Планета Фей
Шрифт:
Солодкий полон, фантастичні діви в одязі амазонок, наркотизуючий туман — що це?
— Біокамера, де можна виростити кохання. — сказав сам до себе командор.
Копита вибивають з-під себе жмути злежаної хвої, ламають дрібні гілки і чавлять шапки грибів. Семеро коней скачуть розгорнутою лінією по вечірньому лісі. Вершниці підганяють їх гострими шпорами, світловолосі, з притороченими до сідел арбалетами, сотнями металевих браслетів на руках і ногах. Пасма їхнього волосся і голі груди піднімаються верх-вниз в такт рухам коней. Діви схвильовані, спантеличені: вони загубили свого втікача
— Це не вона! Шолом ізолює біовипромінювання.
— Якщо не вона, то хто?
— Ті, хто і завжди.
— Але вона знала, що сталося, вона ж сміялася..! Ми не витримаємо так довго. Я вже думала, що все припинилось. — Дороті витерла рукою очі, і на долоні залишилася мокра смуга.
— Серед нас ти пережила найбільше, але вистояла, не зламалася, тому я впевнений, що витримаєш ще трохи. Потім ми полетимо на Землю. Не здавайся! Інакше, що я робитиму без тебе?— він легенько поцілував її в плече і погладив по щоці. Та ця ніжність вийшла занадто вимушеною, Тарас відчув, що погано грає роль закоханого чоловіка, і Дороті не може не помічати цього. Вона все чудово розуміє, але мовчить.
— Я б хотіла поговорити з цією шльондрою. Мені цікаво, що вона скаже нам.
Дороті стояла над Наталкою, розглядаючи її нерухоме тіло.
— Не називай її так. До останнього рейду вона була звичайною дівчиною.
— Тоді облишмо цю тему. Вона намертво зафіксована, і не зможе заподіяти шкоди, давай поговоримо про щось інше.
— Про що? Надворі вже темно. Треба лягати спати.
— В одній спальні?
— І на одне ліжко.
— Я згодна, але, якщо ти будеш занадто нахабно лізти до мене, то я вижену тебе на підлогу.
— Буду дуже чемним.
Вони обоє відразу ж заснули, бо сон — надійний захист від неспокою. Сон і тепле тіло біля тебе заспокоюють дуже гарно.
На нічному небосхилі розпливчасті світлі хвилі хмар. Міріади зірок визирають з-за їх кучерів, місяць кутається у димчасту шаль, самотній і сумний. Під цим небом можна в одному місці плакати і кричати, вити від горя, в іншому — сидіти і гладити щасливим поглядом зірки і верхівки дерев.
Станція повільно перетворюється на примару. Ніхто не сказав би, що в ній хтось живе. Давно некошені трави наповзають на плити доріжок, душать собою маленькі кущики ялівцю.
У всіх приміщеннях станції ніч рахує секунди, дістає їх з однієї вази і кидає в іншу, кожна секунда при падінні голосно стукає, і стук цей бігає за годинниковими стрілками. У холі механічні удари великого годинника глушать злий стогін. Ніжні пальці потріскують, стискаючись у кулаки, зап’ястя викручуються під затискачами, шолом дрібно тремтить — не можна надовго фіксувати людину, бо це їй може не сподобатись.
Через власну дволикість стаєш огидним самому собі. Лицемір! Навіть кохання перетворюєш на втечу. Наталка сильніша за тебе. Ти кохаєш її і водночас боїшся, тому заставляєш страждати, мучиш цю красуню, мстиш їй за свою слабкість.
Тарас зіщулився на ліжку. Так сталося, що він кохає одну, а лежить в обіймах іншої, та все це ще можна змінити. Дороті спить, їй затишно і зручно поряд з ним.
Потрібно підвестись і піти до Наталки, звільнити її. Вона не може бути потворою, бо занадто симпатична
Він пройшов у хол і зупинився біля столу з Наталкою, рука сама потягнулась до звукофільтру, клацнув перемикач.
— Тарасе, ти належиш мені!
Чоловік з переляку зробив крок назад, відчуваючи, як у нутрощах інеєм осідає холодок.
— Ти сумніваєшся? Ти — мій, а я — твоя, так має бути!
Її обличчя не видно, тому слова звучать, наче з потойбіччя, слова привида. Тіло Хвойної пульсує під фіксаційними пасами, її одяг то збирається у складки, то розпрямляється, немов по ньому котяться хвилі.
Враз з-під шолома вистрибує ряд живих вогників, які відразу ж починають пожирати тканину спортивної блузки. Тараса від такого видовища кинуло у холодний піт, але загасити цей вогонь він чомусь не міг, сила покинула його перед цим дивом напризволяще. Полум’я поїдало блузку, але за ним не залишалося ні попелу, ні опіків, навпаки, шкіра Наталки ставала від цього ще ніжнішою. Ось вогонь вже біжить по впадині її живота, по руках, а оголене тіло тремтить під закляклим поглядом чоловіка.
— Слідкуй за вогнем і ти побачиш те, про що мріяв.
Тарас зрозумів, що його спіймали на гачок, з якого він вже не зірветься. Як швидко оголюються її стегна... Береговий нахилився до неї і вперся головою у щось м’яке і пружне — подушка. Сон з диким реготом втік з кімнати.
Дороті розплющила очі і здивовано подивилась на чоловіка, який важко дихав і ледь не плакав від незрозумілого їй безсилля.
— Щось сталося?
— Нічого. — Тарас ліг на спину і втупив погляд в стелю. Роздивляння сірої темряви трохи заспокоїло його. Це був лиш сон, моторошний, прив’язливий, але сон, ілюзія, мара. Під боком тепле жіноче тіло, усе буде добре.
— Дякую, що розбудив мене. — Едмінгтон пригорнулась до чоловіка, переплітаючись з ним ногами. — Мені снились страшні речі.
"Невже? Цікаво, які жахи бувають в інших людей. Можливо, також вогненний стриптиз?"
Уголос Тарас лиш запитав:
— І що тобі снилось?
— Що я бачила Томаса.
Яке щастя, коли людям сняться різні сни, це так нормально.
Цієї ночі їм більше нічого не снилось, лиш червоні і сині сузір’я на чорному фоні закритих повік.
Він зупинився на схилі морського берегу, щасливо дивлячись на ряди хвиль унизу.
Море! Невже це сталося?! Після стількох днів гонитви і блукання по лісі виявляється, що інтуїція не підвела. Переслідувачки залишилися десь позаду, вони вже не на своїй території, тому дії їхні загальмовані, скуті обережністю.
Тепер потрібно йти на захід, бо "Смерековий Рай" розташований десь там. Якщо йти по береговій лінії, то заблукати неможливо, можна хіба що переплутати захід і схід.
Цікаво, чи на станції є ще хтось живий? Судячи по снах, там сталися великі зміни.
Йому хотілося кричати від щастя, але крик міг привернути їхню увагу. А щастя це зумовлене не так власною втечею, як усвідомленням невсесильності своїх ворогів. Вони не досконалі, якщо від них втекла звичайна людина.