Північне сяйво

Пулман Филип

Вона вистраждала весь цей шлях, щоб принести щось лорду Ізраелю, гадаючи, ніби знає, що йому потрібно, але це був зовсім не алетіометр. Йому була потрібна дитина.

Вона принесла йому Роджера.

Ось чому він закричав: «Я не посилав по тебе!», коли він її побачив. Він посилав по дитину, і доля привела йому його власну дочку. Так він думав, поки вона не зайшла і не показала йому Роджера.

О, який гіркий біль! Вона думала, що рятує Роджера, але весь цей час вона старанно працювала, щоб зрадити його…

Ліра хитала головою та ридала від безсилої люті. Це було занадто.

Торольд намагався заспокоїти її, але він не знав причини її надзвичайного горя і міг лише нервово поплескувати її по плечу.

— Йорик, — проридала вона, відштовхуючи слугу. — Де Йорик Бернісон? Ведмідь! Він ще надворі?

Старий безпорадно знизав плечима.

— Допоможи мені! — сказала вона, тремтячи від слабкості та страху. — Допоможи мені одягтися. Мені потрібно йти. Зараз! Швидше!

Він поставив лампу і став їй допомагати. Коли вона командувала з таким владним виглядом, вона була дуже схожою на батька, але її обличчя було мокре від сліз, а губи тремтіли. Пантелеймон метався по підлозі, б’ючи хвостом, його шерсть іскрилася. Торольд приніс задубілі, смердючі шуби і допоміг їй одягтися. Коли всі ґудзики були застібнуті та всі шпарини щільно затулені, вона пішла до дверей і відчула мороз, який вдарив її, немов мечем, та одразу ж заморозив сльози на щоках.

— Йорику! — покликала вона. — Йорику Бернісон! Прийди, тому що ти мені потрібний!

Ворушіння снігу, брязкіт металу — і з’явився ведмідь. Він спокійно спав під снігом. У світлі лампи, яку тримав Торольд біля вікна, Ліра побачила довгу голову без обличчя, темні дірки для очей, відблиск білої шерсті під рудувато-чорним металом і захотіла обійняти його та притиснутися до його залізного шолому та шерсті з намерзлим на ній льодом.

— Ну? — сказав він.

— Ми повинні наздогнати лорда Ізраеля. Він забрав Роджера і збирається — страшно подумати — о Йорику, благаю тебе, побігли швидше, мій любий!

— Сідай, — сказав він, і вона вилізла йому на спину.

Не було потреби питати, куди бігти — сліди саней вели прямо з двору через долину, і Йорик побіг уперед. Його рух став вже частиною Ліри, і вона їхала на ньому верхи майже автоматично. Він біг по сніжному покриву кам’янистої землі швидше, ніж будь-коли, і диски обладунків рухалися під нею у постійному ритмі.

За ними бігли інші ведмеді, несучи з собою вогнемет. Шлях був ясним, тому що місяць був високо, і світло, яке він розливав на засніжений світ, було так само яскравим, як тоді, коли вони летіли на кулі: світ яскраво-срібного та неймовірно чорного. Сліди саней лорда Ізраеля вели просто до зубчастих пагорбів. Їх дивні пустельні верхівки тягнулися в небо чорними, як оксамитова тканина алетіометра, стрілами. Самих саней не було видно — чи все ж був якийсь легкий рух на схилі найвищого пагорба? Ліра напружила очі, вдивляючись уперед, а Пантелеймон злетів якнайвище та роздивлявся совою.

— Так, — сказав він, сівши за мить їй на руку, — це лорд Ізраель, він несамовито жене собак, а позаду сидить дитина…

Ліра відчула, що Йорик Бернісон змінив ходу. Щось привернуло його увагу. Він біг дедалі повільніше, поглядаючи ліворуч та праворуч.

— Що сталося? — запитала Ліра.

