Побачити Алькор

Ешкилев Владимир Львович

— А по скільки вам тоді років було?

— Шістнадцять нам було. Але Полінка на шістнадцять не виглядала. Я ж кажу, дистрофанка, їй тоді тринадцять можна було дати. Але мордочка в неї красива. І волосся теж. Така козирна блонді. Класічєская внєшнасть.

— На любителя, — не погодився Пітер. — Я, щоправда, бачив її тільки на фотографіях… І що той Борик?

— Ну, він тоді до нас правильно підійшов. Ніяких зажимань, приставань, все цивільно. Повіз до навороченого ресторану, ми там пили, танцювали. Усім нам квіти подарував.

Чайні троянди. Красиво він усе зробив, дядько грамотний. Потім розвіз нас по хатах. У нього джип був такий здоровенний. «Прадо». Ну і я відразу побачила, що шакал на Полінку запав. Омолоджувальну енергію відчув. Дивився на неї, як кіт на сало. А потім у Полінки бачу — ланцюжок золотий, кулончик з діамантом. Одягатися стала в «кінзо». Я її питаю: «Спиш із ним?» А вона, коза, так хитро дивиться і мовчить, — Світлана замислилась, ніби щось згадуючи, а потім майже ображено додала: — Вона ж до того мені про все-все розповідала. Ми такі подруги були, що у нас все було спільне. Як сестри були…

— Так це Борик познайомив Поліну з Агамовим? — Пітер долив у спорожнілий стакан співрозмовниці нову порцію віскі.

— Ні, Борик познайомив її з власницею модельного агентства. Агамов уже потім її побачив, на якомусь показі. Вона вже півроку працювала моделлю, коли з Агамовим познайомилась. Теж, напевно, вирішив омолодитись. У нього ж друга дружина загинула, має від неї сина. Поліна казала, що прикольний пацан, розумний.

— Як ти думаєш, їй Агамов подобається?

— Я не знаю, чесно тобі скажу, — Світлана підчепила виделкою телячий медальйон і не без артистизму розташувала його на хлібній скибці. — Знаю лише, що вона його спочатку дуже боялась, а потім щось таке сталось, що вона боятись перестала.

— Може, хтось узяв її під захист?

— Хто? Ти смішний. Агамов — мільярдер, він нікого не боїться. Кого йому боятись? Він міністрами крутить як хоче. У нього своя служба безпеки є. Такі здоровенні бики, на джипах, з автоматами. Один такий за Полінкою ходить постійно. Морда от така, — дівчина розвела руки, показуючи розмір морди. — А під піджаком пістолет — здоровенний, нікельований.

— А от ще таке питання до тебе, Світланко: у тусовці ходять чутки, що Поліна захоплюється містикою, окультизмом. Коли в неї виникло таке специфічне захоплення?

— Це не вона, це Борик містикою захоплювався. А Полінка тоді просто їздила з ним до тих чаклунів.

— До чаклунів? Це цікаво. Можна про це детальніше?

— Але Поліна мені заборонила про це розповідати. За-бо-ро-ни-ла, втикаєш, Пєтьо?

— Втикаю. Але це цікаво нашим читачам. Чаклуни, відьми, екстрасенси. Наша газета спеціалізується з таких тем.

— Ваші проблеми. А я не хочу, щоби Полінка мене послала.

— Добре, ми не включимо це до самого інтерв'ю, а дамо на врізці і зішлемось на анонімне джерело.

— Так я вам і повірила, — Світлана знову хильнула віскі. — Й до речі, що я з цього буду мати?

— З цього моменту твій гонорар, рибко моя, зростає рівно удвічі.

— Утричі.

— Не питання. Нехай утричі. Але не більше.

— Добре, — після хвилинної паузи погодилась Світлана. — Але це палево вимкни, — вона показала на диктофон.

— Як скажеш, — Пітер вимкнув запис.

— Узагалі забери його. Геть забери.

— Уже забрав, — він сховав диктофон до барсетки.

— То окрема історія, — Світлана перейшла на шепіт. — Полінка тоді захворіла, кашляти почала. Лікарі щось там їй приписали, а воно не допомогло. А Борик сказав їй, що то її прокляли. Ну тіпа дєвкі їй у школі заздрять, що в неї модельна кар'єра почалась і що вони на неї прокляття наслали. Вона спочатку з того сміялась, а потім поїхала з ним до чаклуна.

— Куди?

— Він живе за містом, як на Умань їхати. Там у нього ціла секта: учні, учениці. Вони там ходять у спеціальному одязі, моляться. Будинок величезний, ділянка на багато гектарів. Там є ліс і озеро, це все його власність. Він дуже багатий, до нього політики їздять, іноземці. Він ставить захист, знімає прокляття. Дуже сильний чаклун. Поліна відразу видужала, після першого ж сеансу.

— А чаклун не пропонував їй вступити до його секти?

Світлана підозріло подивилась на Костиганова:

— А ти справді журналіст?

— У тебе є сумніви?

— Так.

— Я журналіст, не турбуйся.

— А я от чомусь турбуюсь. Той чаклун, аби ти знав — страшна людина.

— І чим він такий страшний?

— Усім.

— Поясни.

— Поліна його дуже боялась.

— Значить, вона в нього часто бувала?

Чорнявка не відповіла. Якась темна тінь пробігла її обличчям.

— А ти сама, часом, до того чаклуна не їздила? Ні? — притиснув Костиганов.

— Нічого більше тобі не скажу, — Світлана одним ковтком допила своє віскі і підвелась. — Усе. Давай гроші.

— Чого ти така перелякана?

— Нічого. Гроші, кажу, давай.

— Як скажеш, — знизав плечима Пітер. — Дякую за інтерв'ю. Ось твої гроші, бери. Шістсот євро. Можеш перерахувати.

— Якщо про мене хоч одне слово напишеш, я на тебе до суду подам, поняв? — Дівчина ретельно перерахувала банкноти, подивилась на водяні знаки. — Я не жартую, Пєтьо. Навіть не думай. Попадеш на велике бабло. В мене є знайомі юристи.

— Та ти не хвилюйся так, це ж не під запис було.

— Я тебе попередила, — Світлана майже вибігла з ресторану.

Офіціант підійшов до столика Костиганова і спитав:

— Вас розрахувати?

— Так. Давай рахунок, — погодився Пітер. — От бачиш, дівчина від мене втекла.

— Не проблема, пане. Якщо хочете її ще побачити, приходьте до нас увечері. Вона тут постійна. Півсотні за годину.

— Отакої? — розсміявся Костиганов. — Виходить, я переплатив.