Планета Фей
Шрифт:
Остап вже міг досить добре ходити без палиці, обережно і повільно. Синці на тілі з синьо-зелених стали жовтими, а з подряпин почали облітати струпи, оголюючи під собою молоду шкіру. З власним одужанням ставлення командора до феномену Хвойної швидко змінювалось. Якщо при швидкому загоєнні ти сам не перетворився на потвору, то безглуздо підозрювати в цьому інших.
З твоїм тілом майже все гаразд. Ти вижив після неймовірного падіння і вже не втрачаєш тями, коли феї ходять голі. Тут ти не просто полонений, а головне, ти не розумієш навіщо тебе тут тримають. Можливо, ти для них кумедна мавпочка або потенційний раб. Ти будеш хіба що гадати, бо ніколи не знатимеш цього напевно, і ніколи сам не потрапиш
Хоч він провів у цій долині стільки часу, та нічого ще не дізнався про фей, в таборі яких сидів. Феї всі блондинки і зеленоокі, вони надзвичайно гарні, носять майже однаковий одяг, основною деталлю якого є вовча шкура. Якби тут опинився якийсь шоумен, він знайшов би в цій долині золоту жилу — плем’я екзотичних амазонок.
На полоненого діви уваги майже не звертали. Йому дозволяли брати м’ясо, яке залишалось в казанку, дозволяли дивитись на них, усміхатись і підморгувати їм, але суворо забороняли торкатися їхньої зброї і їх самих.
Враз усі думки повернули в інше русло — в таборі дещо змінилось, і феї поводяться дивно. Вони змінили своє спокійне розмірене життя: ті діви, які щось робили, покидали цю роботу, ті, що відпочивали, позривались на ноги — стоять і вдивляються в туман, насторожені і збентежені, дивляться і вслухаються.
Що відбувається, і чому такий переполох? Адже усе як завжди: озеро, до якого крізь примарний туман добивається сонце, вогнище, на якому смажиться туша молоденького кабанчика. Що ж тоді сталося?
Раптом десь у кущах тріснула гілка. Остап кинувся до озера, бігти важко, але страх додає сили. Швидше сховатися в очеретах, залізти по шию у воду і чекати, поки все це мине. Діви хапали свої мечі, перекрикуючись між собою, кидались у захист під деревами, кілька з них впали на траву пронизані стрілами чи заколоті метальними сокирками — туман ховав їхні страждання. На галявину з дикими бойовими кличами вибігали нападниці, стрімкі і спритні, сильні і швидкі, схожі на донора Наталки. Захоплені зненацька господарі табору відступали під тиском ворогів, їх оточили зі всіх боків і тіснили до води. З туману вилітали нові стріли, шукаючи жертви.
Остап відчув, як розпач пробуравлює його голову, він чудово розумів, що нічим не може їм допомогти, і лиш дивився на цей свавільний бій, наче на сон. Його погляд відразу ж вихопив з-поміж решти "знайому" білявку. Вона відбивається від нападниці однією рукою, інша вкрита кров’ю, що тече з пораненого плеча. Її ворог наносить удари страшної сили, наперед впевнена у своїй перемозі. Вони обоє б’ються на березі озера, навпроти тих очеретів, де сидить полонений.
Через туман командор не міг зрозуміти, на чиєму боці перевага і хто чисельніший, бо одні діви дзвеніли мечами за кілька метрів від нього, а інші бились далеко в лісі, до того ж, жодна не стояла на місці, рухаючись, мов блискавки.
Це битва не звичайних ворогуючих племен, де бездумно проливається кров дикунів, це — справжня війна у всій своїй красі і жорстокості: досконало володіти зброєю, своїм тілом, своєю свідомістю — справжнє мистецтво. Діви так швидко наносять і відбивають удари, що Остап не встигає прослідковувати їхні рухи. Такого він ще не бачив і навіть уявити не міг.
