По живу і мертву воду
Шрифт:
— Що поробиш, друже Топірець. Боротьба вимагає жертв. Україна не забуде своїх вірних синів.
Монотонний голос Білого зовсім не відповідав тим гучним фразам, які він виголошував. Степан сів, сперся ліктями на стіл, закрив обличчя долонями. Вірні сини України!.. Той полонений українець бився з німцями, а Вепр оголосив його ворогом України. Богдан не витримав, помстився за сестру — забрали вночі, ні слуху ні духу… Юрко теж ворог… Білий просив передати Вепрові, що вони тут не сидять без роботи, щоночі чоловік п’ятнадцять-двадцять… Це ж вони своїх убивають, хапають людей по селах. Вороги…
Степан підвівся, сказав, не дивлячись на Білого:
— Я вийду, походжу…
Надворі було темно, дрібні сухі зорі блимали над головою, і тільки на заході над містом як пам’ятка про минулий день, зеленів ще клаптик неба. Степан повільно пішов по вулиці руїн. Ці руїни його лякали, обгорілі комини печей здавалися постатями жінок, закутаних у чорний жалібний одяг — прийшли на рідні згарища й застигли в Скорботному мовчанні. В теплому, запашному повітрі тихо ширяли ледь помітні в темряві кажани. Попереду біля самої землі замиготіли тіні. Степан підніс уламок цеглини й жбурнув у той бік. Почулося скавучання й гарчання. Собаки… Що вони знайшли тут? Степан вернувся назад.
Завтра вночі Юрко прийде в Горяничі. За попереднім своїм планом Степан мав намір тільки зустрітися з братом, попередити його про небезпеку. Заради цього він і погодився поїхати до Місяця. На новому місці він міг попросити, щоб його відпустили на день-два сходити за речами, навідатися до тітки. І ніхто б не запідозрив. А після зустрічі з братом він знайшов би привід відмовитися від служби в ес-бе. Сказав би, що в нього сильний нервовий розлад… Ні, він не мав наміру стати катом. Служба в сотні — інша справа. Тепер, у зв’язку з загибеллю Петра, становище змінилося, і Степан почав подумувати про те, як би йому зовсім порвати з бандерівцями. Втекти неважко — він міг би розіграти самогубство, залишив би на березі річки шапку з запискою і — шукай утопленика. Втекти можна, але питання — куди? Хоч добровільно на роботу до Німеччини подавайся…
Білий переглядав записи в розкладених на столі зошитах.
— Ну, трохи полегшало, друже? — запитав він, співчутливо поглядаючи на Степана, який заходив до хати. — Сідай поруч, я тебе ознайомлю, як вести нашу бухгалтерію.
— Навіщо це мені?
— Як навіщо? Вепр послав тебе до нас на практику. Потім, напевно, пошлють до школи й через три місяці будеш слідчим, а може, й комендантом.
Степан стримав зітхання, мовчки кивнув головою. Білий розгорнув на столі шматок старої воєнної польської карти, наклеєної на цупкий папір, і почав вступну лекцію. Він пояснював зрозуміло, коротко й чітко. Підвладна їх районній службі безпеки територія, кордони, кількість населених пунктів, число мешканців… З метою конспірації ес-бе не має постійного місця розташування. Є три пункти, де вони найчастіше появляються: оцей хутір, колишня садиба Ліщинського і Братинське лісництво. Стоянка — не більше доби. Зробили свою справу, повантажили майно на підводи й виїжджають у невідомому напрямку. В кожному селі є три таємних агенти-інформатори. Два з них знають один одного, працюють спільно. Їх завдання — збирати відомості про настрої, розмови, поведінку мешканців. Третій — особливо надійний і засекречений, про існування якого знає тільки Місяць і він, Білий, — таємно слідкує за діями звичайних інформаторів і, якщо треба, перевіряє їх повідомлення. Це примушує всіх агентів працювати сумлінно й старанно, лінивих і обманщиків карають шомполами. За більш серйозні провини — смерть. Роботи багато. В їх команді тільки десять чоловік. За останні двадцять днів вони знищили тридцять вісім членів комуністичних осередків, вісімдесят п’ять співчуваючих більшовикам, шістнадцять базік, які виступають з агітацією проти ОУН, вісімнадцять совітів, три польські родини, які намагалися вночі переїхати з Волині на територію Галичини й були затримані на шосе біля Братина, чотирьох євреїв. Усього з. поляками сто п’ятдесят три чоловіка. За цей же час шомполами покарано сім чоловік.
