Больвангара — та подорож здавалася їй такою швидкою та комфортною! Тут повітря було надзвичайно морозяним — вона ще ніколи не відчувала такого холоду, може, у ведмедя, на якому вона їхала, була не така легка хода, як у Йорика, а може, це вона вже надто стомилася. У будь-якому разі це був дуже важкий шлях.
Ліра майже не уявляла, куди вони прямували і як далеко знаходилось це місце. Вона знала лише те, що розказав їй старий ведмідь Сорен Ейсарсон, коли вони лаштували вогнемети. Він брав участь у переговорах з лордом Ізраелем про умови його ув’язнення і дуже добре це пам’ятав.
Спочатку, розповів він, ведмеді Свольбарда ставилися до лорда Ізраеля як до людини, що нічим не відрізняється від інших політиків, королів чи порушників спокою, яких висилали на пустинні острови. В’язні були важливими, бо їх хотів вбити їх власний народ. Одного дня вони могли знадобитися ведмедям, якби їх політичне становище змінилося і вони повернулися правити до своїх країн.
Отже, ведмедям варто було поводитися з ними без жорстокості та без зневаги.
Тому умови життя лорда Ізраеля у Свольбарді були не кращими і не гіршими за умови сотень вигнанців. Але певні речі змусили тюремників ставитися до нього більш насторожено, ніж до інших полонених. Це було через дух загадковості та божественний острах, які огортали все, пов’язане з Пилом, через паніку тих, хто доставив його туди, та завдяки особистому спілкуванню пані Кольтер з Йофуром Рекнісоном.
Окрім цього, ведмеді ніколи не стикалися ні з чим подібним до гордовитої та владної натури лорда Ізраеля. Він взяв гору навіть над Йофуром Рекнісоном, розгнівано та красномовно сперечаючись з ним про місце свого помешкання.
Спочатку його поселили надто низько, стверджував він. Йому потрібна була позначка, яка б височіла над вогняними шахтами та кузнями. Він дав ведмедям малюнки потрібного йому житла та наказав їм, де його розташовувати. Він підкупив їх золотом, він полестив та залякав Йофура Рекнісона, і з приголомшуючим бажанням та готовністю ведмеді взялися до роботи. Невдовзі на березі з видом на північ з’явився будинок: широкий та міцний, з камінами, які споживали багато вугілля, видобутого ведмедями, та з величезними вікнами зі справжнього скла. Там він і жив, полонений, який поводився, немов король.
Потім він взявся за обладнання лабораторії.
Із запеклою завзятістю він здобував книги, прилади, Хімікати, різноманітні інструменти та інше. І якимось чином все це в нього з’являлося то з одного джерела, то З іншого — дещо відкрито, дещо контрабандою з відвідувачами, на праві мати яких він наполіг. Землею, морем Та повітрям лорд Ізраель зібрав всі потрібні матеріали, і за шість місяців його наполегливих зусиль мав усе обладнання.
Отож він працював, обмірковуючи, плануючи, вираховуючи та чекаючи на одну річ, яка була потрібна йому, щоб завершити завдання, яке так лякало Облаткове братство. Вона наближалася з кожною хвилиною.
Уперше Ліра побачила батькову тюрму здалеку, коли Йорик Бернісон зупинився біля підніжжя гірського хребта, щоб діти трохи розім’ялися, тому що не можна було дозволяти їм змерзнути та задубнути ще більше. — Подивіться вгору, — сказав він.
Широкий розбитий схил з каменю та криги, де ледь видно було чиїсь сліди, вів до стрімчака, який темнів на тлі неба. Аврори не було видно, але зорі яскраво сяяли. Стрімчак був чорний та похмурий, але на його верхівці стояв високий будинок, з якого в усіх напрямках розливалося світло — не курні мерехтливі відблиски жирових ламп, не різке біле сяйво анібаричних ламп, а м’яке спокійне світло гасу.
Вікна, з яких йшло світло, також підтверджували надзвичайну владу лорда Ізраеля. Скло було дорогим, і величезні вікна були недозволеною розкішшю в цих широтах, отже, вони були доказом заможності та впливовості, набагато більшим за вульгарний палац Йофура Рекнісона.
Вони востаннє залізли на ведмедів, і Йорик повів їх угору схилом до будинку. Вони опинилися на подвір’ї, засипаному снігом та огородженому невисоким парканом. Коли Йорик відкрив ворота, вони почули дзвінок десь усередині будинку.
Ліра злізла на землю. Вона ледь трималася на ногах. Дівчинка допомогла Роджеру зіскочити, і, підтримуючи одне одного, діти пішли глибоким снігом до входу.
О, як тепло буде в будинку! О, спокійний відпочинок!
Вона спробувала дотягнутися до дзвоника, але тільки-но простягнула руку, як двері відчинилися. Вона побачила невеликий, ледь освітлений коридор, який слугував для втримання тепла, та постать із лампою, яку вона впізнала — це був слуга лорда Ізраеля — Торольд зі своїм деймоном Анфангом.