Подорож у Тандадрику (на украинском языке)

Жилинскайте Витауте Юргисовна

– Тримай хоч i тисячу рокiв, - трохи образившись, сказав зайчик i зашпилив кишеньку.
– Тайник i так уже напханий, насилу зашпилив.

– Нiколи в мене не було тайника, - сказав песик, - зате я знаю заповiтне слово.

– Заповiтне слово?!
– на цей раз здивувався зайчик.

– Справжнiсiньке. Воно одне допомагає, коли зi мною трапляється бiда. Коли мене привезла сюди та страшна машина i вивернула на снiг, думав, кiнець менi, але стiй! Адже я знаю заповiтне слово! Я промовив заповiтне слово - i вибрався

з купи смiття. Потiм я йшов i йшов, заблукав, дивлюся аж вогник блимає. I знайшов тебе!

– А менi скажеш?
– запитав зайчик.

– Як я можу тобi не сказати, якщо ти показав таємну кишеньку!.. Тому слухай...
– Песик помовчав i поволi по складах промовив: - Кiкiлiс [Кiкiлiс - шишкар, птах. В оригiналi гра слiв.].

– Кiкiлiс?.. I все?
– недовiрливо перепитав зайчик.

– Кi-кi-кi...
– почав смiятися песик.
– Ще не все, ти ще не знаєш однiєї таємницi.

– Якої?

– Бач, слово замасковане в пiсеньцi, а пiсеньку треба спiвати, коли тебе вже така бiда спiткала, що важчої i не буває в життi.

– Скажеш ту пiсеньку?

– Навiть заспiваю тобi... та в мене голос поганенький.

Зайчик пiдкинув у вогонь хмизу i приготувався слухати. Песик лапкою тернув ротика, проковтнув слину i сором'язливо чи то заспiвав, чи продекламував:

Справжнiй, а може, несправжнiй,

Сидiв у гнiздечку кiкiлiс,

Сидiв, присмаливши свiй дзьобик,

У всьому i всiх вiн зневiривсь...

Та якось...

– Шшш!
– перебив його зайчик i насторожив вухо.

НIЧНI ГОСТI

Друзi занепокоєно прислухались: недалечке, побiля голої берези, щось шкрябнуло. Знову. I знову.

– Гей ви там, за деревом!
– вiдважно загукав зайчик.
– Або вилазьте, або стукну сокирою!

Тодi iз-за стовбура вилiзли двоє створiнь i перевальцем посунули до вогнища. Коли вони пiдiйшли так, що їх освiтив вогонь, зайчик з песиком побачили, що то пiнгвiн i жаба. Жаба важко тягла за собою сумку з вiдiрваною ручкою, а пiнгвiн, обнявши крильцями, нiс поперед себе кубик з лiтерою К. Вiн насилу дiстався до вогнища, поставив кубик i так плюхнувся всiм своїм кремезним тiлом на нього, що кубик аж вгруз у снiг i зверху виднiлася лише частина лiтери К.

– То добрий вечiр, - вiдхекавшись, прогримiв пiнгвiн своїм грубим голосом.

– Погрiтися нам не забороните?
– запитала жаба i, не чекаючи вiдповiдi, скинула з голови фланелеву хустинку й простягла лапи до вогнища.

– Чого ж, грiйтеся, - привiтно вiдiзвався песик.
– Але знайте, що господар тут зайчик.

– Грiйтеся скiльки завгодно, - пiдбадьорив сам господар i, трiшки пишаючись, пiдкинув у вогонь хмизу.

– Ви обоє iз тiєї купи, яку висипали на снiг, еге?
– запитав пiнгвiн, пронизуючи друзiв гострими, завбiльшки з макове зерно очицями.

– Правда, але звiдки ви знаєте?
– здивувався

песик, трохи засмутившись тим, що його не признали за вовкодава, а його приятеля за справжнього зайця.

– Чого ж нам не знати, - роззявила рота жаба, - якщо в тебе нiздря нiяка не нiздря, а приклеєне зернятко кави.

– От i не вгадали, - вiдрiзав їй песик, - це зовсiм не зернятко кави, а найсправжнiсiнька квасолина!

– Все одно квасолина, а не нiздря, - не здавалася гостя.
– А у твого сусiда...

– I не сусiда, а приятеля!
– знову перебив її песик.

– ...А у приятеля одне вухо, пiвтора вуса i ще зашпилене розiрване на грудях хутро.

– I зовсiм не розiрване хутро, а... а...
– замалим згарячу не видав таємницi песик, але встиг вчасно прикусити язика, - а... нiчого!

– По правдi кажучи, - обiзвався зайчик, - я перший побачив, що ви обоє з тiєї купи.

– Ви маєте на увазi мою лiву ступню, правда?
– запитав пiнгвiн.

Лише тепер приятелi побачили, що замiсть лiвої ноги у пiнгвiна пришита дитяча тапка.

– Нi, - вiдповiв зайчик, - я мав на увазi лише кубик.

– Ну, ви дуже спостережливий, - похвалив пiнгвiн, ще бiльше вдавлюючи у снiг кубик.

– А ту велику лiтеру, що на кубику, - сказав песик, показуючи на кубик, - я знаю, вона буває пiд намальованими конем, коровою, коробочкою або...

Тут зайчик швиденько вiдвернувся, щось витяг i знову повернувся:

– Ось!.. Ось коробочка з сiрниками!
– i потряс нею.

– Потрiбна рiч, - похвалив пiнгвiн, - без неї i вогнища не було б.

– А ви не маєте ще такої шапки i такого шарфика?
– пiдповзла ближче до шарфика жаба i наступила на його кiнець.

– Тiльки грiйтеся, тiльки будьте з нами, - чемно поступився мiсцем песик.
– Просимо, просимо, адже я маю своє хутро.

– Хоч i маєш хутро, але ти справжнiй джентльмен, - похвалила жаба, зручно вмощуючись у шапцi, i так закуталася шарфиком, що зовнi лишилася тiльки щока з бородавкою.

– А ви йдiть на моє мiсце, - запропонував зайчик пiнгвiновi i, вистрибнувши iз шапки, пiдкинув у вогнище хмизу.

– Дякую, менi добре i на кубику, - вiдповiв товстун.
– Ми, пiнгвiни, любимо холод, ми iз країни айсбергiв.

– А ми, жаби, не любимо, хоча кров у нас i холодна, - сказала жаба, роздягаючись на всю шапку i кутаючись у шарфик.

– Чи вiдразу ви нас знайшли?
– поцiкавився песик.

– Слiд привiв i люлька, - вiдповiв пiнгвiн.

– Люлька?
– аж роти роззявили вiд подиву обидва приятелi.

– Вона сама.
– Пiнгвiн вайлувато нагнувся i витяг iз тапки трiснуту дерев'яну люльку.
– Тiльки я трохи посмокчу мундштук - i голова працює як заведена... Колись i мене заводили, та ключик поламався, i через те став я такий товстий та незграбний.