По живу і мертву воду
Шрифт:
Колесник і Ахмет помітили Пантелеймона, коли він, розгублено й придуркувато всміхаючись щербатим ротом, підійшов майже аж до них. В першу мить вони наче остовпіли. Поява Слимака була для них рівнозначною катастрофі. Товариші перезирнулися. Темні бистрі очі татарина сказали: «Вбити!» Ні, вони сказали більше: «Павлусю, ти сам знаєш, що це за людина. Він зрадить нас своєю дурістю. Нічого не зробиш — його треба вбити. Зараз, цієї ж хвилини, не роздумуючи. Вагатися не можна. Бо це буде зрадою. Ну, вирішуй!» Колесникові перехопило подих. Можливо, сам того не помічаючи, він заперечливо кивнув головою.
— Іди сюди, Слимак…
Пантелеймон щось зрозумів. Можливо, й не зрозумів, а лише відчув небезпеку. Що задумали ці двоє? Чому вони так дивляться на нього? Наче опинившись на краю високої кручі, він обережно відступив назад. Малесенький крок від небезпеки.
— Шайтан… — злобно прошепотів Ахмет побілілими устами. Він зрозумів, що момент пропущено, й Слимак може закричати, перше ніж їм удасться схопити його й затиснути рот.
Пантелеймон зробив ще один крок назад. Тут Колесник простяг до нього руку, на долоні лежало три сірих сухих шматочки.
— На! Це хліб… Візьми.
Вигляд хліба справив на Пантелеймона магічне враження. Наче загіпнотизований цими сірими шматочками, він спустився слідом за Колесником у яму. Тут Колесник навалився на нього, затиснув рота.
— Лежи. Лежи як мертвий. Житимеш. Писнеш — задушу.
Татарин опинився поруч. Пласт хмизу опустили й притисли до себе. Стало темно. Тепер Пантелеймон зрозумів, що задумали ці двоє.
— Хлоп'ята, кохані, де два, там і три. Третє число щасливе — бог трійцю любить.
— Мовчи, шайтан, — штовхнув його ліктем татарин. — Кому сказав: мовчатимеш — житимеш.
Тривога знялася через дві хвилини. Першим стривожився староста, в чию групу входив Ахмет. Він заявив офіцеру конвою, що в нього не вистачає однієї людини. Не встигли розпочати пошуків, як прибув поїзд, і старий кондуктор, схвильовано плутаючи польські й німецькі слова, почав пояснювати есесівцям, що він тільки-но бачив двох людей у. смугастому одязі, які бігли серед рідкого чагарника по схилу горба.
Полонених негайно вишикували, порахували. Бракувало трьох.
Бахмутов стояв у строю, напівзаплющивши очі. Він був задоволений початком — події починали розгортатися точно за розробленим графіком. Але куди подівся третій? Хто він? Бахмутов напружив слух. Рядами йшло: «Полтавець, Татарин. Слимак». Слимак? Невже він також утік? Цей нещасний, не сповна розуму баптист? Що сталося?
Зникнення Слимака прилило не лише Бахмутова. Те, що втекли Полтавець і Татарин, нікого не здивувало. Але Слимак… Цього ніхто не міг зрозуміти.
Білява Бестія, коли його повідомили про втечу трьох військовополонених, не повірив був, застиг із здивовано зведеною бровою. Як? Учорашнього уроку їм мало? Вони все ще не підкорилися його волі?
