По живу і мертву воду

Далекий Николай Александрович

Ввечері Білява Бестія, наче нічого не сталося, весело й самовпевнено прокричав перед вишикуваними на аппельплаці полоненими, що всіх утікачів спіймано, що вони заслужено покарані, й ще раз нагадав, що долею ув’язнених розпоряджається не господь бог, а він, гауптштурмфюрер Еріх Шнейдер. Аппельплац відповів йому глухою, мертвою тишею. Шнейдер не тішив себе марно. Він знав, що означає ця тиша — радість, торжество, приплив нових сил, жадобу помсти. Але причепитись було ні до чого: ув’язнені стояли в шеренгах не поворухнувшись.

І комендант табору пішов у супроводі солдат, які поли вівчарок на повідках.

Вночі, коли Шнейдер, проклинаючи

задуху, крутився на своєму ліжку під накрохмаленим, напахченим лавандою простирадлом, а Башка лежав нерухомо, не відчуваючи укусів бліх, ледь прикривши очі рідкими віями, цієї темної душної ночі троє вийшли з своєї схованки, в якій просиділи понад три доби. Вони повдягали поверх табірної роби цивільний одяг, понатирали тютюновим порошком взуття й рушили в дорогу. Передній мав карту, компас, ліхтарик; задній ніс невеликий запас хліба. Слимакові довірили лише літрову пляшку з водою, коробочку з сіллю й порожній казанок.

Колесник вів товаришів швидко і впевнено, він знав, що на відстані двадцяти кілометрів від кар’єру, він не натрапить на жодну засідку.

Так воно й було. Бахмутов не помилився — тут уже втікачів не шукали.

10. СОТНЯ ПРИЙМАЄ НОВОГО ВОЯКУ

Тарас ішов слідом за Богданом правим крутим берегом ріки. Сонце ще не зійшло, легкий вітерець стягав туман з води на широкий заплавний луг. Туга торф’яниста стежка пружинила під ногами, глушила кроки. Попереду, за полями, порослими бур’янами, під самим лісом появилося кілька великих хат і довгий цегляний сарай, укритий червоною черепицею. Будівлі здавалися міцними, багатими, але вигляд хутора був якийсь занедбаний, нежилий. Вікна в кількох хатах не мали рам або були позатикані оберемками соломи, а з даху однієї було зірвано майже всі листи оцинкованої бляхи, і вона шкірилася поламаними кроквами.

— Сотня! — сказав Богдан, кивнувши головою на хутір. — Тут раніше жили поляки-осадники і багатий єврей-орендар.

Тарас мимоволі окинув місцевість оцінюючим поглядом. Він не вивчав військової тактики з книжок, але в нього, як і в кожного партизана, було розвинене шосте почуття — майже звірине відчуття небезпеки. Це почуття підказало йому, що місце для стоянки сотні вибрано надто невдало. Що й казати, хати на узліссі біля річки були зручні для проживання, але навіть малодосвідчений партизанський командир не ризикнув би розмістити в них свого загону хоча б для короткочасного відпочинку. З півдня хутір прикривала ріка й чимала болотиста заплава. Таємний підхід і несподіваний напад з цього боку майже виключалися, та й на випадок небезпеки можна було швидко відійти в лісові хащі. Але те, що здавалося перевагою, могло виявитися пасткою. Варто гітлерівцям зайти з лісу, взяти хутір у підкову, кінці якої впруться в ріку, сотня неминуче опиниться в пастці — відступати нікуди. Тарас ясно уявив собі, як розвиватиметься нерівний бій, побачив у думці людей, що потопають у ріці, інших — розсипаними по рівній, відкритій заплаві. Чудові мішені для кулеметників, усі поляжуть там, на болотистому лузі. Хлопцеві аж мурашки пробігли по спині. «Ну й військо, ну й вояки, — подумав він, розглядаючи хутір, у якому не було помітно ані найменшого руху чи інших ознак життя. — Влаштувалися, як на курортах… Сплять? їй-богу, висипляються… А вартові? Матінко рідна, вартових не виставили!»

