Пластик
Шрифт:
У цю мить шериф дядя Льоня зірвався з місця й побіг.
— Стій!
Але шериф лише тричі випалив з кольта. Ні в кого не влучивши, він зупинився, прицілився в Лємкуса, але револьвер лише сухо клацнув. Барабан виявився порожнім. Дядя Льоня спробував бігти далі, але не встиг він зробити кроку, як один з молодчиків, юний двадцятидволітній сержант, наздогнав шерифа і вдарив його в спину прикладом свого карабіна. «Так дуже часто трапляється у кіно», — подумав я. Якийсь, здавалося, не дуже хороший персонаж у кінці таки стає хорошим, тобто не те що хорошим, можливо, на ділі він повний козел, але принаймні намагається перейти на сторону добра. Так сталося й тоді. Під сильною зливою — мокрий і, мабуть-таки, красивий сержант, сповільнюючи біг, таки наздоганяє підступного і загнаного в куток боса всіх поганих і лупить його прикладом у спину.
Інші
— Мене, шановний, можете не бити прикладом, — лукаво заговорив Лємкус до сержанта. — Я тікати не збираюся. Якраз навпаки, хочу поговорити. Ти не проти почути всю правду? — звернувся він до мене.
Я лише кивнув. Ми всі стояли намоклі, й від того картина здавалась печальнішою, ніж дві хвилини тому.
— Ну добре, — почав Лємкус. — Якщо всю правду, то знай, мій маленький друже, що вбивць не двоє, а троє. Так, тут замішана ще одна добре відома тобі особа. Ти вже, мабуть, здогадався.
Я здогадався. Я вже давно знав усю правду, і мені не потрібні були ніякі пояснення — мені взагалі ніхто і ніщо не було потрібно…
— Ага, Женя, — продовжив релігійний діяч. — Я не дивуюся, що п тут немає. Та і навряд чи вона тут ще колись з'явиться. У принципі, вона і не вбивця, але, якщо поглянути на це з іншого кута зору, то вбивця вона, і ніхто інший. Усе почалося тоді, коли ми втрьох, а саме я, шериф і зовсім юна мадам, — правда, дивна компанія? — почали збиратися в мене в підвалі й грати у карти. Тут усе дуже і дуже заплутано, синку. Я знаю, що тобі буде боляче це чути, але розумієш, Женя з п'ятнадцяти років була — як би це точніше сказати? — навіть не знаю. Коротше, Женя була на утриманні в дяді Льоні, за що й розплачувалася з ним… одне слово, вона була його коханкою. Колись давно її батько програв у карти тоді ще новообраному меру свою єдину дитину. Це прикро чути, я знаю, а мені, повір, прикро все це розповідати, але я цинічний виродок, тому розповідатиму, а ти — слухатимеш. Отже, сам старий невдовзі помер, проте лишив доньку. Лишив й фактично в рабстві. Спочатку Женя для мера була такою собі забавкою, старшою донькою, якщо так можна сказати, він водив и у кіно, купував їй подарунки, навіть намагався виховувати, але з часом Женя набула привабливих форм — хоч це було і важко розгледіти під п хлопчачим одягом, проте дядя Льоня розгледів, і те, що він розгледів, сподобалося йому… Повторюся: я знаю, що тобі прикро це чути, але тримайся, синку. Про це я дізнався три роки тому, коли вкотре розписували з мером пульку. З нами грала і Женя. І знаєш, усе це ввійшло в традицію. Кожної суботи ми збиралися в підвалі церкви і грали. Іноді на гроші, а бувало і на щось інше. І от два тижні тому Женя запропонувала грати на бажання. Ця ідея сподобалася і мені, і шерифу. Але ані я, ані дядя Льоня навіть не думали програвати, проте програли. І я, і шериф. Діватися не було куди. Так сталося, що Женині бажання виявились дещо дивними, я б навіть сказав, жахливими. Принаймні для мене. А бажання були такі: убити найбільшого невдаху міста. Знаєш, я міг би й не погодитись віддавати такий, якщо можна так сказати, специфічний борг, але всі ці речі, які зруйнували не одну тисячу людських доль, ці речі, такі як честь, гідність, азарт, вирішили за мене все. Я вибрав Маркова, а дядя Льоня — твого старого. Ми хотіли все списати на самогубства, але вбити ми їх мали в один день, тому шериф запропонував підлаштувати все так, щоб це нагадувало серію. Усе, в принципі, збігалося. Два євреї, якісь дурнуваті збіги, у які могли повірити хіба ці двоє: Марков і твій старий, якісь свинячі голови, та і взагалі, розслідування мав вести сам шериф, а отже не мало бути жодних клопотів… Тільки от дядя Льоня далеко зайшов. Насправді, ми всі далеко зайшли і для мене досі залишається загадкою, чому Женя вибрала саме такі бажання, чому не щось інше… Може, я сліпий…
— Ні, - спокійно сказав я. — Все правильно.
— Що правильно? — здивувався Лємкус.
— Усе правильно! У неї були такі бажання, тому що і її колись програли. І тепер усе для мене стає зрозумілим. Вона ж не вибирала, кого саме вбивати?!
