По живу і мертву воду
Шрифт:
За деякі марки дуже багаті люди згодні були платити просто-таки шалені гроші, але справу з ними треба було вести дуже тонко, вміло заохочуючи й підігріваючи їх пристрасть до колекціонування. Спекулянти різних країн співробітничали один з одним, так було легше знаходити багатих клієнтів і пропонувати їм товар раніше, ніж це зробить конкурент. Хауссер налагодив ділові зв’язки з англійцем Робертом Прістлі, який вважався акулою філателістичного бізнесу.
Тридцятирічний красень Роберт Прістлі, судячи з усього, не володів якимось капіталом, але мав цілком респектабельну зовнішність, здавався людиною забезпеченою й легко заводив знайомства з людьми вищого кола. За його словами, він не розмінювався на дрібниці, а полював лише на велику дичину й не продавав, а люб’язно «відступав» марки з своєї
Прістлі весь час перебував у роз’їздах. Компаньйонам доводилося вести постійне ділове листування. Через страх, що листи можуть перехопити конкуренти, англієць запропонував радникові в окремих випадках користуватися кодом і шифром. Книгою для шифру було обрано каталог поштових марок — завжди під рукою й не може викликати підозрінь.
1939 року Прістлі приїздив до Німеччини кілька разів — його справи того року йшли винятково щасливо, — а за декілька днів до нападу німців на Польщу, нападу, що означав початок другої світової війни, він знову відвідав радника. З короткої розмови з ним Хауссер з великим запізненням довідався, що під личиною безпечного марнотратника життя й жіночого угодника криється інша людина. Прістлі просто заявив, що війна між Німеччиною й Англією неминуча, й досить прозоро натякнув про бажаність співробітництва, що не має нічого спільного із спекуляцією старожитностями й поштовими марками. Хауссер обурився, пригрозив, що заявить в поліцію, але його компаньйон не злякався — він мав при собі фотографічні копії зашифрованих листів радника й при арешті міг показати їх. слідчому як незаперечні докази, що доктор Хауссер уже передавав йому деякі дані, які мають пряме відношення до державної таємниці.
Закінчили цю неприємну розмову полюбовно: Хауссер погодився не дзвонити в поліцію, Прістлі не наполягав на своїй пропозиції про співробітництво.
— Пане доктор, — сказав англієць, — ми дуже цінимо людей, знаємо їх можливості й не бажаємо, щоб вони ризикували собою, коли в цьому немає необхідності. На цьому етапі ви майже не потрібні нам, але може настати час, коли становище зміниться. Ви будете свідком — Німеччина програє війну. Не перебивайте, вислухайте, адже ви розумна людина й зрозумієте, що я кажу це не з почуття ненависті чи патріотизму. Ні того, ні іншого в мене немає. За переконаннями я космополіт, цинік. Доля володарки морів мене мало хвилює, повірте. Свій прогноз я засновую на аналізі реального співвідношення сил і можливостей. Ви, німці, чудовий, дисциплінований народ, що володіє величезною, добре організованою силою. Але ви маєте один недолік: не рахуєтеся з реальними обставинами, ставите перед собою явно нездійсненне завдання. Гітлер протягом короткого часу досяг багато, може досягти ще більше, але ж він не хоче обмежуватися цими успіхами. Він бажає добитися того, чого ніхто не може досягти — світового панування. Ні більше, ні менше! От на цьому ви й скрутите собі в’язи. Я повертаю вам не продані марки. До речі, на цьому я нічого не заробив, усі гроші передав вам… Але мені немає кривди — розмови з вами були надзвичайно корисними, допомагали зрозуміти обстановку, настрої в політичних колах Німеччини, крім того, я мав цілком вагомий привід часто приїздити до вашої країни… Я повертаю вам марки всі, за винятком однієї. Тимчасово я залишаю її в себе. Запам’ятайте цю марку. Та людина, яка вручить її вам, буде послана мною, і їй ви можете довіритися. Не турбуйтеся, ми не будемо тривожити вас через дрібниці й не поставимо у скрутне становище.
… Зараз радник Хауссер тримав у руках точнісінько таку ж марку, як та, що залишив у себе його «компаньйон». Дівчина, що вручила йому свій «рекомендаційний лист», стояла біля дверей і, загадково усміхаючись, розглядала скромну обстановку кімнати, в якій жив експерт у східних питаннях.
