Пластик

Чех Артем

Дійшло до того, що через пограбоване мародери почали різати й відстрілювати один одного.

— Ще крові! Ще крові! — кричав ненаситний ватажок. — Знайдіть мені гомосексуалістів!

І тут усі згадали про гомосексуалістів. Ніхто і не здогадувався, що організація сексуальних меншин виїхала з міста найпершою електричкою, але це не завадило звинувачувати один одного в одностатевих зносинах.

— Ти гомік!

— Ні, ти гомік!

— Це я гомік?!

— Ну не я ж!

І це призвело до тотального безладу. Уже мало хто міг зрозуміти, що відбувається на вулицях, хто за що бореться і хто до кого яке має значення.

Одне циганча впізнало у ватажку розбійників колишнього клоуна.

— Та це ж клоун! — загукав він.

– І точно: він же тільки-но кульки роздавав, а тепер — дивіться…

— А ви знали, що всі клоуни — педерасти?

— О-па-па!

— Вали його!

— Та ви що, хлопці! — гукав ватажок. — Який з мене педераст? Так, я клоун, колишній клоун… але… хлопці, ей-ей, ну-ну, є… є…

— Ну? Хто тепер стане нашим ватажком?

— Я!

— А чого ти? Ти що, найрозумніший?

— Ну, не тобі ж бути ватажком — ти свою морду бачив?

— Бачив!

—

Коротше, я буду головним, — виліз на трибуну хлопець з вуграми.

— А ти куди пнешся? — закричав інший.

— Куди треба.

— Буф! Буф! — бухкав пістолет.

— Не стріляй, це ж я.

— Вибач. Просто не лізь в отамани.

— А я хочу і лізу!

— Тоді на ще!!!

— Буф! Буф! — знову озвався пістолет.

І тут почалося масове побоїще. Під безумною навалою блискавок, вторуючи їм, виблискували леза ножів. Мелькотіли палиці, й зі свистом пролітали каменюки. Один розумник розмахував сміттєвою урною. В ангарі, під тентом з рекламою відомого безалкогольного напою, розірвалася граната. З ангара вилетіла чиясь нога у бежевому сандалі, слідом на одній нозі вискочив чоловік з рудою бородою. У руці він тримав іншу руку. Його обличчям текли сльози. Сльози відчаю, сказав би хтось.

— Боляче ж! — вигукнув він і впав на землю.

На крислатому клені на своїх підтяжках висів клоун. Його штани були спущені. По ногах бігла кров. Біля того ж клену валялося ще два мертвих тіла. Перше — велике і кругле. Якщо добре придивитися, то з легкістю можна було розгледіти схожу на решето клоунесу. Друге тіло належало Олександру Миколайовичу Культурному…

Якщо списати на жорсткий диск останню інформацію від загиблої клоунеси і конвертувати всю ту інформацію до текстового файлу, думаю, що вийшло б приблизно так:

