Пешки в чужой игре. Тайная история украинского национализма

Бердник Мирослава

Руководитель оуновского подполья в Украине Василий Кук в июле 1950 года с горечью писал за границу: «Дуже понурий і відразливий образ являє собою український політично-партійний табір. Основний тон — це партійна гризня, найгіршого тону лайка… очорнювання кожного не свого». В том же году Кук-«Лемиш» издал директиву о снятии имени Бандеры с лозунгов подполья и о запрете называться бандеровцами.

В свое время еще Владимир Винниченко описывал шутовство, грызню и буффонаду современных ему украинских эмигрантских организаций. Относительно упреков «сознательной эмиграции», будто украинская нация не может проявить свою «настоящую волю», Винниченко писал: «А звідки ж ви знаєте, що вона доручила саме вам, оцій саме купці людей, представляти її волю? Де ваші уповноваження?

Хто вас обирав на такий надзвичайно важливий пост? Хто вас контролює, перед ким ви звітуєте за свою діяльність і за ті акти, які ви іменем всієї нації заключаєте і можете заключити? Коли у вас таких повноважень немає, коли ви дієте самі від себе, то чи не чините ви державного злочинства?.. Ті люди, що звуть себе національно-державним центром, «легітимними» спадкоємцями традицій української революції й носіями її «скрижалів», не мають на те ніякого права, ні національно-політичного, ні юридичного, ні морального. Та підстава, через яку їм довірено еміграцією провід у її представницькому органі, є фальшивою. Еміграцію введено у блуд… Та база, на якій засновано провід групою людей, що звуть себе «урядом» і «державним центром», є дійсно фальшива, що ні «легітимно», ні спадково «влади»… не має… Емігрантська національна рада є немовби паноптикум, музей артистично зроблених історичних воскових фігур».

И вот теперь, после окончания войны, разные группы национал-фашистских вожаков снова пробовали выставить себя в роли «настоящих репрезентантов» украинского народа! На самом же деле и во времена Винниченко, и теперь речь шла о банальной конкуренции за то, что сегодня политкорректно называют «грантами на построение в Украине открытого гражданского общества». Для зарубежных главарей национализма работа на спецслужбы западных государств была не только способом противоборства с Советским Союзом, но и условием существования (желательно, безбедного). В одном из директивных документов ЗЧ ОУН указывалось: «Є можливість за ціну відповідних розвідувальних матеріалів одержати те, що… потрібно. Розвідувальні матеріали стають у руках організації таким предметом обміну, за ціну якого можна одержати необхідні матеріали і сприяння. Передача зведень і матеріалів політичних, військових, господарських… дає нам змогу бути партнерами іноземних держав».

Борьба между ЗЧ ОУН и ЗП УГВР велась не только за влияние на эмиграцию и западноукраинское подполье, но и — главным образом! — за получения наибольших «дотаций» от иностранных спецслужб. В докладной МВД УССР от 30.11.53 г. о состоянии зарубежных националистических центров подчеркивалось, что отношения ЗЧ ОУН И ЗП УГВР носят «безпринципний характер й ведуться за безпосередні зв’язки з розвідувальними центрами й отримання від них грошей».

Богдан Пидгайный, руководитель референтуры «крайового зв’язку» в ЗЧ ОУН при Бандере, писал: «3Ч ОУН підтримує співпрацю з відомими вам англійськими чинниками (разведкой — М. Б.), отримує допомогу в навчанні, матеріально-технічному спорядженні й у формі такої помочі, яку може давати тільки сильна держава… В обмін за це 3Ч ОУН повинна давати розвідницькі матеріали, які є необхідні для планування воєнних приготувань проти СРСР».

Руководство ЗП УГВР, в свою очередь, приняло все меры, чтобы установить сотрудничество с американской разведкой. Такие связи еще в 1945 году наладил в Италии «генеральный секретарь иностранных дел» ЗП УГВР Николай Лебедь. По его же заданию член ЗП УГВР Евгений Врецьона вел переговоры с американскими разведчиками в Цюрихе (Швейцария). В июле 1945 года Ивана Гриньоха, Романа Ильницкого и других «послов» УГВР дважды принял тогдашний командующий американскими оккупационными войсками в Западной Германии Эйзенхауэр. Именно тогда националисты предложили будущему президенту США свои услуги в проведении шпионской деятельности.

