По живу і мертву воду
Шрифт:
— А ти знаєш, що я двічі Волгу перепливав? Пароплавом. Зовсім маленьким був, а пам’ятаю… Ми ж біженцями тоді були, жили в Самарській губернії. Батько воював, до унтера дослужився. Георгіївський хрест одержав. Он як!
Це було кумедно — сотенний УПА хвалився тим, що його батько — колишній російський солдат, георгіївський кавалер… Нові деталі біографії. Тарас вирішив зіграти на самолюбстві Богдана і вивідати в нього більше.
— Ну, що цар-батенько, георгіївський хрест… заявив він зневажливо, відрізаючи шматок сала. — Така давнина! От якби твій батько орден Червоного Прапора одержав…
Стріла влучила в ціль. Богдан спалахнув, тут же засміявся й озирнувся на двері.
— Якщо хочеш знати, то мого батька козаки мало не зарубали. — Сказав, знижуючи голос. — Батько в вашій революції брав участь, був у якомусь комітеті. Я тобі колись про нього розкажу, ми ще поговоримо. А зараз…
Сотенний подививсь на ручного годинника, нахмурився.
— Доїдай, друже. А краще візьми з собою хліб, сало. Підеш до каптенармуса, тобі видадуть обмундирування. Сьогодні від навчання ти вільний. Виспись. А завтра як усі. Пам’ятай: потурання з мого боку тобі не буде, — у мене нема й не буде в сотні улюбленців. Але й скривдити тебе не дам. Дякую за юшку!
І Богдан сяйнув білозубою, лукавою, дружньою усмішкою.
Каптенармусом виявився той самий пикатий вояка, якому Тарас доручив зварити юшку для сотенного. Він відімкнув, свою каптьорку, пропустив хлопця вперед, сказав, показуючи рукою в куток:
— Прошу. Вибирай на свій смак і зріст. — І поквапно вийшов, залишивши Тараса самого.
Від купи зваленого в кут одягу та взуття йшов якийсь жахливий, задушливий запах цвілі, застарілого поту і ще чогось нудотного. «Награбоване, — здогадався Тарас, — а може, з убитих здіймали…» Йому схотілося вибігти з каптьорки, але він утримався й, переборюючи огиду, почав копатися в купі, вишукуючи що було новішого та чистішого. Як на гріх, під руку потрапляли речі, що не підходили йому за розміром. Нарешті, він знайшов пристойні штани, джемпер, добротний сукняний френч. Однак комір френча виявився брудним, заяложеним до блиску, й Тарас хотів було відкинути його вбік, — але тут щось тверде й важке легенько стукнуло його по коліні. Хлопець засунув руку в кишеню й обмер — граната! Він злодійкувато озирнувся на напівпричинені двері й затамувавши подих обмацав кругле, ребристе тіло гранати, кільце. Лимонка… Як її ніхто не знайшов раніше? Адже френч, напевне, побував не в одних руках. Очевидно, шукали у внутрішніх кишенях, де зберігається найцінніше, а. в цю ніхто не засунув руки. Як би там не було, а несподівана знахідка може стати в пригоді.
— Розпишись, — сказав нудьгуючий каптенармус, коли Тарас вийшов до нього з вузлом відібраного обмундирування й парою старих, але ще міцних лижних черевиків.
Тарас розписався у відомості — «Карась». Пикатий простяг йому шматок алюмінієвої каструлі.
— Це нащо?
— А що я вам — слюсар, чи що? — раптом чомусь розсердився каптенармус. — Кожен сам собі тризуб повинен зробити.
Казарма була поруч, у великій клуні. По дорозі до неї Тарас побачив вартового, що стояв біля льоху з дубовими дверима, на яких висів великий замок.
— Води! — долетіло до слуху хлопця. — Дай води, наволоч. Паразити, бандити нещасні! Руки розв’яжи, гад!
Це кричав старшина Сидоренко. Вартовий стояв поважно, не звертаючи уваги на крики. Він тільки блимнув очима, проводячи поглядом нового вояку.
В казармі було порожньо. Тарас вибрав місце в кутку, гарненько підбив і розрівняв солом’яну постіль. Черевики, штани й джемпер поклав до стіни замість подушки, прикрив соломою, френч одяг поверх свого піджака. Коли приліг, обережно дістав гранату, оглянув її. Запал на місці, кінчики дроту біля кільця надійно загнуті. Хлопець підвівся на лікоть, озирнувся й опустив гранату у внутрішню кишеню. Так надійніше… Тепер вагу і твердість лимонки він відчував біля серця. Хай лежить собі, гріється… Чудеса! Неждано-негадано знесла йому курочка золоте яєчко… Треба берегти. Як би там не обернулося, тепер його голими руками не візьмеш.
Хлопець уклався, але, незважаючи на втому, відразу заснути не зміг. Гіркі й тривожні думки не йшли з голови. Що його чекає? Навряд чи варто надіятися, що він зможе перетягти Богдана на свій бік. Жаль, звичайно… Залишиться, дурень, ворогом, а міг би бути другом. Втікати треба звідси, втікати. Якомога швидше. При першій же можливості. Інакше пропадеш, заплутають, як того нещасного старшину.
Уже засинаючи, Тарас намацав під сукном гранату, притис її долонею до грудей. Чийсь тихий голос зашепотів йому у вухо слова дитячої казки: «Курочка ряба…..
Не просте, а золоте. Дід бив, бив, не розбив, баба била, била…» І він заснув під цей шепіт, притискаючи долонею до грудей свою знахідку.
11. ВОГНЕМ І МЕЧЕМ
У загоні було чоловік з п’ятдесят. Озброєні автоматами, гвинтівками, мисливськими рушницями, вони стояли нерухомо, в напруженому чеканні, і в темряві могли здатися кущами, що росли край дороги. Ні тихого слова, ні вогника цигарки.
Та ось від дороги майнула тінь, і їй назустріч виступило троє.
Захекана жінка в чорній хустці, звертаючись до високої людини в мисливській куртці, зашепотіла по-польськи:
— Панотче, вони сплять у Калининій хаті… У хаті і і в клуні. Я покажу, я підведу вас.
Один з тих, хто стояв поруч з високим, квапливо запитав:
— Скільки їх, пані знає?
— Не більше сорока… У всіх карабіни, в одного великий, важкий…
— Ручний кулемет?
— Можливо. Я не розуміюсь на цьому…
— Вартові є?
— Двоє. Теж п’яні. Спершу пісень співали, зараз не чути… Мабуть, теж сплять.
— Пес на подвір’ї?
— Я йому кинула м’яса з тим порошком, що мені дали…
— Чудово!
— Ніхто не помітив, як ти вийшла з хати? — запитав високий у мисливській куртці.
— Ні. Я сплю в клуні, панотче. Йшла до вас тихо, городами.
— Пан бог не залишить тебе без свого заступництва, Христино. Ти вірна католичка й виконала свій обов’язок.
Жінка нагнулася й поцілувала руку, що благословляла її.
— Панотче, я вважаю, загін треба поділити на дві. групи. Одна оточить хату, інша клуню.
— Вам видніше, пане поручику.
— Наказано! — поручик козирнув і чітко обернувся ліворуч кругом.
Той, кого називали панотцем, лишився сам. Вів здійняв з себе автомат, повільно опустився навколішки, схилив голову.
Поручик, пошепки лаючись, розподіляв людей на, дві партії. Голосно командувати не можна було, й багато хто не розумів, чого від них хоче командир, деякій не хотіли розлучатися з дружками, тяглися за ними.
— Тихо. Праворуч, кажу. Не панові, пся крев, прошу пана стати наліво до пана капрала.