Мої батьки походили з циркових сімей. Батьки матері були сім'єю еквілібристів, а батьки тата — дресирувальниками. Усі вони працювали в одному цирку в Одесі. Потім ці дві сім'ї вирішили одружити своїх дітей. Дітям тоді було по вісімнадцять років, вони вже самі працювали в цирку і, здається, були не проти одружитися, тим більше, що вже не треба буде приховувати свої далеко не платонічні стосунки. Через рік у них народилася я, і мене назвали на честь батькової баби. Маргаритою. Проте ім'я не прижилося. Всі називали мене Гаря. Коли мені виповнилося п'ятнадцять і я закінчила восьмий клас, мене віддали до естрадно-циркового училища. На відміну від моїх батьків, хисту до гімнастики у мене не було ніякого — ну, ти сам бачиш, я ж не Дюймовочка, у мене ж діабет, — тому я стала клоунесою. І, скажу чесно, з цією роботою я справляюся просто неперевершено. Нещодавно ми їздили до Пекіна, виступали перед п'ятьма тисячами китайозів — і, скажу, непогано виступали. Наш колектив запрошують на різноманітні фестивалі, виступати на корпоративах, на різних капусниках та концертах, навіть по телеку показали — уявляєш! — щоправда, по національному каналу, але все ж таки… А тут таке, я вперше в такій ситуації. Ну, нічого. Коли нашому директору зателефонували і попросили виступити на якомусь дні трудящих, чи як це у вас називається, — Демократії? Ну, не важливо. Коли нас запросили, ми одразу почали репетиції. Ти не думай, ми дуже завзято беремося за кожний наш виступ, ми дуже і дуже відповідальні в цьому плані. У нас було чотири дні на підготовку, і, як нам пояснили, щось особливе робити нам не треба — ми всього-на-всього мали бути вдягнені у наші костюми й показувати нехитрі мініатюрки, розумієш. Гроші запропонували невеликі, проте ми ж не за гроші сюди приїхали, тобто за гроші теж, але сам поміркуй: я з циркової родини, в моїх жилах тече така кров — розумієш? — циркова кров. І моїм домом завжди був цирк, і ті тринадцять метрів у діаметрі — моєю власною територією, моїм життям, я настільки звикла до гидотного запаху тирси та кінського гною, до бутафорських клоунських причандалів, що навіть якби мені запропонували повністю відмовитися від грошей і почати жебракувати, я все одно не покинула б цієї справи. Тому я тут. Зі мною приїхали ще двоє клоунів. Один із них — мій чоловік, інший — мій брат. Тільки я не знаю, де він — ну, брат, себто. А спочатку, справді, ми були разом. Нас привезли, висадили на якійсь брудній площі, завели до якогось будинку — не знаю точно, що то був за будинок, але всередині нас нагодували, потім повели до центральної площі. Ага, справді, проходили ми повз якусь будівлю, я не придивлялася, але стривай, це точно був кінотеатр — згадала. Але у нас така колона була, знаєш, що який тоді міг бути кінотеатр, — усі настільки різні, в костюмах, з якимись плакатами та мегафонами, мужоподібні жінки та женоподібні чоловіки, співаки, артисти, безумці. Чесне слово, складалося враження, що всі вони безумні, ці люди. Навіть ми з чоловіком і моїм братом. Ну, напевне, в очах інших артистів ми здавалися такими ж безумними, з палаючими очима. Ніхто не знав що робити. Хтось, пам'ятаю, кричав, що давайте, сходимо в кіно, проте нам пояснили, що все одно кінотеатр не працюватиме, тому що кіномеханік запив, а касира повісили, і що це начебто зробив його недоумкуватий чи відлюдькуватий — уже не пам'ятаю — син. Ну, може, брешуть. Не моя справа, та й не люблю я таких страшних історій. Коли я була маленькою, у нас у цирку багато всяких історій траплялося, так що ну їх, ці історії… Знаєш, я навчилася все це пропускати не крізь, а повз себе, щоб навіть трішечки не переймало, щоб не зачіпало навіть відносно…Я, насправді, трохи недобачаю, ну, у мене через діабет короткозорість, алея все одно всіх-всіх бачила. Вони були такі різні, такі яскраві. Я вже потім почала їх розрізнювати. Ці всі артистичні штуки, хто за що відповідає, хто яку культуру представляє. От, наприклад, я зрозуміла, що ліліпути, які там були, — вони представляли свою ліліпутську культуру. Ну, справді так, ліліпутську, але всі вони були артисти. Один із них був перевдягненим у ковбоя, і знай викрикував щось типу «трррріяху-у-у!», і стріляв з пістолета пістонами — смішний такий, а в нього ще друг був, теж ковбой, тільки з цією, мотузкою — як її? ага, точно! — ласо, такі вони смішні… Поряд з нами перевдягалися якісь гімнасти, двоє чоловіків, — вони явно були голубими, аж гидко, —

аз ними ще жінка була, така м'язиста, геть безброва, страшна-страшна, може, то і не жінка була, а теж із цих, трансвестивалів, чи як їх там, голубих цих, хоча ні, точно ні — це жінка була… І всі вони так дивно себе поводили, очима стріляли, а очі — бачили б ви ті очі! — гострі-гострі, як шаблі, й виблискували так, наче сталь на сонці — дивні, одним словом. Там ще хористи були, співали так задушевно, все про пташок та про природу, про сади, я особливо не прислухалася, але дуже красиво. Жонглери були, ну, тих я знаю — вони з цирку одного, ми колись разом виступали. Якісь дивні з кіньми були, навіть не з кіньми, а з поні, щоправда, сморід від них такий стояв… Там одна жінка в закритому купальнику знепритомніла, її якісь м'язисті мужики у безрукавках на вулицю винесли, так, мужики — такі засмаглі-засмаглі, м'язами грають, а один взагалі був у костюмі інопланетянина, тільки вже дуже-дуже несхоже: радше на космонавта був схожий, — може, він ним і був. А ще були кентаври. Справжні кентаври, щоправда, я не знаю, звідки їх привезли, але те, що не з Греції, - точно. Чому не з Греції? А вони не грецькою розмовляли, вони взагалі мовчали і якось всіх сторонилися. Скромні такі кентаври. А потім, коли нас розставили по своїх позиціях і коли виступив мер цього міста, ну, куди нас запросили, і ще ці два професори, власне, ті самі, що організували це свято, почалося щось незрозуміле: весь натовп так змішався, що важко було взагалі розібрати, хто з ким і що до чого клеїться. Нас понесло до страшних непролазних нетрів цього міста, все скидалося на страшний сон. Мій чоловік почав якось дивно себе поводити, весь час когось під'юджував до грабунків і злочинів, — і якось дивно все сталося: його почали слухатися — моєму чоловікові, якого ніхто ніколи не слухав, корилася банда безумних людей. Вони ватагою людей з десяти ввалювалися до помешкань і маленьких крамниць, виносили звідти мішки з різним добром, виволочували на вулицю жінок і ґвалтували їх на очах у їхніх дітей та чоловіків. Дехто з цих чоловіків долучався до натовпу, дехто намагався захистити свої помешкання, і їх били. Я кричала, щоб вони зупинилися, але мій чоловік, мій клоун, той, з ким я прожила майже двадцять років, просто вдарив мене якоюсь штахетиною, і я якось так упала, що вдарилась головою і знепритомніла…Коли прийшла до тями, відчула, що мене огорнула неймовірна тиша, тільки очі страшенно боліли від внутрішнього тиску, а навколо нікого, крім однієї дівчини — вона йшла і плакала, я не чула, як вона плаче, але вона плакала — якось так безсило й байдужно плакала. їй було років п'ятнадцять, і вона плакала. Навколо палали автомобілі, виблискувало розбите скло, скрізь купами валявся мотлох, якісь ганчірки, папір…Я підвелася, але слух до мене так і не повернувся. Якось важко було йти, але я все ж таки пішла — до центру цього міста, туди, де все почалося. Тільки тоді, коли з півночі подув сильний вітер, до мене почали долинати окремі звуки. Я хотіла знайти чоловіка. Або брата. Найімовірніше, брата. Але, дійшовши до тої площі, сильно пошкодувала про це. Я ніколи не бачила війни, але завжди уявляла її такою. До мене підбігали п'яні чоловіки, кривили гримаси, штовхали…Я не надувна кулька! Господи, що за придурки, з чого вони взяли, що я надувна кулька? Я не кулька! Обережніше! Ви що, з глузду… Ей, я не кулька! Не треба мене лопати! Я не кулька! Я не лопаю… а… не лопаю я… Що ж ви… чим же ж ви… А-а… Не кулька я…Куди вони тягнуть мого чоловіка? Я не кулька…

