По живу і мертву воду
Шрифт:
— Друже, відпусти нас! Другу добу…
— Тихо! Запрягайте коней.
… Через півгодини бандерівці виволокли з хати тіла двох братів Дорощуків. Покликали візників — мовчанка. Підвід на дворі не було. Вартовий теж не відгукнувся, але на дверях клуні висів замок. Негайно побігли доповісти Місяцеві. Зчинився переполох. Усі зі зброєю в руках вискочили на подвір’я.
— Топірець! Друже Топірець!
Замовкли, прислухаючись. Тиша. І раптом стогін, що пролунав поруч на землі, примусив усіх здригнутися.
— Боже милостивий!
Хтось з Дорощуків був ще живий.
— Холера! — Місяць кинувся до клуні, загримав кулаками в двері. — Є там хто?
Тиша.
— Що таке? Хлопці, ламайте двері!.
Виламали. Зразу декількома ліхтариками освітили клуню.
Клуня була порожня. Бандерівці стояли мов укопані, не вірячи своїм очам. Першим порушив мовчанку Клешня.
— Я сказав, друже Місяць, що це погана прикмета, коли в хаті покійник. Не треба було брати совітки-професорки раз так сталося, що в цю ніч її мати богу душу віддала. Я попереджав — не послухали, сміялися. І ось вам: спершу втратили Неплюя, і тут без нечистої сили теж не обійшлося.
І Клешня поспішно перехрестився.
Місяць не був забобонним. Він по-іншому пояснив таємничу пригоду.
— Хлопці, нас вистежили. Топірця схопили й забрали. Збирайтесь! Негайно треба йти звідси.
— А динамо? А Неплюй? — боязко заперечив хтось. — На собі тягти будемо?
— Послати за підводою.
— Еге! Який відважний!
— Динаму можна залишити тут. Хто її вкраде?
— Зіпсують.
Білий не хотів втрачати динамомашини, він запропонував:
— Треба зайняти кругову оборону й чекати до ранку. Єдиний вихід.
Це було, мабуть, найрозумнішим рішенням. Місяць погодився. Негайно розташувалися навколо будинку, принишкли, чекаючи можливого нападу.
Але на цьому ще не скінчилося. Минуло хвилин десять, і нечиста сила знову нагадала про себе. Всередині хати спалахнув вогонь. Кухар з прокляттям кинувся туди й насилу погасив пожежу на плиті. Залишена на сковороді жирна гуска згоріла майже до кісток.
30. ДОРОГА БУДЕ ЛЕГКОЮ
«Всі її прохання, накази виконувати беззаперечно…»
Вепр не зовсім точно висловив свою думку. Він мав на увазі не накази, а вимоги. Посланець Малого не повинен був просити, але й не мав права наказувати. Посланець Малого міг вимагати. Вепр не знайшов цього найбільш відповідного слова, а замінив його двома зовсім різними за змістам. Він не помітив своєї помилки — в ту хвилину він уже думав про інше…
Оксана негайно скористалася помилкою надрайонного.
Як тільки вони з Довбнею вийшли з світлиці, дівчина запитала, ніби не надіючись на тямущість і кмітливість командира сотні:
— Друже, ви запам’ятали, що вам сказав Вепр?
— Так! — вигляд у Довбні був пригнічений, нещасний. — Все, що пані захоче…
— Я не про це! — незадоволено обірвала його дівчина. — Вепр сказав: всі мої накази виконувати беззаперечно. Запам’ятайте — беззаперечно! Я не допущу жодних!..
— Ну, а хіба я кажу не те саме? — розгублено й ображено запитав Довбня, — Все, що пані скаже…
— Все, що я накажу! — різко поправила його Оксана.
— Так, так, пані, — ледве не плачучи, погодився сотенний, який так і не зрозумів до пуття, чого від нього домагаються. — Я ж чув, що сказав Вепр.
— Чудово. Слухайте уважно. Перше — не турбуйте Вепра, допускайте до нього тільки лікарів. Йому необхідний цілковитий спокій. Друге — підготуйте мені рапорт про те, як усе сталося.
— Могила пише донесення.
— Хто такий Могила? — насторожилась дівчина. — Ваш писар?
— Референт пропаганди. Він усе знає, на його очах…
— Як тільки буде готове донесення, покажете його мені. Третє — мені потрібна особиста охорона. Два охоронники. Цих, які прибули зі мною, я відпускаю.
— Прошу! Зараз я сам підберу найкращих.
— Ні! Я виберу сама. Мене раз уже підвели.
Вони вийшли на ганок. Оксана поглядом окинула обличчя бандерівців, показала пальцем на Тополю, потім на Карася.
— Оцих. Ваші псевдо?
— Тополя!
— Шеренговий Карась! — Тарас цокнув закаблуками.
— Озбройте їх.
Довбня поглянув на Карася, зам’явся, але тут Же наказав хлопцям іти на склад, одержати гвинтівки й по три обойми набоїв.
— Чому тут у вас базар? — здивувалася Оксана, немов уперше побачила вояків, які юрмилися біля ганку.
— Розійдись! — подав команду Довбня. — Всім бути біля казарми.
Оксана підкликала до себе Марка, відійшла з ним убік.
— Вирушайте назад. Доповісте Малому, що ви доставили мене до Вепра.
— Пані, мені наказано… — почав було зніяковілий Марко.
— Ви мені не потрібні. Я не бажаю піддавати своє життя небезпеці через чиюсь безтямність. Негайно вирушайте назад.
Оксана підійшла до підводи, на якій усе ще сиділа заарештована.
— Злізь, Галю! Стань отам, біля тину. Нікуди не відходь.
Підвода від’їхала, Оксана оглянула спорожнілу вулицю.
Сотенний біля ганку щось пояснював жінці у квітчастій шовковій хустці.
— Друже Довбня! — кивком пальця покликала його до себе Оксана. — Тепер займемося дрібницями. Мені необхідна кімната, чиста постіль.