— Уявляєш, друже, з яким навантаженням доводиться працювати?
Називаючи цифри, Білий енергійно рухав відставленим вказівним пальцем, немов перекидав кісточками на рахівниці. Степан дивився на «бухгалтера» й не міг повірити, що все, про що так спокійно розповідав слідчий ес-бе, правда. Поруч з ним сидів худорлявий, вузькогрудий юнак з блідим пісним обличчям, запаленими очима. Одного удару кулаком було б досить, щоб звалити цю гниду з ніг. І ось, дивись, десять отаких вовкулаків зжили з світу сто п’ятдесят чоловік. За двадцять днів справилися — у Білого всі підрахунки точні. І все ж не хотілося вірити. Особливо приголомшила перша цифра.
— Друже Білий, де ви набрали стільки комуністів?
Адже хто не пішов з совітами, тих німці відразу ж постріляли…
Білий міцно стиснув губи й, не відповівши, підійшов до плити, розпалив дрова.
— Бач яка справа, — сказав він, ставлячи на плиту сковороду, — Якщо в нас який-небудь вуйко на підозрінні, припустімо, працював він за совітів у кооперативі або був депутатом сільради, виступав на зборах і наш інформатор повідомляє, що вечорами в його хаті збирається таємно кумпанія, то що це таке, по-твоєму? Тут уже немає сумніву — комуністичний осередок.
Степан не міг стримати свого здивування.
— А може, вони горілку п’ють чи в карти грають?
— Е-е, друже, ти, як я бачу, наївно дивишся на все. Ми вже розгромили не один такий осередок. Нас не проведеш, ми знаємо, чим хто дихає.
— І ці люди призналися, що вони перебували в комуністичній партії? Покажи мені протокол допиту.
Білий кришив сало на сковороду. Тонкі безкровні його губи розпливлися в посмішці.
— Паперу не вистачить, якщо ми почнемо складати протоколи. Визнання нам теж не обов’язкове. Часом хлоп такий упертий, що хлопці з нього душу виб’ють, а він жодного слова не скаже. Візьми отой зошит, що посередині. Читай, там список є. Мої інформатори повідомляють, а я записую. Кожному — рядок, прізвище, ім’я, в якому селі чи хуторі мешкає. Якщо комуніст — ставлю перед прізвищем знак оклику. Бачиш там?
— Тут хрестики, — розгублено промовив Степан.
— Хрестики я ставлю тим, хто вже покійний. Ми з Місяцем коленого дня проглядаємо цей список і вирішуємо, кого арештувати. Підбираємо, кого нам зручніше взяти. Вночі хлопці їдуть, тихо їх беруть, привозять на стоянку. До ранку слідство закінчене… Убитих кидаємо в річку чи в криницю, інколи копаємо ями.
Степан затерплими пальцями перегортав сторінки зошита. Хрестики, хрестики, хрестики…
Сало на сковороді зашкварчало. Білий дістав з кошика засипані половою яйця.
— Признаюсь тобі, що робота ця паскудна, — «— продовжував він. — Особливо, коли людина не звикла. Я перший раз мало не зомлів. Та й тепер не люблю сам руки бруднити… Хлопці все роблять, я тільки допитую й ставлю хрестики. Ми тут динамо пристосували. Добра річ. Правда, важкувата, холера, а доводиться возити з собою. Але зате все чистенько. Даси два полюси вуйкові в руки, хлопці як закрутять машину, то деякі арештовані, а особливо жінки, так перелякаються, що починають усе розказувати. З усім погоджуються'. Бояться, що електрика, як блискавка, спалить їх. А насправді струм слабий, убити не може. Сьогодні побачиш сам, як це добре виходить. Збоку навіть смішно дивитися. А от коли б’ють — неприємно… Наші хлопці до озвіріння доходять.
Степан уже не слухав. В його голові гуло. Йому почало здаватися, що він потрапив до кубла упирів, кровожерних, ненаситних, байдужих. І він думав тільки про одне — як би швидше вибратися звідси.
— Коли прибуде Місяць?
— Не раніше, як о першій чи другій ночі, — сказав Білий, ставлячи сковороду з яєчнею на стіл, — Ти куди? Будемо вечеряти.
— Не хочу. Я вийду, посиджу надворі.
— Тоді заміни Вороного, нехай іде вечеряти.
Десь опівночі на подвір’я в’їхало три підводи. Людей на возах сиділо багато, але всі мовчали, немов про все переговорили в дорозі й потомилися.