Подорож у Тандадрику (на украинском языке)

Жилинскайте Витауте Юргисовна

– I вогнище самi розiклали?
– знову не мiг надивуватися гiсть.

– I штабель, i вогнище, все сам... сам i шапку, i шарфика, все!

– Який ви!
– з повагою глянув на зайчика песик.
– А я геть невдаха, зiзнався вiн, торкаючись лапкою до свого товстого хвоста i кирпатого носика.

– Та що ти? Коли я тебе побачив, то подумав, що це справжнiй вовкодав, - знову невинно збрехав зайчик.
– Тому й схопився за сокиру!

– Що ви кажете!
– прояснiв вiд радостi песик.

–

Ось я-то справжнiй невдаха, - сказав одновухий, смикнувши лапкою за половину вуса i провiвши по розпанаханому хутерцю.

– Але, - витрiщив очi песик, - але мене навiть здалеку не брав сумнiв, що ви найсправжнiсiнький заєць, той самий, що налякав вовка. Менi нiколи б i в голову не прийшло, що ви iграшковий!

– Так?
– тепер повеселiв i зайчик.
– Оце-то так! Чи лапки у тебе вже зiгрiлися?

– Скоро почнуть шкварчати, - захiхiкав песик.
– Здорово менi повезло, що я вас тут знайшов.

– Не думай, що й менi тут було солодко одному... До речi, - зробив серйозну мордочку зайчик, - щоб я бiльше не чув нiякого "ви"!

– Справдi! Але ви... ти... тут господар, i хi-хi-хi...
– розсмiявся песик.

– Що трапилось?
– здивувався зайчик.

– Вам... у тебе на спинi прилип папiрець.

Песик зняв папiрця, розгладив його, i обидва розглядали намальовану бiлочку з задертим догори оранжевим хвостом.

– Менi ця картинка знайома, вона з цукерки, - сказав песик.
– Чи ви знаєте...

– Ще одне "ви" - i заробиш штовханця!
– погрозив зайчик.

– Знаєш, що менi прийшло в голову?
– виправився песик.
– Давай замотаємо у цей папiрець бурульку, давай, зайчику, буде як справжня цукерка, i...

– ...повiсимо на ялинку!
– пiдхопив зайчик.
– Вперед!

Раз, два - i бурульку так гарно загорнуто в папiрець, що хоч на вiтрину виставляй!

– А ниточку... з мого хвоста, - сказав песик, присiвши бiля сокири; зайчик натиснув на гостре лезо i одрiзав з хвоста довгу нитку, прив'язав до цукерки i повiсив її на ялинку.

– Ось що згодилося б повiсити, - запропонував зайчик, показуючи на блакитну пiр'їнку, що застряла в снiгу; плиг назад, стриб уперед - i пiр'їнка вже примостилась по-сусiдськи з цукеркою.

– Мало з голови не вилетiло!
– схаменувся песик.
– У мене є справжня цяцька!

Одвернувши одвисле вухо, вiн витяг з-пiд нього залiзну штучку.

– Ну й штука...
– здивувався зайчик.
– Дзвiночок!

– Вiн, знаєш, вiд вудочки, я знаю iз картинки, яку я бачив в однiй книжцi, - пояснив песик.
– Тiльки шкода, що без тягарця, який б'є. Сама дротинка вiд нього зосталася.

– А якщо, - примружив одне око зайчик, - якщо ту дротинку встромити в кришталик льоду?

– I як ви... таке придумали!
– песик аж остовпiв.

Одна лозинка в штабелi була з усiх бокiв

облiплена кришталиками льоду, то її настромили на кiнець дротинки й дзвiночок повiсили на гiлку, вiн розгойдався, i друзi аж дух затаїли, слухаючи дзвiн - такий нiжний, такий чистий, що...

– Ого-го-го...
– Отаке... тiльки подумай...
– лиш спромiгся сказати зайчик, а його єдине вухо похитувалося в такт дзвiночку.

Потiм, знову розвiвши вогнище, вони взялися за лапки й стали мов оглашеннi кружляти навколо ялинки - аж снiг догори злiтав, а вони все кружляли i спiвали:

От ялинка, так ялинка:

Тут на гiлцi в неї бiлка

Вертить хвостиком рудим

От ялинка, так ялинка!

Без розкiшних тих прикрас,

Без шарiв барвистих,

Свiчечками не осяяна,

Блискiтками не обсипана,

Лиш висить пiр'їнка сойки,

Хвостик бiлочки рудий,

I дзвiночок крижаний

I в снiгових шатах,

А верхiвка, а зелена,

Шепочеться з зiркою,

От ялинка, так ялинка

Всього лiсу королiвна!

Натанцювавшись та наспiвавшись, попадали, стомленi, в хутряну шапку, закутались картастим шарфом i благодушно дивилися на трiскотливий вогник.

– Менi й не снилося, що я так весело зустрiну Новий рiк!
– зiзнався зайчик.

– Чудово! Чудово!
– пiдтвердив песик.
– Кi-кi-кi...

– Бачу, - покосився на нього зайчик, - ти дуже смiшливий.

– Страшенно!
– пiдтвердив песик.
– За це менi iнколи здорово перепадало... Кi-кi... Але як же менi не кiкiкнути, коли у тебе... знаєш... кi-кi... з-пiд бороди вилазить червоний пiвень!

– Це сiрникова коробочка, без неї ми не мали б вогнища, - серйозно пояснив одновухий.
– А вилазить вона iз таємної кишеньки, - додав зайчик, засовуючи лапку в дiрку хутерця.
– Я тут тримаю свої скарби.

– Скарби?!
– у песика аж вухо вiдвернулось.

– Ось, якщо не вiриш, - почав показувати одновухий.
– Пластмасовий мiшечок з намальованими джинсами... клубочок нейлонових ниток... не дивись, що нитка тонка - зате вона така мiцна, що й слона витримає... сiрникову коробочку з пiвнем ти вже знаєш... ось i ця шпилька... дуже, дуже таємна кишенька, я тiльки... тобi її показав... Але не смiй нiкому про це говорити.

– Швидше я собi язика вiдкушу!
– поклявся песик.
– А може... менi оце прийшло в голову... може, сховаємо i мiй скарб, бо все випадає i випадає...
– Вiн струхнув вухом, i з нього випав ножик з одламаним держачком i недогризок олiвця.

– Гаразд, покладу, - сказав зайчик, обережно засовуючи за хутерце весь скарб.
– Вiднинi це буде наш тайник, сховище для скарбу.

– Але я ще одну рiч не вiддав, - трохи повагавшись, зiзнався песик. Хочу її ще трохи потримати в себе.