Подорож у Тандадрику (на украинском языке)

Жилинскайте Витауте Юргисовна

– О, це вже твереза мова, - задоволене озвалася начальниця.
– Чого доброго, я зменшу тобi покарання, хоча повнiстю ти його не уникнеш.

– Ви...
– хотiла щось сказати начальницi Ейнора, але вмовкла i тiльки головою крутнула.

– Цiкаво, - загув Твiнас, - чим усе закiнчилося б, якби пiд час катастрофи з нами не було Кадриля, а натомiсть був життєво необхiдний чайник?

– Чайник, - пирхнула начальниця, - ще краще заткнув би дiрку.

– Одначе, - нагадав Кадриль, - чайник сам був з дiркою.

–

Зате, - хитро примружив очицi Твiнас, - сумка без дiрок i чудово заткнула б дiрку.

– I... i менi таке прийшло в голову!
– вигукнув Китичка.

– Ото причепилися до моєї сумки, як смола!
– розсердилася начальниця.
– Мало я ще натерпiлася.

– Може, моя тапка пригодилася б, - запропонував Твiнас.

– Вона замала, - замотав головою Кадриль.
– Не турбуйтеся за мене. Я почуваю себе ось...
– Вiн хотiв весело ляснути лапками, але забракло сили.
– Менi зовсiм... добре... краще... бу... ти... не... мо... же...

Зайчика сковував холод: хвiст i спина зробилися як лiд, язик задерев'янiв, зуб не попадав на зуб, в очах потемнiло, i вiн упав би на пiдлогу чи, вiрнiше, поплив би у повiтрi, якби не примерз до країв дiрки.

– Друже, - вiдчув щось страшне Китичка, - що з тобою?

Вiн випiрнув iз-пiд пояса i кинувся пливти в повiтрi до Кадриля, але з усiх чотирьох плюхнувся на пiдлогу корабля.

– Увага, - повiдомив голос пiлота, - корабель сiдає на попутну планету. Ми повиннi залатати дiрку.

ПЛАНЕТА КВIТIВ

Що "Срiбну шишка" опускається, вiдчули й iншi пасажири: їх уже не пiдiймало до стелi, а ноги все мiцнiше впиралися в пiдлогу; речi, що розлетiлися по всьому кораблю, тепер, мов птахи i пташенята, повсiдалися на килимi пiдлоги. Ще хвилина-друга - i корабель неначе скочив на матрац i захитався. Коли хитання припинилось, дверцята вiдчинились i вниз опустили схiдцi. Пасажири поспiшали вiдстебнути остогидлi пояси i вирватись на свiже повiтря. Першою зi своєю сумкою викотилася начальниця Легарiя, Твiнас узявся вивести Ейнору, а Китичка кинувся до свого друга:

– Кадрилю!

Друг не вiдзивався: вiн висiв, наче гвiздком до стiни прибитий: ногами не досягаючи пiдлоги, з розчепiреними лапами i посоловiлими очима.

– Друже, озовися!
– не на смiх занепокоївся песик, смикаючи Кадриля за ноги.

Нога була тверда, як деревина, i холодна, як лiд.

– Необхiдно щонайшвидше винести його на свiже повiтря, - почув песик голос пiлота i, повернувшись, побачив самого пiлота.

Вони удвох насилу вiдiрвали зайчика вiд дiрки - довкола аж лiд посипався. Потiм тихенько понесли його схiдцями вниз.

"Дзень, дзень!" - задзвенiв, постукуючи по сходинках, хвостик, що став як бурулька. Iншим разом Китичка засмiявся б, але в цю мить вiн думав i не мiг вирiшити: вимовити заповiтне слово чи не треба? Може бути ще скрутнiше його друговi чи нi?

Вибравшись iз корабля,

пiлот i Китичка обережно поклали замерзлого зайчика i роздивилися. Виявилося, що корабель сiв на пелюстку велетенської квiтки: ось чому вони так м'яко пiдскочили i так довго їх хитало!.. Iншi пасажири як зачарованi дивилися на всi боки i надивитися не могли: високо вгорi свiтило кiлька зеленуватих сонць, а навкруги, скiльки обхопити оком, цвiли одна бiльша вiд одної квiтки - цiле море квiтiв, та таких красивих, запашних, що мандрiвникам аж у головi паморочилося вiд тих пахощiв.

– Що це? Що це так пахне? Чому так м'яко пiд ногами?
– питала Ейнора, мiцно стискуючи повiки, щоб очi самi не розплющилися з цiкавостi.

– Квiтник, - баском вiдповiдав товстунець.
– Скрiзь самi квiти i нiчого бiльше.

– Як тепло, - радiла лялька, не кутаючись у свою порвану сорочку.

Вiд теплого повiтря став розмерзатися лiд на зайчику. Кругом його льодком покритої спини почала розливатися калюжка. Китичка не вiдходив вiд свого друга нi на крок. Нарештi зайчик поворушив вухом i промимрив:

– Оце... тобi...

– Так...
– прийшов йому на допомогу Китичка.

– Де... я?..
– повiв очима Кадриль.

– На пелюстцi квiтки, - пояснив Китичка.
– Ти хочеш пiдвестися? Може, тебе пiдтримати?

– Я сам, - промимрив одновухий, з горем пополам стаючи на ноги i вiдступаючи на кiлька крокiв вiд калюжки.

– Швиденько ти отямився, - похвалив його друг.
– Швидше за справжнього зайця.

– Ну бач, - причалапав до нього Твiнас.
– Тепер побий лапкою об лапку, поваляйся i знову станеш таким дужим, як i ранiше.

Коли вiдступив Твiнас, Ейнора не витримала: розплющила й одразу заплющила свої карi очi. Та одного того погляду було досить, щоб побачити море пелюсток, квiтiв, i вiд тiєї краси їй аж дух перехопило. I тут її взяла на себе злiсть, що вона й надалi мусить терпiти важку долю слiпої, потопати в суцiльнiй темрявi. Якби з надмiрної гордостi вона була не ляпнула про блакитнi, як незабудки, очi, то вiдтодi, як ударив метеорит, вона була б уже зрячою... Ейнора стягла з руки рукавичку i почала її нервово м'яти. Так... збрешеш один раз, то й надалi - хочеш не хочеш борсатимешся в павутиннi брехнi, сам не розумiючи, хто ти - пiдступний павук чи муха в неволi.

– Чого жмакаєш рукавичку?!
– перервав її сумнi думки голос Легарiї.

У Ейнори геть зiпсувався настрiй.

– Я хочу назад у корабель, - промимрила лялька.
– Менi тут нiчого робити. Де, - простягла вона руки вперед, - де схiдцi?

– Дозвольте вас одвести, - почула вона поряд голос пiлота, i його мiцна в рукавицi рука взяла її ручку.
– Я саме збираюся повертатися в корабель латати дiрку.

– Може, - запропонував Китичка, дивлячись на порожнiй рукав пiлота, може, вам потримати iнструменти?