По живу і мертву воду
Шрифт:
— До клуні! — наказав високий бандерівець, зіскакуючи з передньої підводи. — Неплюя покладіть біля хати, накрийте.
— Що сталося, друже Місяць? — кинувся до нього Білий.
— Нещастя… — зітхнув Місяць. — Брали Дуцняка, а він, холера, гвинтівку в Неплюя вихопив, поклав його на місці, а сам через вікно вискочив. Я скарав усю його родину там же, на місці. Це хто з тобою?
Білий відрекомендував Степана, не забувши нагадати, що він брат Ясного й присланий Вепром. Командир районної служби безпеки зрадів, міцно потис Степанові руку.
— Дуже приємно, друже, що ви прибули. Допоможете нам.
Арештованих по двоє заводили до клуні. Біля відчинених дверей уже стояв вартовий.
Ось повели жінку з непокритою головою і хлопця-підлітка. Степан здригнувся — постать жінки здалася йому знайомою. Він ступив, пару кроків уперед, щоб приглянутися, й відсахнувся. Це була Наталія Миколаївна, їх учителька… Немов для того, щоб він не мав сумніву, хтось блимнув ліхтариком і освітив у темряві голову з викладеними короною світлими косами.
— Будемо починати… — заклопотано сказав Місяць, — Хлопці, двох ведіть відразу до хати. Хто біля клуні вартовим? Туча? Дивись, друже Тучо! Коли що — стріляй! Ходімо, друзі!
В кухні, як і раніше, блимав каганець, і тут уже господарював кашовар, який устиг одягти білу куртку.
— Друже Місяць, дайте мені кого-небудь на допомогу, — звернувся він до коменданта. — Нехай хоч води принесе й гусей поскубе. То ж усе-таки будемо поминати колегу. Треба приготувати як слід, а не так-сяк.
— Візьми. Вороного, — буркнув Місяць і відчинив двері до світлиці.
Білий з засвіченою лампою в руках і Степан пішли за ним. Бандерівці ввели до світлиці двох заарештованих і потім втягли туди динамомашину. Степан упізнав її за інвентарним номером.
Арештовані — двоє селян з неголеними, худими, зморшкуватими обличями — стояли покірно, часто кліпаючи очима й облизуючи губи. Білий сів до столу, поклав перед собою передані йому Місяцем зім’яті сторінки.
— Дорощук Микола й Дорощук Іван? Рідні брати? Так?
— Так.
— Раджу вам говорити правду, нічого не приховувати. Ви знаєте Гнатишина Василя?
— Та знаємо, аякже, то, вважайте, наш сват.
— Коли Василь Гнатишин прийняв вас до свого більшовицького осередку?
Той з Дорощуків, який був старшим, подивився на Місяця й Білого, і на його обличчі з’явилася ледь виразна докірлива посмішка.
— Хлопці, що ви вигадуєте? Якщо хтось нашої загибелі захотів, то так і скажіть. Нащо комедію…
— Я тобі покажу комедію! — крикнув Місяць. — Відповідайте на запитання!
Один з бандерівців, який стояв біля дверей, високий, з кулеметними стрічками навхрест і страшним, набухлим шрамом на лиці, підскочив до арештованих і вдарив кулаком старшого так, що той не втримався на ногах.
— Маєш! Це завдаток…
Молодший Дорощук упав на коліна.
— Хлопці, богом прошу вас… Подумайте, що ви робите? У нас же діти малі… Хтось наговорив на нас.
Степан зрозумів, — час діяти. Цих двох він не знав, але в сусідньому з Підгайчиками селі Баричах майже половина мешканців має прізвище Дорощук. Виходить, Василь Гнатишин, про якого згадав Білий, його земляк.
Степан підійшов до Білого, заглянув у список. Так і є. Гнатишин Василь, Підгайчики. А перед прізвищем стоїть знак оклику. Троє дітей у Василя… Двома рядками нижче — Рум’янцева Наталка. Також, як і перед прізвищем Гнатишина, стоїть знак оклику.
— Роздягніть їх і — на машину! — наказав Місяць. — Пропустимо електрику через них — розв’яжуть язики!..
— Друже Білий, — промовив Степан з винуватим виглядом. — Не можу… Мене нудить… Краще я вартовим біля клуні постою на свіжому повітрі.
— Швидко ти, друже… — здивувався Місяць.
Бандерівці засміялись, але Білий суворо подивився на них, підвівся і щось пошепки сказав Місяцю, певно, поспівчував Степанові.
— Так, так, — посміхаючись і поглядаючи на Степана, погодився комендант. — Звичайно. Друже Тоцірець, можете змінити Тучу, а Тучі накажіть, нехай іде сюди. Тільки обережніше там.
У плиті палав вогонь. Кухар з своїм помічником чистили картоплю. Степан попросив у них хліба й сала. Йому показали, в якому кошелі взяти, і він відрізав великий шматок хліба й добрий кусень сала.
— Зголоднів? — засміявся кухар. — Не псуй, друже, апетиту, зараз гусака засмажимо.
— Коли то ще буде, — спокійно відповів Степан, — Мені на варті стояти.
Він узяв ліхтарик, що лежав на столі, й вийшов на подвір’я. З порога променем ліхтарика освітив підводи, візників, які стояли гуртом, двері клуні, вартового.
— Хто там бавиться?
— Друже Тучо, до мене!
Вартовий поспішно підійшов.
— Давай ключ. Наказано змінити тебе на посту. Ти підеш до Місяця.
— А ти хто такий? — завагався Туча. — Здається, незнайомий…
— Ти що? Місяць тобі скаже, хто я такий…
Туча тицьнув ключа Степанові в руки й пішов до хати.
Біля дверей клуні Степан зупинився, завмер, прислухався. Хтось там плакав, хтось молився, хтось заспокоював. Він тихенько вставив ключ у шпарку замка, двічі повернув його. Замок відімкнувся, косо повис на кільцях.
Степан підійшов до візників.
— Дорогу додому знаєте?
— Аякже…