Перстень Борджія
Шрифт:
— Вчора, — зауважив Петр, — я категорично і, сподіваюся, переконливо пояснив його величності, що я не християнин, бо не чуюся ним і не погоджуюся з християнським віровченням, і ви, принце, були присутні при цьому.
— Саме це зробило християнство привабливим у моїх очах, — сказав Мустафа. — Ти християнин, бо тебе охрестили, але дозволяєш собі прилюдно заявити: я не чуюся християнином, бо не погоджуюся з християнським віровченням. Я слухав, як ти говориш, і подумки тріумфував: ось воно, сказав я сам собі, ось справжня віра для мене. Ти не боїшся пекла?
— Не боюся, бо не вірю в нього, — відказав Петр.
— Бачиш,
— Нема, — відповів Петр. — Але у нас є дзвони, голоси яких розлягаються набагато далі, ніж спів муедзинів.
Принц засмутився.
— Це мене вразило, і це гидко. І коли починають видзвонювати, всі уклякають і моляться?
— Нічого подібного.
— Навіть у Римі, де живе ваш папа? Петр усміхнувся.
— Гадаю, що, якби на римській вулиці хтось раптом став навколішки й почав молитися, це викликало б загальний подив.
— Тоді навіщо ви дзвоните?
— Справжньою метою дзвонів, — — пояснив Петр, — є скликати людей до церкви.
— І кожен мусить туди йти, коли почує дзвін?
— Не кожен, — сказав Петр. — Відвідини храму є, так би мовити, справою добровільною. Хто хоче, той іде, хто не хоче, не йде.
Принц Мустафа заплескав у долоні, захлинаючись від блаженства.
— Оце віра, це мені до вподоби! — вигукнув він, і на його блідому дрібненькому личку виступив яскравий рум’янець. — Хто хоче, той іде, хто не хоче, той не йде. І хто хоче, той скаже так, як кажеш ти: та залиште ви мене в спокої, я не вірю ані в пекло, ні в небо і навіть у Бога. Тоді як наш брат мусить безперестанку цитувати Коран і читати Коран, а коли справляє малу нужду, мусить дбати, щоб не обприскатись, бо цим він учинить смертельний гріх і не потрапить на небо, так що віра нас переслідує й у вбиральні. Абдулло, охрести мене.
— Але чому ви наполягаєте на цьому, принце, чому? — скрикнув Петр майже з відчаєм. — Чому хочете стати християнином, якщо не чуєтеся правовірним мусульманином? Чому не атеїстом?
— А хто такий атеїст?
— Це той, ким я є, — пояснив Петр.
— Ні, ти християнин, — переможно сказав принц. — Ну, швидко, швидко охрести мене.
— Я вже пояснював вам, що я не священик.
Принц замружив ліве око, і його обличчя набуло виразу обізнаності й грайливості.
— Не думай, що я вже такий невіглас щодо вашої віри, — мовив він. — Наш верховний адмірал Алі–паша був християнином, перш ніж прийняв нашу віру, а канцлер скарбниці, паша Абедін, був євреєм, а чого вже він не знає про християнство, того взагалі не варто знати. І я їх розпитував, бо думка таємно стати християнином не виникла в моїй голові просто так, ні сіло ні впало тоді, коли ти стояв перед братом і розгортав перед ним свій павиний хвіст. Ти лише підтвердив, що мій задум слушний, але я почав цікавитись ним набагато раніше, з того часу, коли довідався про неймовірну річ, що ваші жінки ходять роздягнені.
— Роздягнені? — здивувався Петр.
— Так, — непевно повторив принц, вочевидь занепокоєний. — Чи, може, це неправда, що ваші жінки не закривають обличчя? Ти мене вбиваєш, Абдулло.
— Наші жінки не закривають обличчя, — сказав Петр.
— От бачиш! — переможно вигукнув принц.
— Але все тіло, крім обличчя, — вів далі
— Це мені байдуже, — мовив принц. — Головне, що обличчя у них оголені: та й що є в жінки кращого й жадані–шого за її обличчя, гладеньке, округле, безбороде? У що закохуються, коли закохуються: у ноги жінки? Чи в живіт? Нічого подібного! В її обличчя, а в нас його ніхто не сміє побачити, хіба що батько чи чоловік, і це осоружно. По–глянь–но сюди, на цю даму: чи ж вона не хвилює? А що ти в неї бачиш? Лише обличчя, а що хочеш побачити іще?
Принц, спираючись обома руками на край столу, ледве підвівся й побожно задивився на облуплений портрет святої Теодори. Лише тепер стало видно, яка спотворена його постать: нічого в нього не росло просто вгору, ні горизонтально, ні симетрично, все було на диво кривим. Праве плече на добру половину п’яді вище за ліве, стегна викривлені аж двічі — правим боком угору й уперед, — а про ноги неможливо було сказати, як вони ростуть: чи як «х», чи як «о», бо обидві в колінах були мовби надломлені вправо, отож він мусив широко їх разставляти, щоб втримати рівновагу, а крім того, він був малий на зріст, як дванадцятирічна дитина; маківка його голови сягала Петрові до середини грудей. Петрові мимоволі спало на думку, що принц, проголошуючи людське обличчя найпривабливішим у людині і зверхньо говорячи про її постать як про щось мізерне й нецікаве, на що взагалі не слід звертати уваги, має на це, неборака, свої слушні особисті підстави.
— Але ми розмовляли про те, що я питав поради в Мехмеда Алі й Абедіна, — провадив принц і одночасно, витягши хустинку, чистив темну пляму на лівш щоці святої Теодори. — І от серед інших я поставив їм питання, що робити, коли хтось хоче охреститися, а священика немає. І вони відповіли, що в такому випадку обряд хрещення може виконати будь–який дорослий християнин.
— Але ж у Стамбулі є християнські священики, — зауважив Петр. — Тут міститься резиденція греко–православного патріарха.
Принц засміявся.
— А ти уявляєш собі, яка б зчинилась метушня, коли б я, брат султана Османської імперії, звернувся до греко–православного патріарха, щоб він мене охрестив? Тоді б уже казали, що я не тихий, а буйний мешуге, і мене б замкнули в Чорній вежі, й Чорногорець наказав би таємно задушити мене. Знаєш слово «мешуге»? Я почув його від канцлера скарбниці, і воно сподобалося мені, бо звучить так чудово по–європейському. То що? Хоча священики тут є, вони неприступні для мене, а це те саме, що їх нема, та я й не хочу стати греко–православним християнином, а тим вашим, римським, таким, як ти. Ну, давай, давай, охрести мене без зайвих слів, бо інакше я зчиню ґвалт, що ти на мене напав і робив мені аморальні пропозиції, а Чорногорець і братусь ще й подякують мені за це, бо вони, як ти добре знаєш, шукають привід, щоб посадити тебе на палю.
Петр розлютився.
— Весь час мені погрожують, що настромлять на палю, це вже стає нудним і втомливим. Ви, принце, зажадали від мене дивної і делікатної послуги, що мене вельми збентежило, отож не дивуйтеся, що я розгубився і не знаю — задовольнити ваше прохання чи ні. Але будьте певні, що в жодному випадку мене не змусять до цього погрозами і шантажем.
Почувши ці слова, малий принц ще більше поменшав.
— Ну, ну, — сказав він примирливо й погладив Петрове передпліччя. — — Не гнівайся, я хотів сказати зовсім інше