В начале 1946 года кардинал Тиссеран познакомил Лебедя и Гриньоха в Ватикане с сотрудником американской политической разведки Новаком. Руководители ЗП УГВР передали американскому разведчику некоторые шпионские материалы, которые переслали осенью 1945 года за границу руководители националистического подполья, что действовало в западных областях Украины.

Письма Бандеры на Украину

Признание

факта сотрудничества «конкурентов» из ЗП УГВР с американской разведкой находим в письмах Бандеры на Украину, руководителю провода ОУН на западноукраинских землях (ЗУЗ) Василию Куку.

Эти письма были собраны и изданы за границей после смерти Степана Бандеры. Предваряет их небольшое предисловие: «В дні, коли деяка частина українців на чужині вшановує пам’ять колишнього Провідника ОУН Степана Бандери, і пам’ятаючи заклик його спадкоємців ретельно збирати всю друковану спадщину Провідника, ми хочемо дати до відома українського загалу копії з деяких його листів до добре всім нам відомих Коваля-«Леміша», себто Василя Кука, та Усміха, себто Мирона Матвієйка».

В письме, датированном октябрем 1951 года и озаглавленном «До положення української визвольної справи в політиці західних держав зараз і в перспективі війни», Бандера сообщает «другу Лемішу», что «в політиці США наступають некорисливі для нас прояви». «Йдуть вперті намагання постави Керенського в ролю репрезентанта й керманича всіх визвольних, протибольшевицьких змагань, підвести під таку московську імперіалістичну шапку протибольшевицьку боротьбу всіх народів, включно з Україною, та надати їм всім характер тільки протирежимної боротьби, за усунення большевицької системи, в плані збереження імперії, тільки з дещо вільнішим федеративним пов’язанням інших країн з Московщиною. Йдуть старання підвести під російську руку якісь українські політичні групи, а коли це не вдається, на чергу приходить штучне фабрикування «українських партій» і репрезентантів темних, продажних типів».

Бандера тут же называет виновными в таком отношении к бандеровцам «американських чинників». «Властивими моторами й захисниками фатальної проросійської тенденції в американській політиці є укриті сили позанаціонального характеру, які проникають і в значній мірі опановують американську політику й інструменти формування публічної опінії, головно пресу, а які не дбають про дійсну рацію США, тільки про свої інтереси. Це сили, які мають на меті опановувати центральні системи всіх держав, проникати життя всіх народів, кермувати, використовувати, які грають політикою і інтересами обсотаних народів та, не дивлячись на діючі міжнаціональні відношення, ведуть свою укартовану на позанаціональній площині роботу. Це різні мафії інтернаціонального характеру, які послуговуються передусім грошам і на тому спірають свою силу, але так само використовують інші існуючі всередині многих держав спеціальні спільноти, передусім світове жидівство».

(Видимо, как раз общие с Гитлером взгляды на проблему «світового жидівства» привели Бандеру и бандеровцев к соучастию в истреблении евреев на украинских землях…)

В одном из писем Бандера жалуется, что американцы, как, впрочем, и гитлеровцы, вместо того, чтобы рассматривать эмигрантов как равных партнеров, используют их только технически. «Таке нехтування з американского боку до наших цілей, до самостійності наших змагань. Натомість сама боротьба як дія, що підриває сили й позиції большевиків, трактується американцями цілком інакше. Вони її не тільки не заперечують, не ігнорують, але хотіли б її використати, з нею співдіяти, а навіть їй допомогти, але тільки технічно, а не політично…»

Из писем узнаем, что американцы «использовали технически» националистов не только в борьбе против Советского Союза, но и как наемников. «Українців в США, не тільки горожан (граждан — М. Б.), але й новоприбулих, що ще не мають горожанства, беруть обов’язково до амер. армії і нема жодної мови ані познак, щоб їх трактували інакше, що мають творити окремі частини (немцы, по крайней мере, разрешали формирование «украинских» частей в своей армии — М. Б.). В зах. Німеччині, в окуп. амер. зоні вербують українців, як і інших чужинців, до служби в амер. чужинецькій вій. частині (з перспективою набути ам. горожанство, звичайна служба чуж. легіона). В тій вербунковій акції активну службу виконують люде з опозиції. Американці вербують українців до себе на вій. службу, і в тій вербунковій акції платно працюють члени Місії УПА».