Паразити свідомості
Шрифт:
Флейшман знайшов вихід із ситуації. Після години, проведеної з нами, він почував себе краще: підживити енергією його свідомість було набагато легше, ніж свідомість Ребке. Розповідь про мою перемогу над паразитами подіяла на нього так само, як і на Райха — давній оптимізм і відчуття мети знову сповнили все його єство.
І тут Флейшман несподівано завважив:
— Ми можемо зробити один цікавий висновок про паразитів. Неправильно було б думати, що вони існують у своєрідному просторі. Натовп, який нападав на мене, це, либонь, той самий натовп, що нападав і на обох вас у Діярбакирі,— інакше, напади не припинилися б одночасно.
Ми з Райхом уже думали про це раніше. Але Флейшман пішов далі у своїх міркуваннях і тут-таки зробив
— У такому разі ми помиляємось, вважаючи, що свідомість існує в фізичному просторі. В психічному значенні весь простір у Всесвіті стиснутий до точки. Паразитам не треба подорожувати, щоб дістатися звідси до Діярбакира. Вони перебувають і там, і тут водночас.
— І в Потсдамі також,— докинув Райх.
Усім відразу все стало ясно. Якщо в цю мить паразити, в певному розумінні, були у Потсдамі, то й ми були там.
Ну звичайно, це ж так очевидно! Люди існують у фізичному світі лише остільки, оскільки вони не мають сили увійти в свою власну свідомість. Людина, яка може під час довготривалої подорожі залізницею відірватися від зовнішнього світу і увійти в саму себе, утікає таким чином від часу й простору, тоді як людина, що визирає з вікна вагона й позіхає з нудьги, змушена проживати кожну хвилину й кожну милю. Наша сила в боротьбі з паразитами свідомості полягала саме в тій здатності увійти в самих себе і боротися проти них на їхній власній території. Людина, яка плаває на поверхні, може стати легкою здобиччю акул, а нурець, який плаває під водою з маскою й острогою, годен змагатися з акулою на рівних. І оскільки ми могли опуститися в глибини наших свідомостей, ми були здатні увійти в те саме царство без простору й часу, що й паразити. Брати могли спілкуватися один з одним за допомогою телепатії. Чому ж ми не можемо спілкуватися з ними?
Відповідь проста: ми не мали ніякого уявлення про те, як це робиться. Ми знали, що для цього потрібна якась своєрідна здатність, як той-таки психокінез, але це мало про що говорило нам.
Отож ми вимкнули світло і, сівши за стіл, почали експериментувати. Будь-хто, зайшовши в кімнату і побачивши нас зі схиленими головами і складеними докупи руками, подумав би, що ми влаштували спіритичний сеанс.
Я спробував перший. Як тільки ми сіли, я послав братам Грау психічний сигнал:
"Ви готові?"
Відповіді не було. І раптом мене пронизало радісне усвідомлення того, що я ніби чую голос Райха всередині своїх грудей:
"Ви готові?"
Я послав зворотний сигнал:
"Так, ти чуєш мене?"
І його голос долинув до мене:
"Не дуже добре".
Флейшманові потрібно було близько десяти хвилин, щоб увійти в нашу гру.
Ми з Райхом у цей час уже добре спілкувалися між собою — мабуть, завдяки тому, що, як і брати Грау, ми були добре пристосовані один до одного. Через деякий час ми вже вловлювали хвилі Флейшманової думки, яка бриніла, ніби голос здалеку.
Ми побачили, що можемо спілкуватися один з одним. Але ж чи можемо ми спілкуватися з братами Грау?
Минула година довгого виснажливого чекання. Я почував себе як мандрівник, що, заблукавши в горах, кличе на допомогу. Я посилав братам Луїсу та Гайнріху психічні сигнали, але ті сигнали оберталися на прості слова, ніби я вголос вигукував їх. Що належало робити — це посилати чисті імпульси, без слів.
Несподівано Райх сказав:
— Мені здається, я щось уловлюю.
Ми всі зосередились, намагаючись послати повідомлення про те, що сигнал прийнято.
І раптом всі ми здригнулись, почувши винятково виразний голос, який ніби кричав нам у вуха:
"Я чую вас. Що ви хочете?"
Ми глянули один на одного з подивом і захватом, відтак заплющили очі і подвоїли нашу зосередженість.
