По живу і мертву воду
Шрифт:
Проте всі спроби побачити Юрка, щоб поговорити з ним віч-на-віч, виявилися марними. Юрко не ночував удома, та й удень заходив до тітки рідко. Було схоже, що він сам щось запідозрив і свідомо уникає зустрічі з старшим братом. Петро Карабаш з дня на день відкладав своє повернення до Рівного, де на нього чекали важливі справи. Становище ускладнювалося, та все ж він не втрачав надії, що можна буде уникнути слідства, обмежитися суворою розмовою з братом. Треба лише вибити дур із хлопця.
І тут над головою представника центрального проводу гримнув грім. Спершу йому донесли про те, що Юрка разом з якоюсь
Петро був приголомшений. Загадкові братові вчинки, наче розрізнені ланки, зімкнулися раптом в один логічно зв’язаний ланцюг, набули жахливого змісту: брат зв’язаний з поляками, допомагає їм. Усього міг сподіватися Петро Карабаш, але тільки не цього. Треба було діяти негайно, рішуче, суворо. Що б не натворив Юрко, його ще можна врятувати.
Начальник районної ес-бе Місяць одержав наказ представника центрального проводу — Юрка Карабаша знайти, заарештувати, доставити на стоянку. Жодних запитань і пояснень. Першим буде допитувати він, Ясний.
Юрка вистежили ввечері, коли він з боку левади підходив до своєї хати. Попереду на стежці перед ним раптом виріс незнайомий плечистий хлопець. Без зброї. Юрко сміливо пішов на нього.
— Здоров, друже. На цигарку знайдеться?
— Не палю, — сказав Юрко, бокуючи, але не сповільнюючи кроку.
Хлопець зійшов зі стежки, заступаючи дорогу.
— Не поспішай… Підеш з нами.
Юрко озирнувся, побачив ще двох. Ці були з карабінами. Він зрозумів — попався, але не дав і взнаки, пошкодував лише, що рушниці немає при ньому.
— Куди це?
— Тут недалеко. Пройдемось…
Юрко ніби замислився на секунду, тріпнув головою.
— Ну що ж, ходім, коли така справа. А помилки не буде?
— Ні…
— Глядіть, хлопці… Ходім.
Треба було їх заспокоїти, показати, що він охоче підкоряється їм.
Повернули назад, до левади, а там направо берегом струмка.
— Поліцаї? — запитав Юрко. Він знав — хлопці з ес-бе, але хай думають, що він не здогадався.
Передній буркнув щось незрозуміле. Добре. Ведуть до лісу. Теж добре. Але там, певне, зв’яжуть руки. Цього не можна допустити. Важливо вибрати момент. Переднього він зіб’є з ніг. Ті, що позаду, не стрілятимуть. Усе-таки — брат Ясного… Вони це знають.
Юрко розумів, що його взяли недаром і не без відома брата. Тітка казала, що Петро двічі приходив уночі, розпитував. Він знає про рушницю. Значить, Тимків розповів йому. Не це страшне. Можна було б відбрехатись. Страшне те, що його бачили з Стефою в Рутках за день до того, як поляки спалили цей хутір. Отже, Бялопілля й Рутки. Про Наталю Миколаївну вони не знають, для неї небезпеки немає; де він учора пристроїв Стефу, їм теж невідомо. Втікати… Головне він зробив — Стефа з братиком знайшла притулок у надійної людини. Ну, а сам він знайде де сховатися. У крайньому разі викопає схрон у лісі… І якби його прийняли до себе радянські партизани? Не приймуть, не повірять — брат Ясного. Ще запідозрять, що його підіслали до них бандерівці. До радянських партизанів йому немає ходу. Біда.
Вийшли з села, звернули до містка. Все правильно, ведуть до лісу. На містку передній зупинився.
— Перекур…
Задні підійшли
У воді перевага виявилась на боці конвоїрів. Їх усе ж було троє. Та ще й мокрий одяг утруднював рухи, і Юрко вже не міг вигравати в швидкості й спритності. Три пари рук вчепилися в нього й повільно опустили його в воду майже на дно струмка. Запасу свіжого повітря в легенях не було, і Юрко відразу ж почав захлинатися, перед очима, попливли оранжеві кола. А його тримали й тримали під водою, доки тіло не почало зводити судомою.
Опам’ятався Юрко на березі. Він лежав обличчям до землі. Страшенними приступами блювоти, здається, вивертало всі нутрощі. Конвоїри, сопучи, спльовуючи воду, що набігала на губи, в’язали йому заломлені за спину руки. Отак з тобою треба, хлопче, щоб ти знав, до кого в руки потрапив, і не брикався… Тепер будеш тихий.
Відсапавшись, конвоїри повикручували одяг, поперезувалися. Все мовчки, без жодного слова. Потім так само мовчки підняли Юрка, добряче струснули, поставили на ноги.
— Ходімо, — з тяжким зітханням сказав плечистий.
— А де мій карабін? Хлопці, хто бачив карабін?
— Шляк би тебе трафив, друже. Неплюй. Завжди в тебе… Ну, лізь у воду, шукай.
Неплюй довго бродив по струмку, сунучи ноги по дну, пірнав, чортихався, коли замість карабіна витягав корч.
— Ти що там, раків ловиш? — не витримав плечистий.
Нарешті карабін було знайдено. Юрка підштовхнули в спину до дороги.
Йшли мовчки, як і перше — плечистий попереду, двоє позаду. Юркові боліло в грудях, дихати було важко. Здавалося, в легені йому засунуто пучки патиччя від віника, й воно кололо, дряпало ніжну м’яку тканину, не даючи зробити повний вдих і видих. Тепер не побіжиш…
Одного з задніх почав розбирати сміх.
— Чого ти? — сердито запитав плечистий.
— Нічого… Ой! Як згадаю… Хо-хо-ха! По-покупа… ха! Покупалися добре. Ха-ха-ха! — насилу вимовив конвоїр.
Приклад виявився заразливим. Інші конвоїри теж почали душитися від сміху — видно, вже надто комічною уявилась їм зараз неприємна історія з вимушеним купанням.
— Як він мене… Я отямитися не встиг — бовть у воду.
— Мене за палець, холера, вкусив.
— Що палець! У мене два зуби хитаються.
— Швидкий… За таким дивись та й дивись.