По живу і мертву воду

Далекий Николай Александрович

Загалом, вийшло щось на зразок «житія» святого Пантелеймона.

Ігор спочатку слухав уважно, з цікавістю, а потім нудно стало, й він, насупившись, почав розглядати рану.

— Все ясно й з-зрозуміло, — сказав він, коли Пантелеймон закінчив оповідати. — Раз така справа, с-спе-речатися не будемо. Іди-но сюди. Ближче. Нахилися над ногою і слухай.

Ігор почав натискати пальцем на опухлі місця.

— Н-нічого не чуєш? Не хрускає?

— Ні.

— Що робити? З-здаєтьоя, я рано почав панікувати. При газовій гангрені, коли натискаєш пальцем на опух, п-появляється слабкий хрусткий звук. Давай-но, Пантелеймоне, відкладемо операцію назавтра. Га? Н-не будемо гарячкувати. Як ти гадаєш?

— А я тобі що казав? На все божа воля.

— П-правильно. А путі господні неісповідимі… Тут у нас з тобою розходжень нема й не може бути. Отже, сеанс польової батальної хірургії відкладається до більш точного діагнозу.

Наступного дня Ігор переконався, що опух навколо рани не тільки не збільшився, а навіть ніби стух. Пантелеймона знову охопило величезне збудження. Він тріумфував.

— Дійшла моя молитва до бога. Я ж уночі молився за тебе, Ігоре. Ти спав, а я молився.

— Отже, ще одне ч-чудо?

— А що ж? Ти ж ногу хотів різати. І тепер не віриш?

Ігор глянув на нього веселими очима.

— Ану лишень поворуши в попелі палицею… Покопирсай, покопирсай.

— Навіщо?

— Як — навіщо? Може, там картоплі печеної більше стало. Старець уночі приходив і підкинув нам на прожиток…

Пантелеймон зітхнув, пильно, з забобонним страхом подивився на Ігоря й, відкривши рота, придуркувато засміявся, зрозумівши, що той пожартував.

— Що, не п-приходив божий старець? А було б зовсім непогано, коли б він п-підкинув нам хоча б відро картоплі. Знаєш, дядечку, ти весела людина, з тобою нудьгувати не будеш. Як же ти в полон п-потрапив?

— Як?.. Підняв руки, німець ударив, вибив зуби, й повели мене.

— Це теж за чудо треба вважати?

— Аякже! Скільки людей навколо мене було побито, а я, вважай, один в окопі уцілів. Кулемет був поруч, почав косити німців, а в нього снарядом я-а-к трахне!

— А ти с-стріляв? Убив хоча б одного німця?

— Навіщо? Нам не можна людей убивати. Сказано — не убий. Стріляти — стріляв, бо сержант примушував. Тільки я так собі, бахкав куди попало.

Немовби приймаючи доводи Пантелеймона серйозно, Ігор ствердно кивав головою.

— А що? — продовжував баптист. — Коли б усі люди дотримувалися божої заповіді й не вбивали, то війни не було б.

Ігор зняв з себе ремінь і показав на пряжку.

— Знаєш, що тут по-німецькому написано? «З нами бог». У кожного фашистського солдата така пряжка. І вбивають. З божою д-допомогою. З-зрозумів?

— Не говори так, не хули бога. Вони, німці, не справжньої віри, вони ідолопоклонники. На рукотворні образи моляться.

На цьому їх релігійний диспут закінчився. Ігор давно вже зрозумів, що баптист лише завдяки якійсь безглуздій випадковості опинився серед радянських військовополонених, які втекли з табору. І хоч він тільки заважав їм, утруднював шлях до своїх, вони не кинули його. Жаліли? Напевно, ні. Вони були бійцями, їм не до жалості. Просто не могли повести себе інакше: справжня людина залишається людиною за будь-яких умов. Це найвища проба. Але яка жорстока доля у своєму сліпому виборі: ті двоє загинули, а нікому не потрібна людина, яка не зуміє й не захоче помститися за товаришів, залишається цілою й неушкодженого. Каже, не убий…

Ігор не боявся смерті, але він боявся вмерти, не помстившись. А мститись йому було за кого. Інколи йому здавалося, що це гра, що він хитрує сам з собою, з своєю совістю, чинить підлість. Але там, на галявині, совість сказала своє слово, й він уже не соромився чужого мундира. Тільки помститись, тільки б пощастило знову одержати до рук зброю.

— Давай, Пантелеймоне, з’їмо п-половину картоплі. Згідно твого принципу: дасть бог день, дасть бог і харч. Полежимо тут до вечора, п-прославимо господа і — в дорогу.

Як Пантелеймон відчув у господарі крайньої хати «брата во христі» і яка між ними була розмова, це залишилось для Ігоря невідомим.

Вони наткнулися на хутір, розташований біля самого лісу, як уже добре стемніло. Насувалася гроза, блискавки спалахами освітлювали далеку хмару, грім гуркотів здаля. Вирішили пошукати на городі картоплі. Пантелеймон поповз уперед. Ігор знайшов грядку з морквою й порався біля неї, поки не напхав повну пазуху. Пантелеймона не було чути, але на подвір’ї раптом загавкав собака. Ігор причаївся, почекав, поки собака заспокоїться, й почав відповзати до лісу. Там він підвівся, декілька разів тихо свиснув.

Минуло кілька хвилин. Почав накрапати дощ. Пантелеймон немов у воду канув. Ігор тихо покликав свого супутника по імені й тут же при спаласі блискавки побачив перед собою постать Пантелеймона.

— Ходімо, Ігоре, — зашепотів баптист. — Брат Василь прийме нас на ніч, нагодує. Ходімо, не бійся. Ніхто знати не буде. Він нас в отій клуні сховає. А вранці підемо собі…

Спокуса перечекати грозу під дахом, у теплі, була велика. Ігор завагався. Він почав розпитувати Пантелеймона про господаря, але той твердив своє.

— Василь — брат во христі. Не обдурить, не зрадить, нагодує. Тільки ти рушницю тут залиш. Заховай. Не можна до брата з рушницею.

Розлучатися з гвинтівкою Ігореві не хотілося.

— Добре, я з-заховаю, але не тут, біля к-клуні.

— Облишив би ти її зовсім, гвинтівку оцю, — мало не плачучи, промовив Пантелеймон. — Навіщо смерть з собою носиш? До людей з миром іти треба.

— Ходімо, — сказав Ігор, знімаючи з плеча гвинтівку. — Де він нас чекає?