Пешки в чужой игре. Тайная история украинского национализма
Шрифт:
В справке СБУ № 113 от 30 июля 1993 года указывается: «В архівах містяться матеріали, трофейні документи ОУН-УПА та німецьких спецслужб, які свідчать лише про дрібні сутички між підрозділами УПА та німцями в 1943 році. Ніяких значних наступальних чи оборонних операцій, масштабних боїв в документах не зафіксовано. Тактика боротьби підрозділів УПА з німцями в зазначений період зводилася до нападів на пости, дрібні війскові підрозділи, оборони своїх баз, засідок на дорогах».
Видимо, поэтому на сайте Украинской Повстанческой Армии в разделе «100 найбільш переможних битв УПА з німецькими
Мартиролог жертв националистов
Зато мартиролог жертв отрядов УПА, оставшихся в тылу Красной армии после ее движения на Запад, с конца войны и по середину 50-х годов, воистину скорбен и бесконечен. Глубоко символично, что последнее массовое захоронение жертв бандеровского террора, 67 жителей села Дядьковичи Ровенской области, произошло в день провозглашения независимости Украины — 24 августа 1991 года.
Бывший член одной из боёвок, у которого хватило мужества покаяться перед своим народом, писал о послевоенной деятельности УПА: «Тепер націоналістичні борзописці на закордонних смітниках намагаються довести, що УПА не співробітничала з фашистським вермахтом, не допомагала гестапівцям гнобити український народ. Не буде з цієї муки хліба, панове! Я був в УПА, йшов разом з німецькими військовими частинами проти Радянської Армії і краще знаю правду про УПА.
УПА нічим не відрізнялась від сумної пам’яті дивізії СС «Галичина». І ця, і та вели боротьбу проти свого народу, виручаючи гітлерівських убивць. Така правда про УПА. Шила в мішку не сховати.
Коли радянські війська зайняли Карпати, ми, забившись у гірські кутки Сколівського і колишнього Славського районів, ночами налітали на найближчі села, тероризували населення, вбивали сільських активістів, знищували цілі сім’ї, грабували харчові продукти, а згодом пиячили і чекали приходу… американців. Особливо аморально, розпусно поводилися старшини. Не проходив день без розгулу, пияцтва, диких оргій, убивств. Почали поширюватися венеричні хвороби. Відомо, що й сам «головнокомандуючий» УПА Чупринка (кличка Романа Шухевича) лікувався від хвороби, яку в народі колись називали «поганою».
Багато я пережив у той час, багато бачив у ті пропалі для мене роки. У цьому короткому листі не розповісти і сотої частини. Вбивства, катування, моральне падіння, звірячий жах перед карою народною, приреченість і намагання будь-якою ціною відстрочити свою неминучу загибель — ось чим жили насправді упівські зграї.
Наведу ще кілька окремих прикладів, найбільш характерних для розкриття страшної мерзенності, зрадництва і жорстокості бойовиків УПА.
Короткий час старшинську школу, в якій я вчився, охороняв курінь отамана «Різуна». Треба признатись, що цей
Це було у Стрийському районі, де я переховувався, втікши після розгрому наших боївок Радянською Армією. Населення району щораз з більшою ненавистю ставилось до нас, втішалось першими успіхами свого нового життя, щиро допомагало органам Радянської влади. У селі Яблунівці молодь організувала самооборону і зі зброєю в руках охороняла від нас здобутки радянського життя, спокій свого села.
Це розлютило верховодів банди. Вони вирішили вчинити над селом криваву розправу. Вночі велика група «есбістів» під керівництвом «Ромка» напала на село. Що діялось у цю жахливу ніч! Бандити палили людей живцем, замкнувши їх в хатах, розбивали об стіни голови дітей, ґвалтували дівчаток, знущалися з сивих. Однак села так і не вдалося захопити у свої руки!».
Поименный учет жертв националистического террора начался только в 1990 году, по инициативе коммунистов Львовщины. Лишь за один год были собраны следующие данные: в Волынской области — 25700 человек погибли от рук бандитов, во Львовской — свыше 40000, в Ровенской — 29390, в Черновицкой — 1182 человека. За каждой цифрой этого далеко не полного скорбного перечня — конкретные человеческие трагедии, которые и сегодня незаживающими ранами бередят сердца живых… Одной из причин долгого замалчивания общего количества жертв была забота о дружбе народов СССР. Многие пострадавшие россияне, белорусы и др. вполне могли перенести виновность оуновцев на всех украинцев… Яркий тому пример: процесс над Григорием Васюрой, начальником штаба 118 полицейского батальона, уничтожившего Хатынь, прошел в закрытом режиме.
Когда списки убитых были опубликованы, в редакции газет сразу хлынули десятки тысяч писем. Писали родственники жертв послевоенного террора УПА. Подтверждали, добавляли факты… Но с объявлением независимости Украины к власти в стране пришли те, кто сначала пытался скрыть преступления националистов, а позднее объявил палачей героями, борцами за свободу. Газеты стали закрываться или «менять профиль», у их руководства начали резко меняться убеждения (если таковые имелись)… А списки жертв постепенно забывались. Не то, что в Польше… Там недавно вышла книга с мартирологом жертв бандеровского террора в Ровенской области. Эти данные публиковались в газете «Червоний прапор» с 20.XII.1990 года по 1.VIII.1991.
Вот отдельные документы из скорбного списка, приведенного поляками и опубликованного газетой.
Из отчета за 20 дней, начиная с 29.Х.1943 года, бандеровской сотни «Палия»: «Переловили двох комунарів, зліквідували. Наша СБ зліквідувала також 10 люду в с. Бегень, у Ставках переловлено одного комунара Івана Ващенка. 3.Х.43 р. в Дядьковичах арештовано татарку, зліквідовано, а майно передане до місцевої господарчої частини. Арештували дезертира з відділу «Орла», зброю забрали, а його скарали…»