По живу і мертву воду
Шрифт:
23. ПАНТЕЛЕЙМОН СПІВАЄ ПСАЛМИ
Через дві години маленька група на чолі з Топірцем була недалеко від хутора. Щоб скоротити шлях, ройовий звернув з дороги, що в’юнилася лісом, і повів хлопців вибалком поміж велетенських буків з гладенькою сизуватою корою на могутніх, немов відлитих з металу, стовбурах. Вибалок ставав усе глибшим і глибшим, нарешті перейшов у яр з крутими, стрімкими схилами й намитим на дні водою м’яким білим сухим піском, який добре приглушував кроки. Ці глибокі яруги в лісі, що поросли по краях рідкими кущами, лякали Тараса, викликали почуття якогось тягаря, пригніченості. Там, нагорі,
Несподівано Топірець зупинився й, попереджуючи, відвів руку. Всі троє завмерли. Тарас почув спів. Ройовий розгублено оглянувся, дав знак іти за ним. Чіпляючись руками за коріння, вони почали видиратися нагору по стіні яру. Вилізли й знову завмерли, прислухаючись. Без сумніву, це співала людина. В тихому лісі, пронизаному серпанковими списами сонячного проміння, голос людини звучав виразно. Не можна було розібрати слів, долинала тільки якась проста радісна мелодія.
— Тихо!.. — сказав ройовий і крадькома пішов уперед.
Спів затих. Вони пройшли ще сотню кроків, ліс посвітлішав, попереду виднів залитий сонцем зруб. І тут знову, вже зовсім близько, почувся спів, тягучий, гугнявий. Тепер Тарас міг розібрати кожне слово?
… Лиш не вистачає сил співати хвалу, Хвалу творцеві, що не покине нас, Не кине рабів своїх у важкий час…— Баптист… — сказав Корінь. — Псалми співає.
У Тараса було таке відчуття, що голос, який вони почули спершу, належав іншій людині — вже надто він відрізнявся за настроєм від цього сумного псалма.
Топірець зі своїми вояками пройшов ще декілька кроків, і вони опинилися біля крайніх стовбурів буків, що рівною стіною височіли біля вирубки, й побачили між низькими кущами обдерту людину з непокритою лисою головою. Вона тримала в руці якийсь козубець і раз у раз нагиналася — очевидно, збирала ягоди. Тарас подивився на землю й побачив широке, ледь випукле червлене листя, білі квіточки й синювато-червоні великі ягоди, що висіли біля них. Тут, на зрубі, ще цвіли й дозрівали суниці.
Невідомий випростався, з ніжною, щасливою посмішкою подивився навколо, похитав головою й заспівав зовсім по-іншому і іншу пісню, слова якої, можливо, народилися щойно в його серці.
Ой, ви милі, ой, ви славні, Мені глянути б на вас, пригорнути вас, І більше нічого мені не треба. Як вернусь додому, я прийду до вас, Поцілую матір і жону свою, Діточок малих візьму на руки…Тараса збив з пантелику псалом. Коли б він не чув псалма, то зразу ж здогадався б, хто цей голодранець і як він опинився тут. Але баптист… Це ніяк не в’язалося в його уяві з тими, хто відважується на втечу з табору військовополонених.
Топірець суворим жестом наказав підлеглим іти за ним.
Голодранець збирав ягоди і знову заспівав півголосом псалом, вихваляючи спасителя й покладаючи на нього всі надії: «Спаситель наш прийде і всіх у рай нас поведе».
Він помітив людей, коли вони були. вже за п’ять кроків від нього. Повернення з солодкої мрії до дійсності було настільки
— Хло… Хлопці, — тихо, майже нечутно зашепотіли його потріскані, пошерхлі губи.
Він похитнувся, ледве не впав, стрепенувся раптом, напружуючи всі м’язи свого виснаженого тіла, немов готуючись кинутися вбік і побігти, але відразу ж обм’як, жалюгідно посміхнувся:
— Хлопці, любі, ви чого? Ну, чого вам? Ідіть собі з богом!
— Мовчи! — погрозливо повів цівкою автомата Топірець.
Баптист спершу поглянув на автомат, потім підвів очі, сковзнув поглядом по запиленому чубі, випущеному з-під мазепинки, прикрашеної вирізаним з алюмінію тризубом, упав навколішки.
— Не треба… Облиште! Ну, навіщо, га? Нащо ми вам здалися? Відпустіть…
Він простягав уперед руки, в лівій він ще тримав білий козубець, великі спілі ягоди висипалися з нього.
Корінь пройшовся кудись убік, повернувся й доповів ройовому:
— Там ще двоє, в кущах, сплять.
Міцно спали оті двоє. Вони лежали поруч, притиснувшись один до одного, так само, як ще недавно лежали біля клуні Корінь і Тарас. В одного обличчя було прикрите кашкетом, інший, маленький і дуже смаглявий, крутив головою, намагаючись уві сні скинути червону мурашку, що бігла в нього по носі. На ногах у обох, як і в баптиста, були постоли, поруч лежали палиці, казанок і забруднені сажею, чимось напхані торби. «Радянські військовополонені!..» — ойкнув про себе Тарас, і йому стало гаряче.
З дивним, напружено непроникним виглядом на обличчі Топірець відступив назад, мигцем, сердито поглянув на Тараса. Здавалося, він чогось злякався. Накинутися на нього, вихопити автомата, розбудити тих, що сплять, і — хай там що буде — втекти, з ними? Але, мабуть, не подужає він Топірця, Корінь кинеться на допомогу ройовому, а оті спросоння не втямлять, що діється… І головне — хутір близько, якихось чотириста метрів залишилося до нього.
— Хлопці! — раптом несамовито закричав позаду баптист і зразу ж повалився на землю, збитий кулаками Кореня.
Ті, що спали, рвучко підхопилися на ноги, отетеріло дивлячись на незнайомих людей, які їх обступили. Той, що був вищим на зріст, лобатий, першим отямився:
— Хлопці, хлопці, — промовив він, поривчасто дихаючи. — Не треба! Не бийте його! Ми вам нічого поганого не зробили. Не треба так. — Голос його звучав благально, з легким відтінком докору, й ставав усе спокійнішим. — Ви ж люди, добрі люди, й бачите, в якому ми становищі. З кожним може трапитися… Ми йдемо, нікого не займаємо, нікому від нас шкоди нема. Давайте, хлопці, по-доброму, по-людяному: ви своєю дорогою, ми — своєю… — Лобатий поглянув на баптиста, якого Корінь обома руками тримав за комір. — А це наш товариш, він — хвора людина… Ви вже пробачте йому, якщо він вам у чомусь перешкодив.