13. БРАТИ
Наступної ночі після розгрому в Бялопіллі Петро Карабаш з’явився в Підгайчиках. Він мав інші справи, але відклав їх, розуміючи, що зустріч і розмову з братом відтягати не можна. Проте виявилося, що Юрка немає вдома. Тітка, видно, не розуміла, що діється. Вона з плачем і голосінням накинулась на старшого племінника:
— Йой, Петре, Петре, що ти робиш? Мало тобі Степана, то ти й Юрка в мене відбираєш, у свій ліс тягнеш. Він же малий ще, куди йому воювати? Уб’ють, на твоєму сумлінні менший брат буде. На страшному суді перед покійницею матір’ю ти за цю душу пропащу відповіси…
Петро зрозумів, що тітка нічого не знає про Юркові нічні пригоди, почекав, поки вона заспокоїться, запитав:
— Він не сказав вам, куди пішов?
— Він тітці скаже… Жди від нього! Другу ніч у хаті не ночує. І запитати не можна — мовчить, тільки губою сіпає.
У хаті було темно — Петро не дозволив світити. Він сидів край вікна, прислухаючись до тихих кроків охоронців, що лишилися надворі, й думав невеселу думу про молодшого брата. Ще кілька хвилин тому він надіявся, що слова Тимкова можуть виявитися брехнею, тепер уже не сумнівався, знав твердо — минулої ночі Юрко був у Бялопіллі. Сам по собі цей факт ще не свідчив про якусь серйозну братову провину, навіть якщо Юрко злакомився на мисливську рушницю. Хлопчисько, схотілося побавитися зброєю… Після розмови з ним Юрко віддасть рушницю, та й по всьому. Такий варіант повністю влаштовував Петра. Та все ж братова поведінка продовжувала здаватися дивною, загадковою. Куди він пішов цієї ночі, де пропадає, з ким, що робить?
— Тітко, Юрко часто не ночує вдома? А ви дарма думаєте, що це я його посилаю.
— А який біс його ганяє? — недовірливо озвалася жінка.
— Хотів би я знати… Тому-то й питаю.
— Раніше, траплялося, приходив пізно. Але все ж перші півні пропіють, він уже стукає. А вчора з’явився перед самим світом. Не їв, не пив, упав на постіль і спить як убитий. Холоша в крові, нога розпухла.
— Рушниці мисливської не було при ньому?
— Боже борони! Ні. Цього ще бракувало… Де б він узяв рушницю?
— Я тільки так… Запитую. А може, він до дівчини якої бігає. Не помічали?
— Що ти! Рано йому…
— Е-е, рано, — якось невесело засміявся Петро. — Буває… Перше кохання…
— Ні, він на дівчат не задивляється. Все книжки читає. А то сяде за стіл, заплющить очі й сидить, думає. А щоб кохання… Ні. Тут Олящукова поруч з нами жила, в неї така гарна дівчинка. Я вже думала… То наш Юрко й не гляне в її бік, не привітається навіть. Наче її й немає для нього.
— Це того Олящука, що одружився з полькою? — насторожився Петро. Він давно відірвався од життя рідного села, перед війною сидів кілька років у Березі Картузькій за напад на пошту, потім ховався в підпіллі й утік з радянського боку за Сан до німців. Хто з ким одружився в селі, з ким поріднився, вже мало цікавило його — це були не варті його уваги дрібниці, але випадок з Семеном Олящуком пам’ятав добре.
— Того самого, пічника, — підтвердила тітка. — Він же нашим сусідом був.
— Де вони зараз? — запитав Петро. Підозра, неясна, хистка, майнула в його голові, й він з усе зростаючою тривогою чекав відповіді від тітки.
— Семена совіти до війська забрали, а Ядвігу з дітьми шляхтичі до себе в Бялопілля…
Петро вже не чув, що далі говорила тітка. Бялопілля… Сусідська дівчинка була там. Чи не це ключ до розгадки дивної Юркової поведінки? Що могла знати тітка, що могла вона помітити? Перше кохання соромливе, його ховають від чужого ока в серці на дні, а Юрко до того ще й потайний за характером. Дурний, нерозсудливий парубчак. Не боячись нічого, кинувся у вогонь рятувати свою полечку… Тепер старшому братові треба рятувати молодшого і від вогню, і від кохання.