Тарас помилився. Як виявилося, вартовий був виставлений, перебував на своєму посту й зовсім не спав… Першим його помітив

сотенний. Богдан раптом, перестерігаючи, підняв руку й зупинився. Не розуміючи, в чому справа, Тарас затамував подих, готовий у будь-яку мить прийти на допомогу, розпластатися на землі або кинутися навтіки. Злегка обернувшись до ріки, витягши шию, сотенний дивився вниз. Тарас бачив тільки його вухо й щоку, і з того, як раптом округлилася ця щока, зрозумів, що сотенний бачить щось смішне й не може втриматися від усмішки.

Хлопець обережно ступив уперед і заглянув за край кручі. Там унизу, при самій воді, на крихітній піщаній косі стояв якийсь дядько в короткому рудому кожушку й шапці, з засуканими вище колін холошами на тонких молочно-білих ногах. Він тримав у руках довге ліщинове вудлище й стежив за поплавцем, що повільно кружляв у тихій і, видно, глибокій заводі. Очевидно, це й був вартовий. Його гвинтівка була приставлена до кручі поряд з накритими онучами чобітьми.

Богдан мовчки передав супутникові карабін і безшумно сковзнув униз. За кілька секунд зброя безпечного вартового опинилася в його руках. Взявши гвинтівку напереваги, сотенний почав наближатися до дядька. На його обличчі грала зловтішна посмішка. Неважко було уявити, що трапиться, коли сотенний, наставивши дуло в спину вартового, грізно гукне до нього.

Проте Богдан не зміг виконати свого задуму, до кінця, все обернулось по-іншому. Винен був поплавець… Він раптом нахилився, пішов убік, швидко занурюючись у воду. Так клює короп… Дядько відразу ж підсік, але волосінь напружилася як струна, гнучке вудлище зігнулося дугою, заскрипіло.

— Г-г-ух! — вихопилося в рибалки з грудей. Це був вигук радості і відчаю.

— Тримай! — азартно крикнув йому Богдан, здогадавшись, що взяла велика риба. — Не сіпай! Води! Води!

Сотенний кинувся на допомогу до рибалки, але зачепився ногою за корч і простягся на мокрому піску.

— Попускай! Води! Води! — гукав він, поквапно встаючи, — Не сіпай! Води по колу, не давай рвонути. Та не тягни, холера, обірве. Обірве, кажу тобі. Води її колами!

Та дядько, видно, був досвідченим рибалкою. Він уже забрів по коліна в воду і при сильних ривках попускав вудлище, щоб послабити напруження волосіні. Риба кидалася то в один, то в другий бік, тягла на ковбаню, волосінь порола товщу води, кінчик вудлища клював водну гладінь, наче хотів напитися.

— Попускай, попускай, — метушився за спиною рибалки сотенний. — Дай їй нагулятись. Не сіпай, кому кажу! Зірветься… Випустить, дурило. Та не сіпай, холера тобі в бік!

Дядько сопів, намагаючись утримати рибу. Поради сотенного тільки заважали йому. При новому ривку він сильно подався корпусом уперед і мало не шубовснув у воду, але встиг переставити ноги.

— Га-а-ах! — скрикнув він, опинившись по пояс у воді, й озирнувся.

Тарас уперше побачив його розгублене вусате обличчя.

— Випустить… — остаточно вирішив Богдан і, відкинувши гвинтівку, почав квапливо скидати чоботи.

Він роззувся, скинув штани, поліз у воду.

— Дай сюди! Чуєш? Не сіпай, не тягни, шляк би тебе трафив! Чи в тебе голови немає?

Останні слова сотенний вимовив мало не плачучи. Він простяг руку, щоб схопити вудлище, яке йому подавав дядько, але тут риба з глибини пішла догори, до середини ріки, й волосінь витяглася майже в одну пряму лінію з вудлищем.

— Не давай! — відчайдушно крикнув Богдан, хапаючись за кінець вудлища, — Що ти робиш, йолопе? Не давай на пряму. Зірве…