По живу і мертву воду
Шрифт:
— Це офіційна вказівка?
— Так.
— В такому випадку я хотів би мати письмове підтвердження.
— Ти його незабаром одержиш… — кивнув головою, Грефрат і посміхнувся. — А зараз я б не відмовився від чарки коньяку. Знайдеться?
Герц дістав із шафки піднос з пляшечками й закускою.
Мовчки наповнив дві чарки.
— Ти даремно сердишся, Генріх, — приязно сказав гість, спорожнивши свою чарку й беручись за бутерброд із шматочками рожевуватого сала, — Бачиш, у чому справа. Мені наказано написати докладну інструкцію відносно наших стосунків з українськими націоналістами. В ній я повинен урахувати побажання й поради… Чиї б ти думав?
Начальник гестапо кинув швидкий погляд на приятеля й застиг,
— Невже Хауссера? Неймовірно! Тоді я відмовляюся будь-що розуміти…
— Я теж не все розумію, — признався обешртурмбаннфюрер. — Тут якась складна, тонка політика. Ось що мені сказали про Хауссера: «Уважно прислухайтесь до його порад. Ви мислите в масштабі сотень, тисяч людей, він — сотень тисяч, мільйонів, ви думаєте про сьогоднішній, завтрашній день, він дивиться на рік, на десятиріччя вперед…»
— Цей жалюгідний, плішивий пуголовок? — обурився Герц.
— Не пуголовок, а голова, в якій, очевидно, мозку більше, ніж у нас з тобою, Генріх, разом узятих.
6. РАНОК
«Совітка», «пані професорка» — так попервах називали в селі сумну молоду жінку, що перебралася з своєю хворою матір’ю з Братина в Підгайчики незабаром після того, як ці місця були захоплені гітлерівцями. Всі знали, яке нещастя випало на її долю, і всі, навіть ті, хто зловтішався з цього приводу, не могли не схвалити її вчинку й не захопитися її відданістю дочірньому обов’язку.
Звістка про напад гітлерівців на Радянський Союз застала викладачку російської мови та літератури Братинської середньої школи Наталію Миколаївну Рум’янцеву на пероні Львівського вокзалу. Разом з матір’ю вона повинна була їхати до Москви, свого рідного міста, в якому збиралася провести літню відпустку. Її чоловікові, військовому льотчикові, відпустки не дали, й він залишився в Братині, біля якого був великий військовий аеродром.
До відходу московського поїзда залишалося близько тридцяти хвилин. Ці півгодини наче було дано Наталії Миколаївні, щоб вона, гарненько все зваживши і розміркувавши, вирішила, їхати їй з матір’ю до Москви чи повернутися до чоловіка. Наталія Миколаївна прийняла рішення в першу ж секунду. Однак мати не захотіла лишати дочку саму. І вони повернулися в Братин.
Тут, у Братині, стривожених, стомлених жінок чекала ще гіркіша звістка — командира ескадрильї винищувачів старшого лейтенанта Рум’янцева вже не було живого, він загинув у першому повітряному бою. Біда не приходить одна… В матері від цієї звістки відібрало ноги.
Гітлерівці наступали. Командування авіаполку спішно відправляло сім’ї льотчиків у глибокий тил. Наталія Миколаївна в своєму горі не розуміла, що відбувається навколо. Вона й слухати не хотіла про евакуацію, вона не могла залишити місця, де був похований чоловік. Їй здавалося, що її квапливий, боягузливий від’їзд дорівнюватиме зраді. Вона не могла змиритися із смертю людини, яку так любила. Вона чекала чуда — ось увійде він, ось внесуть його, пораненого, обгорілого…
Коли Наталія Миколаївна опам’яталася, вже не було можливості вибратися з Братина з хворою матір’ю на руках. Вона могла піти на схід тільки сама, І вона лишилася з матір’ю.
