Пешки в чужой игре. Тайная история украинского национализма

Бердник Мирослава

30 июня 1941 года во Львове стали действовать подразделения «украинской» милиции, созданные обеими (бандеровской и мельниковской) фракциями ОУН. 26 августа 1941 года оккупационная газета «Львовские вести» сообщила, что «українська міліція — повноправний поліцейський відділ німецької поліції» и что она «є надзвичайно компетентною у відношенні до українського, польського та єврейського населення».

В Центральном государственном архиве высших органов государственной власти Украины в Киеве сохраняется документ, где сказано: «На площі біля пошти відбулось дня 10 липня (1942 года — М. Б.) урочисте прийняття української народної міліції в ряди німецької державної

поліції. До установлених в ряди наших міліціянтів (біля 300 людей) та їх команди промовив з трибуни комендант гестапо п. Крігер (тот самый гауптштурмфюрер СС Ганс Кригер, который руководил массовыми расстрелами во Львове в первые дни оккупации — М. Б.). Привітом «Слава Україні!» почав свою промову, в якій вказав на тяжке і відповідальне завдання служби безпеки, апелював до почуття обов’язковості і точності, підкреслював велику працю німців та досвід, який українська міліція зможе тепер собі засвоїти, зокрема, коли вона має між собою старшин колишньої української армії…

Приймаючи нашу міліцію в ряди служби безпеки, п. комендант видав перший приказ про поздоровлення та закінчив свою промову словами: «Sieg Heil!» Потім, по відіграші орхестрою німецького гімну, роздані команді міліції нові опаски, після чого п. комендант разом з представниками обласної міліції прийняв дефілянду. По закінченню дефілянди діти обдарували п. коменданта китицями квітів. Трибуна прикрашена німецькими й українськими прапорами. Багато української публіки»…

О том, чем тогда занимались сегодняшние «герои», написал в очерке «Ликвидация» Ярослав Галан в 1944 году. «Довго чекав Коваль на свою годину. Вона пробила, коли в Бібрку з’явилися німці. Федь один з перших записався в поліцію. Це був єдиний можливий для нього шлях до кар’єри і… наживи… Почалися «акції». Федь Коваль не копав ям для трупів. Це робили самі приречені. Він тільки стежив за ними: крадькома з-під спущених вій стежив за руками тих, що роздягалися. Коли на руці дівчини блищав золотий перстень, Федь непомітно підходив до неї і рухом досвідченого злодія здіймав перстень з пальця. Сережки виривав з м’ясом: церемонитись не було часу — за спиною Федя сотні людей стояли в черзі по його кулю.

Стріляв Федь відмінно. Німецький комендант Бібрки не міг ним нахвалитися: Федь ніколи не давав маху. Коли з наказу гестапівців людина бігла щосили на «дошку смерті», Федь влучав в її потилицю з відстані 20 i навіть 30 метрів. Найбільше мороки було з малими дітьми. Вони нізащо не хотіли наближатися до страшної ями, в якій ворушились в передсмертних конвульсіях сотні залитих кров’ю тіл. Федь то грозив, то показував ім цукерки. Коли це не допомогало, він хапав дитину за ніжку і підкидав високо вгору. Мале тільце, перевернувшись кілька разів у повітрі, падало в яму…».

Массовые убийства евреев

Особо кровавая страница в истории националистического движения — соучастие в истреблении евреев на Украине. Еще в решениях второго Великого Сбора ОУН-б в Кракове было сказано: «Евреи в СССР являются преданнейшей опорой господствующего большевистского режима и авангардом московского империализма в Украине… Организация Украинских Националистов борется с евреями как с опорой московско-большевистского режима, одновременно осведомляя народные массы, что Москва — это главный враг». Наряду с «москалями» евреев еще до начала войны называли главными врагами «свідомого українця».

