П'ятнадцятирічний капітан
Шрифт:
Дік Сенд шукав очима низьку лінію узбережжя, що мала б простягтися за мисом.
Минуло дві години. Мис височів уже по лівому борту за кормою, а берега й досі не було видно.
Тим часом обрій прояснився, й високий берег, тобто американський континент, облямований ланцюгом Анд, неодмінно було б видно на відстані понад двадцять миль.
Дік Сенд узяв підзорну трубу й звільна продивився весь східний обрій.
Ніякої землі далі не видно!
А о другій годині пополудні помічена вранці земля розтанула вдалині. Попереду в підзорну трубу не було видно жодних обрисів ані низького,
Дік Сенд закричав і кинувся з палуби вниз до каюти, де перебувала місіс Уелдон, малий Джек, Нен і кузен Бенедікт.
— То був острів! — вигукнув він. — Не що інше, як острів!
— Острів, Діку? — спитала місіс Уелдон. — Але який?
— Зараз побачимо на карті!
Дік побіг до своєї каюти і приніс карту.
— Ось, місіс Уелдон, ось! — мовив він. — Земля, яку ми бачили, може бути тільки оцією точкою, загубленою серед Тихого океану. Це острів Пасхи! Ніяких інших островів у цих місцях немає!
— І ми вже його пройшли? — спитала місіс Уелдон.
— Так, його вже не видно.
Місіс Уелдон пильно вдивлялася в острів Пасхи — ледь помітну цяточку на карті.
— А чи далеко він од американського берега?
— За тридцять п'ять градусів.
— Скільки це?
— Десь дві тисячі миль.
— То, виходить, «Пілігрим» не зрушив з місця, якщо ми ще так далеко від континенту?
— Місіс Уелдон, — мовив Дік Сенд, проводячи рукою по чолу, ніби для того, щоб зосередити свої думки. — Я не знаю… Я ніяк не можу пояснити таку неймовірну затримку! Не можу нічого придумати… Хіба що компас вийшов з ладу. Проте цей острів може бути тільки островом Пасхи — адже ми весь час ішли під вітром на північний схід. Так, це острів Пасхи, і, дякуючи йому, ми дізнались про те, де перебуваємо. Але від нього ще дві тисячі миль до берега. Зате тепер я знаю, куди нас занесло бурею. А коли вона вляжеться, ми безпечно підійдемо до американського берега! Принаймні наш корабель уже не блукає неозорими просторами Тихого океану.
Упевненість молодого капітана передалася всім, хто був у каюті, навіть місіс Уелдон. Бідним людям здавалося, що настав кінець їхнім поневірянням, що «Пілігрим» підійшов під супутним вітром до свого порту і тільки чекає припливу, щоб зайти в нього!
Острів Пасхи — його справжня назва Вай-гу, Вая-ху або ще Рап-Нуї — відкрив Девід 1686 року; його відвідали також Кук і Лаперуз. Острів розташований під 27° південної широти й 112° східної довготи. Якщо шхуна-бриг ухилилася від курсу аж на п'ятнадцять градусів, то, на думку Діка, її заніс сюди південно-західний штормовий вітер.
Отже, «Пілігрим» усе ще перебував за дві тисячі миль од землі. Однак коли й далі віятиме цей ураганний вітер, то судно домчить до якоїсь точки на південноамериканському узбережжі днів за десять.
«Та невже немає надії на те, що погода встановиться? — питав себе Дік Сенд. — Невже не можна буде підняти вітрила, коли вахтовий побачить землю?»
Дік Сенд сподівався, що ураган, який лютує ось уже стільки днів, кінець кінцем стихне. Появу острова Пасхи юнак мав за добру ознаку — адже тепер він точно знав, де йде «Пілігрим». Це повернуло йому впевненість у тому, що він доведе судно до берега. Хоч він і досі залежить од примх урагану, та принаймні
Зрештою, міцно збудований і добре оснащений «Пілігрим» мало постраждав од бурі. Він втратив тільки скісний грот і бом-клівер, але без цих вітрил можна було обійтися. Жодна крапля води не просочилася крізь шви корпуса й палуби. Помпи були справні. У цьому відношенні шхуні-бригові не загрожувала небезпека.
Але ураган і досі шаленів. Здавалося, ніяка сила не годна його приборкати. Дік Сенд міг налаштувати «Пілігрим» проти бурі, але він не міг наказати вітрові вщухнути, хвилям улягтися, а небу прояснитися.
Розділ XIII
«ЗЕМЛЯ! ЗЕМЛЯ!»
Сподіванням Діка Сенда начебто судилося частково справдитись.
Назавтра, 28 березня, барометр пішов угору. Зрушення було повільне й незначне — всього на кілька ліній, — проте обіцяло бути безперервним. Буря, очевидно, вщухала, і, хоч море й далі залишалося бурхливим, вітер слабнув, повільно змінюючись на західний. Годі було й думати напнути вітрила. Дік Сенд із досвіду знав, що зірве й найменше вітрильце. І все ж він був певен, що найпізніше за добу зможе поставити бодай один стаксель.
За ніч вітер значно ослаб проти вчорашнього, й хитавиця вже не стрясала так «Пілігрим», погрожуючи розтрощити його.
Пасажири повиходили на палубу. Вони вже не боялися, що їх змив в море.
Місіс Уелдон перша вийшла із своєї каюти, де, за порадою Діка Сенда, просиділа замкнувшись, доки бушувала буря. Вона хотіла поговорити з Діком. Завдяки своїй справді надлюдській силі волі цей юнак подолав небачені труднощі. Він схуд, зблід на виду, засмаг од вітру, та найдужче давався йому взнаки брак сну, такого необхідного в його віці. Однак його мужня натура вистояла. Можливо, колись він дорого за це заплатить, але тепер не час було згортати руки. Дік Сенд не раз повторював собі це. Місіс Уелдон застала його бадьорим і енергійним.
До того ж, у бравого капітана Сенда знову з'явилася впевненість у собі, яка завжди додає снаги.
— Діку, любий мій хлопчику, мій дорогий капітане! — мовила місіс Уелдон, простягаючи руку юнакові.
— Ай-ай, місіс Уелдон! — вигукнув усміхаючись Дік Сенд. — Ви все-таки не послухались свого капітана! Вийшли на палубу… Я ж просив вас…
— Так, я тебе не послухалась, — відповіла місіс Уелдон. — Але в мене було передчуття, що буря стихає.
— Вона й справді стихає, місіс Уелдон. Ваше передчуття вас не підмануло. Барометр почав підніматися ще звечора. Вітер ущухає, і, гадаю, найважчі випробування вже минули.
— Твої слова та до бога, Діку! Ти так перемучився, бідний мій хлопчику! Ти ж…
— Я виконував свій обов'язок, місіс Уелдон.
— Сподіваюсь, тепер ти врешті трохи відпочинеш.
— Відпочину? Мені відпочинок не потрібен, місіс Уелдон. Я почуваю себе добре і повинен витримати до кінця. Ви мене призначили капітаном «Пілігрима», і я залишуся ним доти, доки всі пасажири будуть у повній безпеці!
— Діку! Ні мій чоловік, ні я ніколи не забудемо того, що ти зробив!
— Ну, не тільки я… — скромно відповів Дік Сенд.