Він не відповів. Він уважно слухав, але сама вона нічого не чула. Потім Ліра справді щось вловила — загадковий, надто віддалений тріск та калатання. Цей звук вона вже чула раніше — звук Аврори. Нізвідки впала вуаль випромінювання та, змінюючись, повисла у північному небі. Можливо, всі ті невидимі мільярди та трильйони заряджених частинок Пилу, думала вона, викликали це сяюче мерехтіння у верхніх шарах атмосфери. Це явище було яскравішим та більш екстраординарним, ніж те, що Ліра бачила раніше, ніби Аврора знала, яка драма відбувається внизу, і хотіла підсилити своїм світлом хвилюючий ефект.

Але ніхто з ведмедів не дивився вгору — вся їхня увага була на землі. Це не Аврора привернула увагу Йорика. Зараз він стояв, не рухаючись, і Ліра злізла з його спини, знаючи, що його почуття потребували волі. Щось зацікавило його.

Ліра озирнулася навколо: назад, на широку долину, яка вела до будинку лорда Ізраеля, на гори, які вони перейшли ще раніше, але нічого не побачила. Аврора ставала яскравішою. Передні вуалі тремтіли та віялись, і нерівні фіранки згорталися та розгорталися, стаючи більшими та яскравішими, арки та склепіння розкинулися від горизонту до горизонту і торкалися зеніту своїми дугами. Вона ясніше, ніж завжди, чула сильний свист та шелест незбагненних сил.

— Відьми! — крикнув ведмідь, на чий голос Ліра обернулася з радістю та полегшенням.

Але важка морда штовхнула її вперед, від чого у неї перехопило подих, і вона стояла, задихаючись та тремтячи, й дивилася на зелене перо стріли, яке стирчало на місці, де вона щойно стояла. Наконечник та древко були глибоко встромлені в сніг.

«Неможливо!» — подумала вона з слабкістю, але це була правда, тому що інша стріла дзенькнула об обладунки Йорика, який стояв над нею. Це були відьми не Серафіни Пеккала — вони були з іншого клану. Вони кружляли над ними, близько дюжини, знижуючись, щоб вистрілити, та злітаючи знову вгору. Ліра лаялася всіма словами, які знала.

Йорик Бернісон віддавав чіткі накази. Було видно, що ведмеді знають, як вести бій з відьмами, оскільки вони одразу зайняли оборонну позицію, а відьми продовжували наступати. Вони могли точно влучити лише з близької відстані, щоб не марнувати стріл, вони знижувалися, стріляли з найнижчої точки польоту та знову злітали. Але коли вони були низько, а їхні руки були зайняти луком та стрілою, вони ставали вразливими, і ведмеді хапали їх своїми могутніми лапами. Безліч з них впали і загинули.

Ліра заховалася за каменем, спостерігаючи за польотом відьом. Декілька пострілів у неї — усі мимо. А потім Ліра, дивлячись у небо, побачила, що більшість відьом спочатку розлетілися на різні боки, а потім повернули назад.

Але якщо вона і відчула полегшення, воно не тривало надто довго. У тому напрямку, куди вони вирушили, вона побачила багато інших відьом, які приєднувалися до попередніх. І в повітрі поряд з ними з’явилися мерехтливі вогники; на просторах Свольбарда, під сяючою Авророю вона почула звук, від якого її охопив жах. Це було різке гуркотіння газового двигуна: наближався цепелін пані Кольтер з її військом на борту.

Йорик проричав наказ, і ведмеді зайняли іншу позицію. У похмурому блиску неба Ліра спостерігала, як вони швидко встановлювали вогнемет. Авангард відьом також побачив їх і почав поливати дощем із стріл, але ведмеді довірили своїм обладункам і продовжували швидко працювати, лаштуючи свій апарат — величезний важіль, зведений вгору під кутом, чашу — ярд у діаметрі — та глибокий залізний котел, із якого клубочився дим і пара.