Гучний чистий голос промовив:
"Не всі зразу. По одному. Райху, подавай сигнали ти. У тебе вони найчистіші".
Враження було таке, ніби могутній однобічний комунікаційний потік прочистив
"Ви можете прибути до Діярбакира?"
Він мусив повторити сигнал разів десять. Прислухаючись до нього, ми відчували, що поступово починаємо синхронізуватися з ним.
Спочатку брати Грау запротестували:
"По одному!"
Нараз ми потрапили Райхові в такт, використовуючи наші сигнали для посилення його сигналів. Відразу ж пролунав голос Грау:
"Тепер краще. Я добре вас чую".
Далі все пішло легко. Ми навіть змогли стисло описати наше становище — так, наче говорили по телефону. Протягом усього цього часу ми не були в кімнаті. Ми цілком заглибились у самих себе, як богомольці під час молитви. І тут я зрозумів причину поганого підсилення сигналів — моя недостатня заглибленість у свою свідомість; я був надто близько від поверхні. Справа в тому, що, коли я заглиблювався в свою свідомість, мене хилило до сну. Мова і значення слів належать до сфери тіла. Їх так само важко нести в глибини свідомості, як нести логічну думку в мрію. Згадую про це тому, що саме в ту мить я виразно уявив, які ми невігласи. Адже глибинні простори свідомості заповнені головно згадками та мріями, які плавають неначе великі рибини. Надзвичайно важко зберегти почуття мети на такій глибині, відрізнити реальність від ілюзії. А для ефективного спілкування за допомогою телепатії сигнали треба посилати саме з такої глибини.
Проте в даному випадку це було не суттєве. Райх, Флейшман і я підсилювали один одного. Саме в умовах такої спільної діяльності й можна по-справжньому зрозуміти значення вислову "Всі ми — одне ціле".
Коли розмову з братами Грау було закінчено, ми всі відчули себе дивно щасливими й посвіжілими, неначе пробудилися після глибокого й спокійного сну. Флейшман знову мав вигляд п'ятдесятип'ятирічного чоловіка. Його дружина, що принесла нам каву, марно силкуючись приховати свою ворожість до мене й Райха, поглянула на нього з подивом і явно змінила свою думку про нас. Цікаво, що Флейшманове ніжне ставлення до неї (вона, будучи на тридцять років молодша за нього, одружилася з ним рік тому) передалося Райхові й мені, і ми дивилися на неї з ніжністю, яка поєднувала в собі хтивість і близьке знайомство з її тілом. Вона просто увійшла в наше телепатичне коло і стала, в певному значенні цього слова, дружиною усіх трьох нас (зазначу, що хтивість, яку відчували Райх і я, була не звичайним чоловічим прагненням оволодіти незнайомою жінкою, бо ми вже, сказати б, оволоділи нею через Флейшмана).
Близько третьої години ночі кореспондентам урвався терпець чекати нас.
Крім того, їх було більше, ніж дозволяли правила безпеки руху в повітрі. Але юрба надворі не меншала, а на вулиці було повно машин, у яких спали кореспонденти.
Ми піднялися на горище приставили драбину до дахового вікна. О третій годині двадцять хвилин над будинком почувся гуркіт вертольота, і ми швидко відчинили вікно. Спритний маневр — і кінець мотузяної драбинки вкинуто до кімнати; Флейшман, я і Райх полізли по ній до вертольота так швидко, що кореспонденти внизу не встигли втямити, що відбувається. Брати Грау втягли нас, а тоді й драбину у вертоліт, який відразу ж на повній швидкості полетів у аеропорт. Операцію було проведено блискуче. Кореспонденти були впевнені, що ми не могли викликати вертоліт, бо в одній з їхніх машин працювали перехоплювальні пристрої (застосування яких було, певна річ, суворо заборонено). Якщо деякі з них і помітили вертоліт, то подумали, мабуть, що в ньому був або хтось із їхніх колег, або патруль Ради повітряної безпеки. У всякому разі протягом нашого польоту до аеропорту ми не помітили ознак переслідування. Наш пілот заздалегідь зв'язався по радіо з пілотом ракети, і о третій годині тридцять п'ять хвилин ми вже летіли в Париж. Ми мали з'ясувати, що діється з Жоржем Рібо.