П'ятнадцятирічний капітан
Шрифт:
Негору годі було звинуватити в тому, що він навмисне впав на компас, бо таке могло статись і випадково. Проте Дік Сенд здивувався, заставши кока на кормі в таку пізню годину.
— Що ви тут робите? — спитав він.
— Те, що мені подобається, — відповів Негору.
— Що ви сказали? — закричав Дік Сенд, не в силі стримати гніву.
— А те, що немає правила, яке б забороняло гуляти на кормі, — відповів кок.
— Так, цього правила досі не було, але віднині я його запроваджую, — заявив Дік Сенд. — Забороняю вам ходити на корму!
— Ти ба! — відказав Негору.
І цей чоловік, що так добре вмів володіти собою, зробив загрозливий жест.
Молодий капітан вихопив з кишені револьвер і наставив на кока.
— Затямте собі, Негору, — мовив він, — що я ніколи не розлучаюся з цим револьвером і при першому ж порушенні дисципліни прострелю вам голову!
В цю мить Негору відчув, що якась могутня сила пригинає його до палуби.
Це Геркулес поклав йому своє ручисько на плече.
— Капітане Сенд, — мовив велет, — дозвольте викинути цього негідника за борт! Ото зрадіють риби: адже вони не гидливі!
— Ще не час, — відповів Дік Сенд.
Кок випростався, коли негр забрав руку з його плеча. Проходячи повз Геркулеса, він пробурмотів:
— Ну, клятий негре, начувайся: я ще з тобою поквитаюся!
Тим часом вітер змінився: принаймні компас показував стрибок аж на сорок п'ять градусів. Однак молодого капітана вразило, що така різка зміна ніяк не відбилася на морі. «Пілігрим» ішов тим самим курсом, шле хвилі, замість ударяти в корму, били тепер у лівий борт. Це було вкрай небезпечно: судно ніби підставляло себе під найстрашніші удари. Тим-то Дік Сенд мусив змінити курс на чотири румби, і «Пілігрим» і далі втікав од бурі.
Дік Сенд насторожився більше, ніж будь-коли досі. Він питав себе подумки, чи немає зв'язку між падінням Негору й утратою першого компаса. Чого корабельний кок приходив на корму? Може, він зацікавлений у тому, щоб і другий компас вийшов з ладу? Дік Сенд не міг цього зрозуміти. Невже Негору не бажав — як бажали всі пасажири «Пілігрима» — чимшвидше дістатися до американського берега?
Коли юнак розповів про цей випадок місіс Уелдон, та сказала, що хоч вона не дуже довіряє Негору, однак не має поважних підстав підозрювати його в якихсь злочинних замірах.
І все ж, про всяк випадок, Дік Сенд установив за коком пильний нагляд. Але португалець пам'ятав заборону молодого капітана і більше не потикався на корму, де йому не було чого робити. До того ж, Дінго переселили на корму, а кок не наважувався підходити до пса.
Буря не влягалась цілісінький тиждень. А барометр і далі падав. З 14 по 26 березня вітер жодного разу не вщух так, щоб можна було знову поставити вітрила. «Пілігрим» утікав од бурі на північний схід зі швидкістю щонайменше двісті миль на добу, а земля не з'являлася. Тим часом ця земля — американський континент — простяглася, мов велетенський бар'єр, між Тихим і Атлантичним океанами в секторі понад сто двадцять градусів; її неможливо було минути.
Дік Сенд питав себе подумки, чи він, бува, не збожеволів, не допустився ненароком жахливої помилки, через яку «Пілігрим» ось уже стільки діб іде неправильним курсом. Але ж ні, він не міг так помилитися. Сонце, хоч і приховане туманами, щоранку сходило перед носом судна і щовечора заходило за кормою. То що — земля взагалі десь зникла? Куди ж поділась оця Америка, об яку міг би навіть розбитися «Пілігрим»? До Північної чи то до Південної — адже всього можна було сподіватись у цьому хаосі, — а до якоїсь із Америк судно неодмінно та мало пристати. Що ж трапилося під час цієї страшної бурі? І що коїлося далі, коли берег — їхній порятунок або загибель! — ніяк не з'являвся? Чи не слід припустити, що компас показує не той напрямок, а перевірити нема за чим — адже другий компас розбився. Дік Сенд чимдалі дужче побоювався, що так воно і є, бо тільки цим можна пояснити зникнення цілого материка.
Коли юнак не стояв за стерном, він уважно вивчав карту. Та хоч як пильно він вдивлявся, карта не давала відповіді на загадку, яку загадав йому Негору.
А 26 березня, близько восьмої години ранку, сталася надзвичайно важлива подія.
Геркулес, що ніс вахту на носі, раптом вигукнув:
— Земля! Земля!
Дік Сенд кинувся на ніс. Геркулес не був моряком, тож міг і помилитися.
— Де земля? — закричав Дік Сенд.
— Там! — відповів Геркулес, показуючи на ледь помітну цяточку на північно-східній частині обрію.
Їхні голоси ледве було чути в дикому реві моря та вітру.
— Ви бачили землю? — знов спитав Дік Сенд.
— Так, — відповів Геркулес, киваючи головою.
І знов простяг руку в бік лівого борту — на північний схід.
Юнак пильно вдивлявся в обрій, але нічого не бачив.
Аж тут, порушивши свою обіцянку, на палубу вийшла місіс Уелдон, яка також почула Геркулесів крик.
— Місіс Уелдон! — вигукнув Дік Сенд.
Місіс Уелдон не відповіла юнакові й собі почала шукати очима землю. Здавалось, все життя її зосередилося в очах.
Мабуть, Геркулесова рука не зовсім точно показувала на точку на обрії, бо ні місіс Уелдон, ні Дік Сенд нічого не побачили.
Раптом Дік Сенд простяг руку.
— Так! Так! Земля! — вигукнув він. В просвітку між хмарами він набачив щось схоже на гірську вершину, його очі моряка не могли помилитися.
— Нарешті! Нарешті! — кричав він, учепившись у поручні.
Місіс Уелдон, яку підтримував Геркулес, не відводила очей від землі, що її вже й не сподівалася побачити.
Берег у вигляді цієї високої вершини виднівся за десять миль під вітром по лівому борту. Просвіток між хмарами побільшав, і вершина вималювалась чіткіше проти неба. Безперечно, це якийсь мис американського континенту. «Пілігрим» без вітрил не міг тримати курс прямо на нього, проте до землі мав підійти неодмінно. Це було справою кількох годин. Зараз восьма ранку. Отож іще до полудня «Пілігрим» підійде до берега.
На знак Діка Сенда Геркулес одвів місіс Уелдон до її каюти на кормі: сама б вона не пройшла по палубі під час такої жахливої хитавиці.
Постоявши на носі, молодий капітан вернувся до стерна, за яким стояв старий Том.
Нарешті він побачив цю таку довгождану, омріяну землю! Однак замість бурхливої радості серце його сповнилося жахом.
Просто перед «Пілігримом», що втікав од бурі, лежала земля під вітром — а це вже була катастрофа з усіма її страшними наслідками…
Минуло дві години. Гористий мис лежав уже на траверсі 76. Тут Негору знову вийшов на палубу. Він пильно подивився на землю, кивнув головою, мов людина, що дістала підтвердження якихось своїх сподівань, промимрив якесь слово, що його ніхто не розчув, і повернувся до камбуза.