"Знайома" знову пропустила удар, і тепер червона смуга розповзалася по її стегні. Нападниця, знущаючись з неї, потрохи ріже свою жертву, виснажуючи її, а не вбиваючи, але та не здається. В її очах пломеніють лють, жаль, страх, відчайдушність і... добро. Обидві зупинилися на піску біля води. Кров з рани "знайомої" стікає у воду, її обличчя перекошене гримасою болю, та все-одно прекрасне. Нападниця стоїть
Та раптом нападниця вдарила мечем господиню, а її мокасин пройшовся по щоці чоловіка — сон перетворився в дійсність. Шуминський відлетів назад в очерети і їхні стебла боляче шмигнули по спині. Голова тремтить, по шкірі розливається вогонь. Та часу на лежання немає, дарма, що язик перевертає в роті вибиті зуби, а губи перетворилися на порвану рану — треба вставати.
Він підвів голову і завмер. Нападниця стоїть над ним із занесеним вгору мечем. За її ногами видно на березі нерухоме тіло "знайомої". Невже вона..? Очі Остапа заливає кров, котиться краплями по щоках, по шиї, висить на віях. Чоловік протер очі і знову побачив перед собою амазонку з мечем, занесеним над ним. Вона повільно розхитується на ногах, її очі дивляться кудись вдалечінь, а між грудьми стирчить лезо меча, якого хтось метнув з-за дерев. Врятований! Ніби злякавшись, що ця відьма може заподіяти ще якусь шкоду, командор зірвався на ноги і зі всієї сили вдарив її кулаком в обличчя. Діва замертво повалилася на мілководдя з переламаним носом, мнучи під собою стебла очерету, і вода невблаганними хвилями прийняла її тіло у свій саван. Отже, і вони помирають, тільки чи надовго?
— У мене таке враження, що цей ранок почався зашвидко. — Дороті відкотилася до стіни і виставила ногу з-під теплої ковдри.
— А в мене взагалі немає жодних вражень.
— І ще я думаю, що тільки-но чоловік і жінка залишаються самі на кілька днів як відразу ж починають ходити колами навколо ліжка, і, врешті-решт, лягають в нього навіть без почуттів, від нудьги чи через природні інстинкти.
— Зрозумів. Коханці з нас неправильні.
— З психологічної точки зору так, а з фізіологічної...
— Ну, з цієї ми підходимо один одному як гвинтик і гайка.
— Б-р-р. Яка ж ти все-таки сволота! Встаємо.
Вони неохоче посповзали з ліжка, одяглися і вийшли в хол. Наталка і далі лежить зафіксована на столі, і одяг на ній нікуди не зник. Отже, все гаразд.
— Я приготую сніданок, а потім перев’яжу твою рану. — Едмінгтон пішла на кухню, а Тарас сів розглядати Хвойну. Приємно, коли можеш отак дивитися на іншу людину, а вона цього не помічає. А може помічає?
Крик з кухні мало не звалив Берегового з крісла. Кричала Дороті, слідом за криком почувся стук чогось об підлогу. Чоловік зірвався з місця і побіг туди. Дороті жива, але непритомна, лежить на долівці з фартухом в руках. До кухонного вікна з двору припертий обличчям до скла чоловік, він ніби заглядає всередину. Його ніс приплюснувся об скло, щоки обвисли, губи завмерли у розчавленому поцілунку і перерізане, просто пошматоване горло.
Тарас бачив весь персонал "Смерекового раю" на світлинах інформаційного проспекту, тому відразу ж впізнав цього чоловіка. Це — Томас Селвінг, його притиснено до вікна сухою ломакою і він стояв тут цілу ніч, бо кров уже засохла.
З табору не долинає жодного звука, здається, що там вже нікого живого не залишилось. Лиш тепер Остап наважився підвестися з-за стіни очерету і подивитись на берег. За крок від нього, напівзанурений у воду, лежить труп дикунки, біля неї у воді виблискує її меч, далі видно лиш поодинокі стебла очерету, що губляться в тумані.