В Центральном государственном архиве высших органов государственной вслати Украины хранится документ «Боротьба та діяльність ОУН під час війни». В разделе «Політичні вказівки» указывалось: «Національні меншини поділяються на а) приязні нам… б) ворожі нам — москалі, поляки, жиди…» Предлагалось «винищувати в боротьбі зокрема тих, що боронитимуть режиму; винищувати головно інтелігенцію, якої не вільно допускати до ніяких урядів, і взагалі унеможливлювати продукування інтелігенції, себто доступ до шкіл

і т. д. Напр., т. зв. польських селян асимілювати, усвідомлюючи їм, що вони українці, тільки латинського обряду… Проводирів нищити, жидів ізолювати, поусувати з урядів, щоб уникнути саботажу, тим більше москалів і поляків. Наша влада повинна бути страшна для її противників. Терор для чужинців-ворогів і своїх зрадників». В брошюре ОУН «Нація як спеціес» указывалось: «Право до української землі, українського імені і української ідеї мають тільки українці… Мішані подружжя поборюємо і мусимо знищити можливість їх повстання. Сам факт їх існування чи творіння вважаємо злочином національної зради».

Исследователи ОУН-УПА Д. Веденеев и Г. Быструхин в своей книге «Повстанська розвідка діє точно і відважно. Документальна спадщина підрозділів спеціального призначення ОУН та УПА. 1940—1950-ті роки» приводят документ — специальную инструкцию для «Украинской полиции» — «Української служби безпеки» (1940 год—22 июня 1941 года). В структуре будущей полиции, создававшейся оуновцами на оккупированных гитлеровцами землях Украины, предусматривалось организовать в составе разведывательно-следственных отделов специальное «коммунистически-жидовское» направление. Инструкция обязывала полицейских: провести регистрацию «жидовского» населения; завести архив «коммунистически-жидовской» деятельности; захватить все политические архивы; провести регистрацию всех чужаков, «москалей», поляков, французов, чехов и всех других, которые могли бы сотрудничать с врагом.

С началом немецкой оккупации и приходом во Львов эмиссара Бандеры, Клымива-Легенды, по всему городу были развешены воззвания, в которых значилось: «Народе! Знай! Москва, Польша, Мадяри, Жидва — це твої вороги. Нищ їх! Ляхiв, жидiв, комунiстiв знищуй без милосердя!» Несмотря на конфликт между бандеровцами и мельниковцами, в вопросе уничтожения евреев они были единодушны. Через несколько дней появилось воззвание Андрея Мельника: «Смерть жидівським прихвостням — коммунобільшовикам!»

И начали уничтожать — без милосердия! Согласно сведениям, приведенным авторами «Энциклопедии Холокоста», из 2,7 миллиона евреев, проживавших на территории Украины до войны, оккупантами и их пособниками за время войны было уничтожено примерно 1,55 миллиона человек, включая 50 тысяч из других государств (Молдавии, Венгрии, Румынии).

Наибольшее количество жертв Холокоста приходится на Западную Украину — 977 тысяч человек. В том числе, Львовская область — 260 тысяч, Закарпатская — 125 тысяч, Дрогобычская — 120 тысяч, Тернопольская — 125 тысяч, Черновицкая область — 102 тысячи человек.

Получив директивы Центрального провода ОУН, уже в первые дни войны националистическая пресса начала насмешливую и злобную травлю еврейского населения. Так, газета «Українські щоденні вісті» от 16 июля 1941 года заявляла: «Жиди — бакциль розкладу родинного, расового й національного життя — це для нас виключно проблема профілактики, тобто забезпечення себе, отже, українських родин, раси й національності від пагубного впливу… Отже, перша вимога для того, щоб не заразитися самому й не заразити своїх ближніх бакцилями розкладу — це нова, рішуча й консеквентна ізоляція й відмежування від жидівської небезпеки». Еще накануне нападения гитлеровских войск на Советский Союз националистическая оккупационная газета «Краківські вісті», которую издавал Украинский центральный комитет (УЦК), в статье «Жидівське питання на Україні» писала про «засилля жидів на українських землях» и о необходимости мести и расправы над ними.

18-19 июля 1941 года С. Ленкавский, шеф бандеровской службы пропаганды, провел во Львове специальное совещание, на котором обсуждался и вопрос «про меншини в Україні». Сохранилась краткая стенограмма этого заседания:

«Гупало. Головне — багато всюди жидів. Треба не дозволити їм жити. Вести політику на виселення. Вони будуть самі тікати. А, може, виділити їм якісь міста, наприклад Бердичів?…

Головко. 3 ними треба поступати дуже гостро. Мусимо їх покінчити.