По живу і мертву воду
Шрифт:
Треба було б хоч трохи поспати, щоб набратися сили, але заснути Оксана не могла. Вона знову згадала Марію. Журналістка зникла того дня, коли повісили її нареченого. Де вона зараз, що робить, кому збирається мстити? Як можуть отакі люди, що затаврували себе зрадництвом, огидливим лакейством перед гітлерівцями, говорити про народ, Україну? Жорстокі, кровожерні фанатики! Експерт у східних питаннях робить ставку на них. Можливо, бандерівці — це й є той другий фронт проти радянських військ, про який він згадував? Хауссеру й тим, хто послав до нього Гелену, потрібні яничари…
Багнет прийшов, коли Оксана вже не сподівалася, що її прохання буде виконане. Молодий бандерівець приніс тарілку з хлібом, вареними яйцями, огірками й цибулею. Він вручив дівчині половину жіночого гребінця й сказав винувато, що дзеркальця й крему до чобіт у них нема, але якщо пані хоче вмитися, то він відведе її до криниці.
— Мені потрібен Місяць, — заявила Оксана.
— Місяць появиться ввечері, — очевидно, навіть не помічаючи каламбуру, поспішив повідомити бандерівець і додав підлесливо: — Пані, ви самі знаєте, я вас нічим таким не образив…
— Чому ви мене заарештували?
— Я того не знаю, — зам’явся Багнет. — Нам наказано…
— Хто такий Місяць? Командир сотні? Хто його начальник?
— Пані, я цього не маю права сказати.
— Чому? Ви що, такий же дурень, як Клешня? У вас тут усі такі?
— Нам заборонено. Ми — ес-бе.
Ось куди вона потрапила… Оксана презирливо похитала головою.
— Ну, добре, Багнет, я не буду скаржитися на вас, ви найменше винні. Можливо, я знаю вашого Місяця. Скільки йому років?
— На рік старший від мене. Двадцять.
— Ні, не той, — сказала Оксана, — Місяць великий начальник?
— Не дуже… Ми — районна ес-бе.
Багнет провів Оксану до криниці, й дівчина помила руки й обличчя. Підвода стояла біля хліва. Вуйко спав на возі, розпряжені коні смикали з-під нього сіно. Оксана змогла роздивитися своє обличчя, відображене у відрі з водою. На лобі й щоці дві великих подряпини.
— Йод у вас є?
— Нема. Тут у нас нічого нема.
— А де?
— Ми з собою все возимо…
— Як усе? На возі у вас нічого нема.
— Е, то ж тут нас тільки троє.
— А де решта?
Бандерівець боязко оглянувся на всі боки.
— Цього я не можу вам сказати.
— Самі не знаєте?
— Знаю, тільки говорити не можна.
— А де Клешня і Неплюй?
— Де ж… сплять у клуні на сіні. Зараз я чергую. Пані, а ви ж хто будете?
— Як ти думаєш? — Оксана насмішкувато подивилася на хлопця.
— Звідки я знаю, — посміхнувся Багнет, — Клешня каже, що ви — більшовичка, а Неплюй — той сумнівається.
— Чому сумнівається?
— Каже, ви — наша або, в крайньому разі, полька.
— Коли ви одержали наказ арештувати мене?
— Наказ одержав Клешня. Вчора в цей час.
— Марка ви знаєте?
— Ні. Хто він такий?
Оксана не стала пояснювати, хто такий Марко, наказала:
— Принеси мені якнайбільше свіжого сіна. І розбудиш, коли приїде ваш Місяць.
Багнет сіна не пошкодував, приніс до кімнати великий оберемок і навіть послужливо розрівняв його біля стіни.
— Ось так, пані, буде добре.
Оксана трохи поїла й лягла. Вона спробувала відразу ж заснути, але сон довго не приходив до неї. Тільки пізно ввечері втома взяла своє. Її розбудив звук пострілу. Зараз же пролунали дві автоматні черги й вигуки: «Тримай! Ось він!» Оксана рвучко підвелася на ноги. Скільки тривав її сон, вона не знала, але голова була свіжою, ясною, і її відразу ж здивувало, що на подвір’ї вигукували щось російською мовою. Раптом вона почула: «Товаришу командире! Одного негідника спіймали!» — й серце її тенькнуло — партизани!
Дівчина не знала, що їй робити: радіти чи журитися. Її визволення було б рівнозначне провалу. І вперше в неї виникла думка про втечу. Тікати від своїх… Безглуздішого становища, ніж те, в якому вона опинилася, важко було й уявити.
В коридорі забігали, тупаючи чобітьми. Хтось крикнув по-російськи з сильним українським акцентом:
— Оглянути приміщення. Можливо, тут є арештовані.
Йому поспішно відповіли:
— Ось тут одні двері замкнуті, товаришу командире! Гей, хто тут?
В двері загримали кулаками. Оксана мовчала. Її вразило те, що партизани розмовляють тільки російською мовою, хоч по м’якому акценту відчувалося, що голоси належать українцям. Звичайно, командир партизанів і деякі його бійці могли бути в минулому кадровими офіцерами й солдатами Червоної Армії і звикли до статутних виразів, але звичайно в партизанських загонах, що діяли на Україні, навіть бійці росіяни розмовляли якщо не чистою українською мовою, то з великою домішкою українських слів. «Товаришу командире, доведеться виламати двері!» — запропонував хтось. «Почекайте, — не погодивсь командир. — Ванюшо, в тебе є якийсь ключ. Спробуй!»
«Ванюша… — відзначила про себе Оксана, — Що ж, серед них може бути росіянин, Ванюша. Але чому весь час чути тільки два голоси — командира і бійця? Чому мовчить решта?»
Двері з тріскотом відчинилися, до кімнати вдерлося декілька чоловік, і дівчину засліпило проміння двох чи трьох спрямованих на неї електричних ліхтариків.
— Хто така? — Оксана впізнала голос командира. — Заарештована? Ми — радянські партизани.
— Вона злякалася, товаришу командир… — Це був той же знайомий Оксані голос, голос бійця.