По живу і мертву воду
Шрифт:
Виконання цього блискучого плану зірвалося через прикру, чисто технічну дрібницю — ні в кого в бараці не було червоного чорнила… Тарас здався не відразу. Чим можна замінити чорнило? У нього сяйнула думка — кров! Він розрізав шматочком скла палець і спробував. Але кров, висихаючи на папері, набувала якогось непевного, бруднувато-рудого кольору. А чорнило в ручці лікаря було яскраво-червоне з якимось отруйним відтінком. Тарас готовий був лікті гризти з досади, але так нічого й не придумав. Довелося визнати свою поразку.
Через день відібрали наймолодших, низькорослих, і слабосилих, вишикували їх на плацу перед бауерами, що приїхали вибирати батраків. Тарас іще з одним хлопцем потрапив до товстого німця в зеленому капелюсі з маленькою голубою пір’їнкою збоку біля шнурка. Німець ходив накульгуючи, із скрипом. Як виявилося, ногу він втратив під Верденом ще в першу світову війну, і вже чверть століття її замінював протез. На господаря не можна було особливо нарікати. Він не знущався з молоденьких батраків, не бив їх, як де» які його сусіди. За шість місяців вірної служби Тарасові припало від нього всього три ляпаси. Притому цілком заслужено. Годував, правда, бауер препогано — парена бруква, капуста, дві-три картоплини, шматочок хліба та жолудева кава, ледь забілена молоком і підсолоджена сахарином, — такий добовий раціон. Але картоплю батраки їли від пуза: крали з відер із варивом, приготованим для свиней. Картоплі для свиней бауер не шкодував. Звичайно, виходило негарно, а колишньому партизанові було просто-таки образливо жерти те, що призначалося свиням, але голод не тітка, змусив. Господар пробував накрити їх на цьому (здогадався, видно, від чого його батраки почали поправлятися), але не зміг, — скрип його протеза попереджував про небезпеку. В загальному цілком можливий був господар. Проте Тарас не завжди був задоволений з нього, і під кінець навіть почав його ненавидіти за його незлий, лагідний характер.
Тарас не втрачав надії на те, що йому вдасться виконати план, який зірвався тільки тому, що в нього не виявилося під рукою кількох крапель червоного чорнила. Але для цього треба було знову потрапити на розподільчий пункт. Тарасова макітра зварила. Відразу ж, як тільки бауер привіз їх до себе, хлопець почав грати роль старанного й полохливого роззяви. Для цього талану в нього вистачило. Все відбувалося так природно, що підозріння не могло виникнути. Явна готовність батрака виконати будь-який наказ господаря підкуповувала й роззброювала. Тарас намагався догодити бауеру з усієї сили. Здавалося, він з льоту ловив бажання господаря й намагався виконати їх якомога швидше. Отут і почалося. Ненароком зачеплене й перевернуте відро з водою або їжею для свиней — це сущі дрібниці. Тут великого розуму не треба. А от змусити сумирного коня відчайдушно брикатися, коли його запрягають у воза, зуміти самому заплутатися в віжках ногами й полетіти сторч під колеса воза або впасти разом з драбиною, будучи вже на верхньому щаблі, з мішком крейди на плечах і постати білою гіпсовою фігурою перед господарем, що ледве встиг відскочити вбік, — це вже вимагало неабиякої майстерності. Кожного дня щось. траплялося. Бауер за голову хапався, лаяв недотепу-батрака, використовуючи, весь свій запас лайливих слів, з яких «йолоп» було найніжнішим, а часом таки й сміявся. А Тарас після кожної вдалої витівки ходив наче в воду опущений, пригнічений безперервними невдачами.
Майже, сім місяців довелося Тарасові випробовувати терпіння господаря. На лихо, до його атракціонів почали звикати й ніби аж чекали, чим ще він потішить публіку. Тоді, з відчаю, Тарас вирішив устругнути щось надзвичайне. Два дні возив він у поле спеціальним візком з бочкою гноївку. Працював на совість — комар носа не підточить. Та коли цю роботу було закінчено, виявилося, що він полив дорогоцінним добривом не поле господаря, а чужу ділянку. Помилився… Це був його коронний номер. Тут терпець бауера урвався. Зопалу він вліпив батракові ляпаса, а наступного дня відвіз до міста, щоб обміняти на іншого, розумнішого.
