Перстень Борджія
Шрифт:
І от застигла картина боротьби змінилася: Петр несподівано робить пірует на правій нозі, і Франта безпорадно летить у порожнечу, гальмуючи ведмежими лапами мов лижвяр, що зменшує швидкість свого спуску, звівши носки до себе й розвівши п’яти, а Петр тим часом періщить його вивільненою палицею по сідниці. Навіть важко було зрозуміти, що Петр шкодує свого суперника, бо якби він хоча б один–єдиний раз хряснув його по голові, а не по задку, боротьба враз би закінчилась. Якщо присутні досі й не писнули, то тепер почали бешкетувати, тупотіти, галасувати, біснуватись; здичавілий султан, не дбаючи про свою гідність, для якої немає відповідного титулу, лупцює навколо себе обома кулаками, учений Гамді стогне від насолоди
Новий поворот двобою викликав новий шалений спалах виття уболівальників: Франта Ажзавтрадодому, пригальмувавши свій мимовільний чвал, також відпустив лівий кінець своєї палиці і, всунувши його Петрові між стегна, змусив його жалюгідно й недостойно впасти, і вже розмахнувся, щоб перебити йому всі кістки, але Петр, лежачи під ним на спині, випростав одночасно обидві ноги і ступнями вдарив супротивника по колінах, перекинувши його, мов ляльку, точнісінько так, як за частку секунди до цього впав був сам. Та от уже обоє богатирів сидять на підлозі, зриваються на ноги і знову кидаються один на одного, і престіссімо дубового цюкання знову переходить у страхітливу нерухомість рівновеликих сил. І потім вони обидва стоять і напирають один на одного, Франта Ажзавтрадодому несподівано каже пошепки, скоріше рухами губів, ніж звуками:
— Петре, я вже не можу.
На що Петр так само пошепки відповідає:
— Дурниці, ти мусиш перемогти.
— Знаю, але як?
— Перебий мені палицю, — прошипів Петр.
Так і сталося. Петр знову вийшов з клінча, але цього разу замість того, щоб переслідувати Франту, який знову летів у порожнечу, чекав його нової атаки, тримаючи палицю перед собою в широко розставлених руках. Франта ж, навпаки, загальмувавши свій біг, притиснув руки до себе, обернувся, палиці зіткнулися з подвійною силою двох пар сталевих рук, і пролунав сухий тріск.
— Здаюся, — сказав Петр по–турецькому, відкидаючи зламану палицю Чорногорця. — Незнайомий яничаре, ти поводився мужньо, переміг чесно і захистив честь яничарського прапора. Та не мені хвалити чи ганити тебе. Це належить його величності, Завжди Звитяжному, що зробить висновки з того, що тут відбулося.
Султан, досі задиханий від хвилювання, мовив:
— Які ще висновки? Було ясно сказано, і це зрозумів кожен: хто з яничарів переможе тебе, Абдулло, в двобої на палицях — стане наступником Ісмаїла. Оскільки цей молодець переміг, то які тепер можуть бути розмови? Я був трохи розчарований, Абдулло, що переміг не ти, бо я тримав кулаки за тебе, але мушу визнати, що якби ти не поступився, це б страшенно ускладнило ситуацію, бо наступного силача, який би врешті переміг тебе, не можна було б визнати справжнім переможцем, бо ти, Абдулло, звичайно, втомився. Отож тепер усе гаразд, що вийшло так, як вийшло, і неможливо навіть, щоб було негаразд, адже йшлося про справу, яку влаштував і якою керував ти, Абдулло. Хоча, зрештою, йдеться ще й про те, чи цей молодчина, який переламав тобі палицю, при всій своїй силі не є безнадійним йолопом. Як тебе звати, молодче?
— Мене кличуть Ібрагімом, — відповів Франта.
— Гаразд. Ну то скажи мені, Ібрагіме, хто ходить уранці на чотирьох, опівдні на двох, а ввечері на трьох?
Франта, схиливши чоло, трохи насуплено мовчав, а тоді відповів:
— Дельфін.
