По живу і мертву воду
Шрифт:
Коли почалася війна й прийшли німці, Степан зрозумів, що та мета, до якої він прагнув і яка була цілком реальною для нього за совітів, стала тепер недосяжною. Таким, як він, нічого було й мріяти про вищу технічну освіту за нинішніх умов. Треба було тверезо дивитися на речі. Німці здобували перемогу за перемогою, швидко загарбали величезні простори європейської частини Радянського Союзу, і можна було гадати, що перемогу одержить Гітлер. Що буде потім?
Петро твердив, що вони, оунівці, зможуть відстояти Україну. Він вимагав, щоб Степан пішов у сотню. Степан підкорився волі брата. В перемогу й самостійну Україну він не дуже-то й вірив, але вирішив, що все ж таки загибель у бою з німцями більш достойна для нього доля, ніж смерть від голоду на роботах у Німеччині. Туди, до Німеччини, гнали молодь нещадно. Однак усе сталося не так, як він думав і як пророчили інші. Щось схоже на чудо сталося біля Волги, й переможні армії Гітлера покотилися назад. Совіти поверталися. Здається, радіти б цьому, але Степан не міг, знав, у якому таборі він опинився.
Те, що відбулося сьогодні на галявині, приголомшило Степана Карабаша. Вразила не розправа, що готувалася, і не її жорстокість, безглуздість, а щось інше, що зачепило не лише почуття, а насамперед свідомість молодого освіченого хлопця. Він розумів, що смерть трьох сміливих, нещасних людей, які не вчинили жодного зла ні йому, ні його товаришам, ляже на його сумління, хоча й уб’ють їх за наказом Вепра інші. Як не було йому тяжко й гірко, він змирився з цим — не в його волі й силах будь-що змінити. Ну, а коли нічого не можеш зробити, то стій зціпивши зуби й чекай, поки. все закінчиться. І Степан стояв, чекав…
Полонений — лобатий українець — почав говорити добре, він звертався до розуму й совісті. Совість свою Степан прикрив роздумами про фатальну неминучість того, що має статися, але думка залишилася незахищеною. І логіка, з якою полонений говорив про долю українського народу, вразила його. Як, потім не старався і не викручувався Вепр, на яких почуттях не грав — він' так і не зміг заперечити основного в доказах свого супротивника, відповісти на запитання: що було б з українським народом, якби в боротьбі з німцями він виступив один на один, без підтримки народів-побратимів, як говорив лобатий… А яку долю, українцям готував Гітлер, Степан уже знав добре. Навіть Петро і той не крився, говорив, що німцям потрібні земля і наймити.
Про все це Степан роздумував і раніше, але тільки сьогодні, там, на галявині, вперше так гостро й настійно виникло в його свідомості запитання: «Чия правда? На чий бік треба стати, щоб потім не каятися й не проклинати себе?» Відповіді Степан не міг знайти. Вірніше, він боявся твердої, чесної відповіді, тому що його життя стало б тоді нестерпно важким. Ні, він не хоче торкатися політики й усе, що робить, це тільки заради брата, тільки заради Юрка.
На підводі проїхали кілометрів з десять. Горяничі залишилися збоку, ліворуч. Степан знав ці місця, і коли Савка на роздоріжжі зіскочив з воза, здогадався, куди вони підуть.
Савка попрямував дорогою.
— Куди? В Колки? — запитав Степан.
— Ну… — відгукнувся Савка.
— Навіщо ж дорогою крутити, підемо навпростець, тут близько.
— Еге! В обхід два кілометри, а навпростець усі десять.
— Іди за мною, не заблудимо.
Пішли лісом. Уже сутеніло. Але Степан вивів точно, ліс попереду порідшав, і за деревами зачорніла напівзруйнована піч, що височіла над руїною, немов пам’ятник нещастю. На хуторі вціліло від вогню тільки дві цегляні будівлі, які стояли осторонь, — великий будинок і хлів. Усі вікна в будинку були забиті дошками.
— Є хто-небудь? — крикнув Савка, зупиняючись біля воріт.
— А кого тут чорти носять? — весело відгукнувся хтось із-за густого, давно не стриженого живоплоту. — Савка, здається?
— Він самий, друже Вороний. Як ви тут? Місяць є?
Озброєний гвинтівкою бандерівець вийшов з-за кущів.
— Чекаємо. Білий тут.
З будинку вийшов хлопець в окулярах з польовою сумкою біля пояса, з автоматом за плечима. Степан упізнав його — перед війною той закінчив бухгалтерські курси й працював рахівником у' Братинській райспоживспілці. Білий… Права рука Місяця.
Білий засвітив ліхтарик і прочитав подану йому Савкою записку.
— Добре, — мляво сказав він. — Як там Вепр? Нічого не казав? Не лаяв нас?
— Йому не до вас… Поранений.
— Хто? Вепр?
Савка досить охоче розповів про те, що сталося. Він, може, й радів з того, що першим повідомляє таку новину з усіма подробицями.
Вороний час від часу охав і ахав, а Білий слухав напружено, міцно стуливши губи, й тільки час від часу скоса поглядав на Степана, який мовчав.
— Яке поранення у Вепра? Буде жити?
— Сокіл його перев’язував, казав, що зовсім маленька дірочка. Там уже лікарів наїхало!
Виявилось, що Савці наказано було відразу ж повертатися назад, і Білий його не затримував, тільки дав на дорогу хліба й сала.
— Скажеш Вепрові, як спитає, що ми тут не сидимо без роботи. Щоночі чоловік п’ятнадцять-двадцять… Так що його наказ виконується.
Савка пообіцяв усе передати й попрямував до лісу, а Білий, попередивши Вороного, щоб пильнував, повів Степана до хати. Він чиркнув запальничкою і, хоч на столі стояла гасова лампа, засвітив каганець. Слабенький, тремтливий вогник розгорівся, освітив велику кімнату з піччю і приробленою до неї плитою.
— Сідай, друже, поки приїде Місяць з хлопцями, я тобі дещо поясню, але спершу… — Білий зніяковіло подивився на Степана й зітхнув, — спершу я повинен висловити щире співчуття твоєму горю…
Степан подумав, що Білий має на увазі загибель Юрка й насторожився. Співчуття здалося йому вдаваним.
— Що й казати… — промовив він стримано.
— Так, слова не допоможуть, але твій брат був сильною, кришталево чистою людиною, і ми збережемо пам’ять про нього в своїх серцях.
«Це про Петра, — здогадався Степан. — Петра немає в живих… Боже!»
— Я гадав, що ти знаєш… — пожвавішав Білий, зацікавлено поглядаючи на брата Ясного.
— Як це сталося? — тихо запитав Степан.
— У Рівному стратили чотирьох наших. Повісили.
— За що?
— Німці… — знизав вузькими плечима Білий, немов одне це слово могло бути поясненням усьому.
Степан більше ні про що не запитував. Петро загинув… Німці… Був час, коли Петро молився на Гітлера. Був такий час… Це вже потім він почав ненавидіти німців. Але жодного разу не прокляв війни, на війну покладав усі свої надії. Нема Петра… Ось чому так ласкаво обійшовся Вепр з братом Ясного… Степан був пригнічений, він відчував майже фізичний біль, немов з його грудей щось вирвали, але дивно — цей біль був якимось полегшенням для нього. Схожа на гіпноз деспотична влада старшого брата не існувала. Тепер Степан міг сам розпоряджатися своєю долею і за все відповідати тільки перед своєю совістю.