Дощ уже давно загасив палаючі автомобілі та ларки, по вулицях плавала сажа та безліч конторського паперу. Неконтрольований натовп, розгромивши магазин алкогольних напоїв, повзав, вимазаний сажею у кривавому багні. Ті, у кого ще були сили, намагалися відібрати один в одного крадене й захопити місце отамана. Бив грім, у шпиль ратуші поцілила блискавка, зґвалтовані жінки відтягували мертві тіла своїх чоловіків. Життя налагоджувалося, хтось кудись телефонував, щось кричав, розмахував руками, інші намагалися втекти, їх наздоганяли, і все знову перетворювалося на криваву мішанину…

За півгодини до міста увійшов загін швидкого реагування.

25

— Обережніше, — попросив шерифа Лємкус. — Так можна і вбити.

— Це було попередження, — сказав шериф. — Наступного разу я відстрелю тобі голову. Знаєш, я давно хотів це зробити… Яким би ти не був Сандеєм, голову тобі таки варто відстрелити.

До дяді Льоні хотів був сунутись натовп, але, як не дивно, сам Лємкус їх і зупинив.

— Стійте, — зупинив він.

— Чого ти хочеш, дурнику? — дядя Льоня помітно нервувався.

— Я хочу, щоб ви, шерифе, відімкнули клітку і випустили в'язнів. Ну, якщо стане мужності, - самому залізти всередину, ну, і не забути мене запросити. Я думаю, що ви, — звернувся Лємкус до натовпу, — вже все зрозуміли… Так, справді, тих двох нещасних убили ми.

І в цю мить щось похололо в мене в середині. Я! Я був сином одного з нещасних, і, ще не знаючи всіх фактів і причин, знаючи лише наслідки, мені стало невимовно боляче за те, що до цього був причетний Лємкус. Яким чином, я тоді ще не знав, але сам факт… Тоді все перемішалося в моїй голові: звуки, уривки слів. Шум вітру переплітався з моїми невиразними думками, і я боявся, що не витримаю, впаду — отак, перед сотнею чи навіть більше людей, загублюсь, забудусь і пропущу щось важливе, якусь, можливо, деталь, гвинтик, щось дійсно цінне. Я намагався сконцентруватися і навіть сприймати все з внутрішньою іронією. На ногах я втримався, проте все довкола перестало бути чітким і контрастним.

— Але як? — насилу запитав я.

— Це смішна історія, — осміхнувся Лємкус. — Думаю, що всієї правди тобі краще не знати.

— Але чому?

— Що чому? Чому вбили або чому не варто знати всієї правди?

— Та він божевільний! — нервово прокричав шериф. І тут ударив сильний грім і полив дощ. — Господи, невже ви не бачите, що він несе повну маячню?

— Шерифе, — спокійно промовив релігійний діяч. — Не заперечуйте вже. Краще поясніть шановним, як усе сталося. Знаєш, малий, — звернувся він уже до мене, — насправді ця історія може стати для тебе останньою краплею. Ти можеш стати сильнішим, а можеш — навпаки…