— Дельфін? — здивувався султан. — Як це дельфін? Хіба дельфін уранці ходить на чотирьох?
— Не ходить, — уперто відповів Франта.
— Чи ходить дельфін узагалі? — наполягав султан.
— Не ходить, — повторив Франта.
— Тоді чому ти сказав цю дурницю?
—
— Не залишишся, — сказав султан, — а приймеш звання, чесно завойоване в поєдинку з Абдуллою, навіть усупереч сзоїй волі, за моїм наказом. Адже тим, що ти свідомо безглуздо відповів на моє запитання, ти показав свою некорисливість, властивість, яка надто рідкісна в людей. Але тепер, коли ти знаєш, що посада генерала так чи інакше тебе не омине, скажи мені як слід і розумно, хто це такий, хто вранці ходить на чотирьох, опівдні на двох, а ввечері на трьох.
— Бик, — сказав Франта, цього разу вже весело й вільно.
— Гадаю, ти все–таки йолоп, — сказав султан. — Як це бик? Йдеться про людину. Вона рачкує на чотирьох, доки є немовлям, ходить на двох, ставши дорослою, а на старість на трьох, бо спирається на ціпок.
— Можливо, — відповів Франта. — Але це не про яничара, бо яничар упаде в бою набагато скоріше, ніж окривіє від старості. Зате бик, доки є телям, ходить на чотирьох, коли подорослішає й хоче скочити на корову, йде на двох, а коли постаріє і його тягнуть за ногу на забій, шкутильгає на трьох.
Яничари слов’янського походження, а їх було більшість, почувши цю блискучу відповідь свого нового генерала, видали могутнє «юху–у», «ойхуху» й «ей–я–я», а султан, схиливши голову, пустив сльозу від надмірного розчулення, бо зрозумів, що історичні хвилини, які випали на його долю того дня, про гладкий перебіг яких потурбувався його чудовий Абдулла, може ще вирішальніші й далекосяжніші, як здобуття Цареграду сто пятдесят років тому.
Частина четверта
КАР’ЄРА ЮНОГО КАРДИНАЛА
Повернення Франти, сина повії Ажзавтрадодому, Петрового товариша дитинства, старшого від нього на три роки, до цих пригод стало можливим завдяки подіям аж ніяк не випадковим, аж ніяк не карколомним, а, навпаки, вельми простим, логічним, зрозумілим і, для часу, який саме оживає цієї миті за нашими примруженими повіками, досить типовим. Але якщо й після цього запевнення якомусь із читачів несподівана поява Франти на сцені все–таки видасться недопустимо випадковою, погодьмося — хай навіть трішки неохоче — з ним: добре, добре, так, так, ради Бога, припустімо, що це була страшенна випадковість, хоча ми, правду кажучи, не знаємо, що таке випадковість, бо визначення випадковості, які зустрічаються у книгах давніх мудреців, наприклад, що випадковість — це протилежність необхідності або, поетичніше, тінь необхідності чи халат, яким ми прикриваємо своє невігластво, себто своє незнання причинності явищ, нічого нам не каже; ми лише знаємо, що без випадковостей не можна навіть уявити собі життя.
Отже, невдовзі після того, як ми вперше зустрілися з Франтою при описові пригод дванадцятирічного Петра Куканя із Кукані й аж до Франтової несподіваної появи знову, його мати, повія, померла, наковтавшись смердючої сивухи, й осиротілий Франта, не знаючи, куди податися, ще шмаркачем, але загартованим і сильним хлопцем завербувався до армії імператорського фельдмаршала–авантурника Россвурма і з маршовим батальйоном пішов до Угорщини, на фортецю Раб (по–угорському Д’єр), яку в римські часи називали Аррабоною, щоб допомагати там боронити підступи до Відня, якому постійно загрожували турецькі нападники. Після двох місяців служби, яку немилосердний бургграф через якесь зухвале хлопцеве слово перетворив на пекло, Франта втік і пішов навмання у світ, як кажуть у казках, куди очі дивляться, і коли вмирав від холоду, голоду й виснаження, щасливо потрапив до рук туркам.