— Ні, це вирішували ми! — кричав він на зло зливі.
— Ви їй казали, казали?!
— Що казали?!
— Ви казали?!! — у мене починалась істерика.
— Та що ж? — Лємкус також помітно нервувався.
— Кого саме збираєтеся
— Ну, за день до вбивства, коли все спланували!
— Тепер усе стає ще зрозумілішим!
— А що зрозумілішим?
— Усе! — я чув себе збоку і якось неприємно відмічав, що мій голос звучить то хрипло, то по-підлітковому верескливо. — Усе! Просто Женя не очікувала, що ви вб’єте її сусіда, — схлипував я, — мого батька! І так тоді сталося, що вона чи не вперше до мене заговорила і напевно, знаючи плани шерифа, допомогла мені! А я ж ні в чому не винен…
Лємкус ще довго говорив, уточнюючи якісь моменти та деталі, але я його вже не слухав — ці деталі мене вже не цікавили: головне я почув. І тут, від надто різкого усвідомлення головного, у мене почалася справжня істерика. Я ніколи такого не відчував, але завжди уявляв, що саме так з людини виходять біси. Сльози текли самі собою, я впав на мокру землю і кричав, перекрикуючи шалене крещендо зливи, я кричав усе, що лізло до голови, мною кричали всі ті комахи, що жили в моїй голові. Усі таргани та мурахи, бджоли, оси, навіть колорадські жуки — вони кричали так голосно, що вибивало шибки в усіх оселях міста, вони не дзижчали, не стрекотали і, повірте, навіть не джеркотіли — вони просто кричали моїм голосом, кричали, проклинаючи Лємкуса й Женю, кричали через біль, через зраду, через любов, яка проходила крізь мене цирковими шпагами, вони кричали, а я гатив кулаком у землю, намагався втопити свою голову у багно, занурити й не жити, сховатися від сотень очей, що дивились на мене, сховатися від дяді Льоні, що сидів у клітці і намагався прогризти ґрати своєю вставною щелепою, мене трясло, руки та ноги зсудомило — здавалося, що навіть мозок зсудомило… І як я міг триматися всі ці хвилини, поки Лємкус розповідав, поки він, перебираючи кожне слово, пережовуючи і смакуючи, розповідав про те, що було насправді?
Десь зі сторони центру чулися постріли й крики, з неба летіли блискавки, пінилася земля, наді мною, схилившись, щось примовляв релігійний діяч Лємкус. Він говорив і говорив — мабуть намагався заспокоїти мене, однак я вже був спокійний…
Епілог
Крізь гарячу югу передсоння я почув якісь звуки. Сестра та ще двоє людей наближалися до кімнати, де я лежав. Проте розібрати голосів мені не вдалося. Розплющувати очі було надзвичайно боляче. Високий тиск усе ще сповіщав мене про свою нав’язливу присутність.
Уже третій день я лежав у лікарні. Лежав чомусь не в загальній палаті, а в окремій кімнаті, чимось схожій на колишню комору, але з широким, нещодавно поставленим вікном. У мене були великі проблеми з нервами. Як сказав лікар, у мене якась там психастенія, себто нав’язливий стан. Я не знаю, можливо, він мав рацію — тоді у мене були дивні параної та страхи. І хоч я проспав півтори доби, наступні півтори я страждав безсонням.
— Я ж не псих? — все питав я у лікаря, коли той робив обхід.
— Ні, - відповідав лікар, осміхаючись, — ти не псих, просто проблеми з нервами. Воно не дивно. Наша Любов Андріївна теж на межі зриву. Спи.
«Якби ж то», — думав я, потерпаючи від головного болю.
Мене доглядала сестра Наташа. Спокійна й напрочуд маленька жіночка, чимось схожа чи то на хлопчика, чи то на дівчинку. Було їй років двадцять п’ять — тридцять. Вона весь час розповідала мені про Любов Андріївну, про те, як же ж добре їй працюється під її керівництвом, яка ж вона, ця Любов Андріївна, хороша і як їм усім шкода вишневого саду, вирубаного з примхи цього клятого мера.
Я п не слухав. Чесно кажучи, мені було не до того — мене турбували інші думки, значно глобальніші й болючіші. Принаймні для мене. Для багатьох мешканців уся ця історія стала не більше ніж темою для пліток, та й багато хто мав свій клопіт, чи не у кожній сім'ї було своє горе, своя трагедія…
І от, заплющивши очі, я відчув солодке наближення довгоочікуваного сну. Ось він, рідний, думав я. Це трапилося годині об одинадцятій. Я засмикнув штори. Крапельниця потроху годувала мене ліками та вітамінами, надворі стиха поскрипувала модрина, яку, за словами лікаря, посадив його батько на честь народження сина. І щойно я ступив на поріг найсолодшого у світі царства, до кімнати увійшли троє. Наташа, а разом із нею двоє чоловіків. У першому я впізнав професора Третього університету Леоніда Григоровича Ніколаєвського. Обличчя другого здалося мені напрочуд знайомим, однак знайомість у моїй пам'яті окреслювалась лише нечітким сірим пунктиром.