Так, усіх мимоволі зворушувала ця сумна історія, але ніхто не знав найголовнішого — стара хвора жінка, заради якої Наталія Миколаївна вирішила пройти через усі випробування, які їй, дружині радянського офіцера, готувало життя на землі, зайнятій ворогом, не була їй рідною матір’ю. Це була мати її чоловіка…
Кілька хлопців і дівчат з Підгайчиків училися два роки в Братинській середній школі. Вони звали свою вчительку, як і раніше, — Наталія Миколаївна. Незабаром її почали так звати й ті, кому вона з матір’ю шила обнови, заробляючи на харчі. Ні старомодне «пані професорка», ні напівпрезирливе «совітка», жодне з цих слів не підходило
В Юрка Карабаша склалися особливі стосунки з учителькою. Він був її улюбленим учнем, і він знав: коли б не заступництво Наталії Миколаївни — не вчитися б їм, Карабашам, братам запеклого націоналіста, що втік до німців, у радянській гімназії. Але Наталія Миколаївна відстояла його й Степана, кращих своїх учнів, хоч не раз накликала на себе невдоволення начальства. Любов надто слабе слово для тих почуттів, які викликала в Юрковій душі його вчителька — він її обожнював, боготворив. Коли Наталія Миколаївна з’являлася, в класі, — ставна, впевнена в собі, молода, квітуча російська жінка з веселими сірими очима на відкритому рум’яному обличчі, з викладеними широкими кільцями на голові товстими пшеничними косами, — Юркові здавалося, що в класі стає ясніше, чистіше і навіть повітря починає пахнути чимось свіжим, весняним. Він радів кожному її погляду, кинутому на нього. Коли ж вона зупинялася біля його парти, клала руку на його плече або легким ласкавим дотиком пригладжувала його буйний кучерявий чуб, він завмирав щасливий і зляканий, наче це була неоціненна материнська ласка, якої йому не довелося зазнати і якої — він інстинктивно відчував це — йому завжди бракувало.
Але це були почуття хлопчика, що виріс без матері, це була мимовільна приязнь і прихильність учня до хорошої, красивої вчительки, а глибока повага до Наталії Миколаївни, віра в неї як у добру, справедливу й непохитну людину прийшли до Юрка після того випадку, коли його викреслили із списку кращих учнів, премійованих безкоштовною поїздкою на екскурсію до Києва.
Всі в класі знали, чому це сталося, — брат націоналіста. Наталія Миколаївна довідалась найпізніше. На перерві вона затрималась у кабінеті директора й запізнилась на урок — раніше цього ніколи не траплялося — на добрих п’ять хвилин. Увійшла до класу, здавалося б, спокійна, але з червоними плямами на обличчі, з недобрим блиском в очах, і оголосила своїм звичайним рівним голосом:
— Нагадую. Виїзд групи екскурсантів призначено на завтра. Всі, кого я називала позавчора, повинні з’явитися на вокзал рівно на десяту годину без запізнення.
— Наталіє Миколаївно, а Юрко Карабаш теж їде? — скочила Галя Худяк, найстаранніша і найтупіша учениця в класі.
— Звичайно, — начеб нічого не сталося, відповіла вчителька, розгортаючи принесений томик Толстого. — Всі, кого я назвала…
Юрко побачив Київ, Дніпро… Наталія Миколаївна їздила з екскурсією. Вона, як здалося Юркові, була байдужа до нього і, зустрівшись з його очима, відводила свій погляд. Можливо, хотіла довести собі й іншим, що в неї немає і не може бути любимчиків, підкреслити, що всі учні для неї однакові. І тільки на зворотному шляху, коли вже під’їжджали до Братина, Наталія Миколаївна, проходячи вагоном, зупинилася біля Юрка, жартівливо поскубла його за чуба й сказала з ледь помітним відтінком самовдоволення: «Ну, от ми і вдома…» Це прозвучало так: «Ну от, усе вийшло якнайкраще. Я не дала тебе скривдити».
Того ж дня він уперше побачив чоловіка Наталії Миколаївни. Широкоплечий льотчик з такими же відкритим, як у Наталії Миколаївни, обличчям квапливо йшов пероном, намагаючись стримати щасливу, радісну усмішку. Юрко чомусь збентежився, насупився, опустив очі, побачивши, як схвильований зустріччю льотчик обіймає і цілує його вчительку. Він так і не зрозумів, що це були ревнощі, неусвідомлені ревнощі, які вперше завітали до його хлоп’ячого серця.
Лише три роки минуло відтоді, а здається, все це було давно-давно, бозна-коли. Десь заростає травою могила широкоплечого льотчика. Наталія Миколаївна змарніла — не впізнати, зблякла, стала схожою на монашку. На вулиці її не побачиш, сидить від ранку до ночі в своїй жебрацькій, голодній хаті, строчить на машинці.