Радянські військовополонені, що знаходилися в таборі, здавалися комендантові одноликою масою, чимось подібною до страшного величезного, багатоокого й підступного звіра, охлялого, знесиленого, але все ще готового до стрибка. І коли Еріх Шнейдер, чистенький, рум'яний, напахчений дорогим одеколоном, одягнений у добре припасовану до його фігури есесівську форму, з'являвся за колючим дротом, то він почував себе таким собі бравим цирковим приборкувачем, що безстрашно прогулюється а клітці з левом і навіть не боїться засунути свою біляву голову в страшну, бридку ікласту пащу. Та про ці відчуття гауптштурмфюрер не розповідав нікому, вони були його таємницею так само, як і те, що в юнацькі роки, ще до вступу до військ СС, він мав намір стати приборкувачем диких звірів у цирку й був змушений відмовитися від цієї ефектної кар'єри після одного неприємного випадку. Одним словом, він виявився боягузом, і коли йому потрібно було ввійти самому без наставника в клітку з дикими звірами, він не зміг себе змусити зробити це. Очевидно, цей прикрий випадок на все життя залишив слід у свідомості Еріха Шнейдера, й зараз по дивній асоціації він згадав цю подію, й давно пережитий страх знову кольнув його серце.
— Пане гауптштурмфюрер, — вважав за потрібне додати офіцер, — найдивнішим є те, що серед утікачів знаходиться якийсь жалюгідний напівбожевільний в'язень, кличку якого можна перекласти як «слизняк», «плазун».
— Ну що ж! — отямився від подиву комендант табору. Він клацнув пальцями й весело усміхнувся. — Це навіть краще. Я дам їм ще один урок.
І всесильний Еріх Шнейдер зробив перше з того, що належало йому зробити за графіком, складеним Бахмутовим. Гауптштурмфюрер дістав із шухляди столу циркуль, підійшов до карти, що висіла на стіні, й окреслив кар’єр акуратним колом радіусом шість сантиметрів.
— До настання темряви шукати в цьому колі!
Розрахунки Білявої Бестії були математично точними. Сантиметр на карті відповідав кілометрові. Отже, шість кілометрів… Утікачі виснажені, знесилені, їм доводиться пересуватися потай, надовго причаюватися в кущах, траві, переповзати небезпечні місця. До заходу сонця вони більше не пройдуть.
Охорону табору було піднято на ноги. Навколо кар’єру утворилося живе кільце. Всі шляхи, стежки, виходи з лісу і ярів було перекрито засідками. Кілька груп з прекрасно навченими вівчарками нишпорило в полях, по перелісках, байраках, замасковані на високих місцях спостерігачі проглядали місцевість у біноклі.
Проте пошуки виявилися безуспішними. Собаки-вівчарки чомусь не брали сліду, постаті в смугастих робах жодного разу не з’явилися в окулярах спостерігачів, не майнули в траві серед листя чагарника перед очима тих, хто таївся в засідках.
Білява Бестія не виявив занепокоєння, коли йому доповіли, що перший тур полювання на втікачів не дав очікуваних наслідків. Він наказав залишити на ніч засідки й поїхав додому відпочивати.
Вранці, вислухавши маловтішний рапорт, комендант табору так само спокійно й педантично викреслив на карті нове, ширше коло й пересунув засідки до нього. Він шукав утікачів на тих рубежах, якими вони могли вийти.
І знову невдача. Троє військовополонених наче крізь землю провалилися.
Третього дня в пошуки втікачів включилися поліція всієї округи й дві роти спеціально викликаних есесівців. Ця остання операція звалася «широким неводом». Але й вона ні до чого не привела.
Згідно з інструкцією, активні пошуки могли тривати біля місця втечі лише три доби. Термін цей вийшов.
Стомлений, злий, втративши свій звичайний полиск, гауптштурмфюрер увійшов до свого кабінету, навіть не намагаючись витерти об постілку забруднені сирою глиною чоботи, сів за стіл і примхливо скрививши губи, замислився. Пунктуальний писар поклав перед ним папку із справою, заведеною на трьох радянських військовополонених, що втекли з табору. Справу треба було передати в гестапо. Шнайдер, не читаючи документів, квапливо розписався на кількох аркушах… Досі, ставлячи на офіційних паперах своє ім’я, молодий гауптштурмфюрєр відчував задоволення марнославної людини… Тепер ця найпростіша процедура здавалася йому принизливою, наче він розписався в своєму безсиллі.