Перунові стріли
Шрифт:
Півнику було радісно повторювати незвичні і врочисті олова. І хлопчик їх просто виспівував за чорнобородим попином…
По молитві, проказавши: «Господи, благослови!», попин насипав собі і хлопчикові в миски осетрової юшки, відломив по щедрому шмату хліба. Юшка з головизни була така смачна, духовита і гаряча, що Півник не міг себе стримати і голосно сьорбав, обсмоктував хрящі та плямкав губами. І на стіл крапав з ложки… Попин зауважень не робив, лише стиха посміхався у свою розкішну бороду.
Після обіду попин почав Півника випитувати все-все про його дядька і про нього самого. Про всі біди Півник переповів. Лише змовчав, що живе у скоморохів на Подолі. Що попини люто ненавидять скоморохів та лицедіїв, і волохів, і чарівників, добре знав.
– То ти кажеш, твій дядько ревний християнин і весь час на службу ходив, свічки ставив, на церкву жертвував?
– Так, мій отче!
– Ну, тоді помолимося разом за його безпеку. Повторюй:
«Скоро предварі, прежді даже не поработимся врагом хулящим Тя к претящим нам, Христе Боже Наш, погубі хрестом Твоїм, борющие нас…»
– Тепер ти можеш іти до тих, у кого живеш. Та перед тим послухай моє напучування. Знай - ти впав у гріх гордині. Бо ти вирішив обласкати тих, кого Бог позначив убогістю… То ангел тебе випробовував. Він тебе привів на дерево до скарбу. Ти ж, як добрий християнин, повинен був прийти зі сріблом та злотом до храму і збагатити його скарбницю, щоб на ті монети святі отці прикрасили храм сосудами, ризами та божественними книгами, щоб дали подаяніє жебракам! А ти взявся виправляти чуже горе по своєму слабкому розумінню. І вийшло - спокусив убогих та ницих!… А спокусити жебраків - великий гріх! Зрозумів, мій сину?…
Півник тоді нічого не зрозумів. Йому тільки нестерпно хотілося до скоморохів, до веселого Ходи і похмурого Реп’яха. І він подивився в очі чорного попина.
– Так, мій отче! Іншим разом, коли знайду скарб, я спитаю тебе, як із ним чинити… або… або зразу віддам до храму…
І раптом, сам навіть не знаючи, чому, спитав:
– А чого ви всі, попини - чорні? Ви всі греки? От ти, за лицем ти гречин, а мова в тебе чиста київська. Чому так?
– У мене батько був гречин. Його з іншими отцями до Києва привіз у вірі людей наставляти сам Володимир… А мати моя - із цих земель.
– Так ти, як і Гречин Коняр, покруч? У нього так само, як і в тебе, батько попин,… тобто святий отець, - виправився миттю Півник.
– Мій батько був чоловік учений і благородний. І з моєю матір’ю, хоч вона була рабиня, взяв християнський шлюб. А той гульвіса, про якого ти сказав, зачатий у блуді і рабстві, і вихований у мерзоті. Бо хто його батько - чи Анастас, чи його служка Агатос, не знає і сама його матір! Та буде проклятий цей Анастас без покаяння! Гріховодник і содоміст, зрадник і злодій! Підла, підла личина! Коли цей смрадний пес був тут, він мене утискав і не давав служити Богу і людям на всю силу. Тепер же через нього до нас, греків, немає довіри… І знов я змушений…
Далі він не став говорити, гнівно насупився. Потім перехрестився і замирено сказав:
– Господи! Вибач мені мою гнівливість та злослів’я. Дитино моя, іди з богом!
Повертався на Поділ без капшука із ногатами і без мисливського ножа при поясі.
За день він сходив подивитись, що сталося із рештками велетенського дуба.
Дуба не було. Не було ні гілля; ні пенька навіть. Тільки на крутім зеленім схилі жовтіла заглибина. Навіть коріння викорчували.
ТАТІ-КОНОКРАДИ
Коли вони збирались йти до заїзду на вечірню забаву, старий наказав малому:
– Бери й ти гусельці. Сьогодні ми з тобою починаємо віншування. Як вдарю по струнах перебором мелодію, ти тоді на басі за мною. А як почну співати - ти вже веди голосом далі до самого кінця. Зрозумів?
– Та я ж… нічого ще не вмію, ще…
– Злякався? Нічого, поки дійдемо, заспокоїшся. Треба, щоб усі бачили - ти мій учень, дарма хліба не їси… Хоч він більше не присікується, однак вони думають, що ти ледащо…
І поки вони йшли вечірніми вулицями, малого справжня пропасниця тріпала.
Та лише дід-гусляр перебором струн почав пісню, як тремтіння скінчилось. Співав хлопчик голосно, дзвінко, але й не витягуючи на таку силу й висоту, щоб зірватись. Услід за дідом затяг славу купцям-гостям новгородським, які завжди припливали вони в жнива по добру київську пшеницю.
Після віншування коза з Лютом танцювали, ведмідь через голову качався, канатоходець і дівка перекидались гострими захалявниками.
Хлопчик і дідусь відійшли під стіну, а потім до них і Лют приєднався. Лют зашепотів:
– Сестриці важко догодити, але вона сказала, що в тебе голос чисте срібло. І ще дядько сказав: як гуслі опануєш краще - сам віншуватимеш. Дід вже слабий, а в тебе добре виходить.
Півнику від Лютових слів чи не найбільша була радість - стане гуслярем-скоморохом і буде по всіх святах ходити і людей розважати, і сам веселитись!…
Та вже вранці на базарі, як пішли вони з Лютом та його сестрою купувати рибу, Півника покликали знайомим свистом.
Озирнувся - дядька поблизу не було. Лише біля вуглярської коли присів обідраний чумазий чоловік і щось длубався з колесом. Півник хотів доганяти Люта, та чоловік знов свиснув і, не озираючись, поманив брудними пальцями його до себе.
– Я зараз… я дожену!… - гукнув Півник, метнувся до чорної коли.
– Слухай мене - щоб з обіду чекав мене при дорозі. На другім звороті біля Бабиного яру. Сховайся в кущах і чекай мене. Тільки ж гляди - нікому не кажи нічого, куди йдеш! А тепер іди!