Тарас з’явився в знайомому бараці у всеозброєнні: він мав чорнило не лише червоне, а й зелене, синє, чорне — підготувався до будь-якого чорнильного варіанту. Далі все йшло як по маслу, й він став власником відпускного свідоцтва. Все було б «гут» і «ауфвідерзейн», якби не підвели Тараса його доброта й запаморочення від успіхів. Впав йому в око хлопчина в бараці, і він вирішив прихопити його з собою. У хлопця знайшлася дівчина. Тарас оформив і її обхідний листок. Дівчина попросила за подругу. Зробив і тій. Тут до нього відразу дві, просять, благають. Тарас зрозумів, що насувається лихо, треба терміново ліквідувати «канцелярію». Відмовив навідріз, пішов викидати в туалет каламарі з чорнилом, але по дорозі його перехопив здоровенний похмурий хлопець, ткнув під ніс кулачище з татуїровкою — серце, пробите кинджалом, і напис: «Нема щастя на землі», — і сказав півголосом: «Тільки про себе дбаєш, шкура? Давай червоне чорнило, а то зараз же продам німцям». Довелося віддати. На щастя, вже набралася велика група з відпускними квитками, і їх відправили. «Ауфвідерзейн, Дойчлянд, бодай тебе вік не бачити…» Але на душі в Тараса було неспокійно — гуляє каламар по бараці, а в ньому червоного чорнила багато… Обов’язково попадуться, дурні. Відпускні свідоцтва наче гроші паперові — номерні. Німці перевірять папери й дадуть услід утікачам телеграму: тих, у кого свідоцтва з такого номера по такий, затримати й під конвоєм відправити назад. І — привіт на батьківщину! Йому, як головному призвідникові, концтабору не минути. Вирішив відразу ж за Шепетівкою зійти з поїзда. Там — ліси, а коли ліси — знайдуться й партизани.
До вузлової станції Здолбунів доїхали без пригод.
По дорозі в них кілька разів перевіряли документи, але пронесло, ніяких причіпок. У Здолбунові поїзд загнали на запасну колію. Стоянка передбачалася довга, й Тарас пішов на базарчик недалеко від станції. Він знав, що поїзди йдуть повільно й дорога буде довга, голодна, тому завчасу підготувався до неї. Ще працюючи в бауера і одержуючи в нього півмарки на місяць, він негайно обертав цю мізерну суму в більш цінну валюту купував у сільській крамничці камінці для запальничок. В Німеччині цього добра хоч греблю гати, а на Україні за такий камінчик, ледь-ледь більший від макового зернятка, селяни давали картопляник або шматок макухи, не торгуючись. Отаким нехитрим способом можна вирішити продовольче питання, якщо в тебе голова, а не качан капусти на плечах.
Хлопець повертався з картопляниками за пазухою і, тільки вигулькнувши з-за рогу вокзального будинку, побачив, що всю їх компанію ведуть пероном гітлерівські жандарми. Тарас негайно обернувся на сто вісімдесят градусів і дав драпака. І тут, пробігаючи повз базарчик, він влип у надзвичайно дурну історію — його прийняли за якогось хлопця, що вкрав у тітки кошик з яблуками. Кінчилося тим, що Тараса засудили до шести місяців ув’язнення й посадили в ровенську в’язницю. Знову з вогню та в полум’я. Але все ж в’язницю — кримінал, як її тут називали — не зрівняти з концтабором. На роботу ганяли рідко, ув’язнені були з цих країв і одержували передачі з дому. Дещо перепадало й Тарасові — дядьки любили слухати його байки. Він не досидів свого строку тому, що у в’язниці почалася чистка, і молодих арештантів, засуджених за дрібні провини, відправляли на роботу до Німеччини. Тут знову появився на світ божий відпускний білет Тараса, що зберігся в його справі. Лікарка на біржі праці глянула на запис у четвертій графі й обурилася: «Куди ви сунете цього? Позаражає всіх. У нього ж туберкульоз у відкритій формі». Тарас опинився на волі. Далі все відбувалося на Богданових очах.
Тарасова розповідь справила на сотника величезне враження, одначе в нього з самого початку виник сумнів у її правдивості. Спершу Богдан недовірливо оглядався на хлопця, говорив суворо «Брешеш!», «Не вірю!», а коли його розібрало і він почав душитися від сміху, то вже не заперечував, а тільки повторював захоплено: «От брехун так брехун, таких я ще не бачив», «А щоб ти пропав, холера, а не хлопець!»
Тараса почали дратувати й недовірливість сотника, і його придуркуватий сміх. Сміятися можна скільки влізе, але й поспівчувати б не завадило. Все-таки він розповів йому про найнещасливіший і найтяжчий рік свого життя.
— Ну, добре, — сказав він з досадою. — Ти мені не віриш, думаєш, що я байки розказую. Так? Тепер уяви, що замість тебе у вагоні був хтось інший, але все відбувалося точнісінько так само, і ось я зустрів тебе й розповідаю, що зі мною трапилося. Повіриш?
Сотник круто обернувся, розгублено, з веселим подивом глянув на хлопця, покрутив головою.
— Ні! Не повірив би! Наче сон…
— Ага! — переможно вигукнув Тарас. — У тому-то й справа. Сказав би — байка! Ти вимагав, щоб я сказав правду, я розповів правду. А ти хочеш вір, хочеш не вір.
Хвилин зо дві йшли мовчки. Раптом сотник знову зупинився, з ніяковою й лукавою усмішкою подививсь на супутника.
— Все-таки ти трошки прибрехнув, друже Карась… Признайся!
— Ані краплинки. Як на сповіді.
— Тоді скажи, як ти міг розібрати те, що написав лікар червоним чорнилом?
— А я й не розбирав, — здивувався Тарас з такого запитання.
— О-о! — Богдан радісно ткнув пальцем у груди хлопця. — Не розібрав, а написав… Молодець, що признався! А я собі думаю ну, може, по-німецьки він трохи розуміє, так лікарі ж пишуть на цій… на латині. Я знаю…