Подорож у Тандадрику (на украинском языке)

Жилинскайте Витауте Юргисовна

Та Кадриль не сказав нiчого: може, так був занепокоєний долею тiєї зниклої трiйки, що все iнше в цю мить здавалося справжнiми дрiбницями?

– А мундир свiй, - зiтхнув Кадриль, - мабуть, уже побачу як своє друге вухо...

Вiн натягнув на вухо шапку i, сплигнувши iз схiдцiв, пострибав вiд корабля.

– Тiльки повернися... повернися швидше, - побажав песик, довго проводжаючи очима шапку друга, яка все даленiла й даленiла.
– Яку важливу справу розповiм... щоб ти тiльки знав... щоб ти тiльки знав, Кадрилю...

БУДОВА БЕЗ КIНЦЯ

Уже три днi вiд свiтанку до темної ночi трудяться полоненi на великiй будовi.

Тепер, коли їх запрягли до роботи, стiни росли як на дрiжджах. Жуки оточили вежу коричневим кудлатим тином i, радiючи, плескали один одного клешнями. Твiнас стягнув слюду iз навколишнiх горбiв, пiлот шлiфував її об камiнь; Легарiя складала в стiну, а жуки плювали густою рiдиною, щоб склеювати слюду. Всiх трьох робiтникiв пильно сторожили безлiч охоронцiв, якi були завжди готовi болюче вщипнути за найменшу провину. Особливо перепадало Легарiї, яка звикла завжди тiльки наказувати iншим, а самiй щоб i пальцем не поворухнути. Iз її рота тiльки й чулося "фi, фi, фi!", бо, плюючи клеєм, жуки щоразу попадали i їй на лапи. Навiть коли всi троє йшли вночi вiдпочивати, їх оточувало стiльки жукiв, що була нiби жива огорожа. Все можна було б витерпiти, коли б свiтила яка надiя; адже однiєї чудової днини споруду буде закiнчено i настане кiнець каторжнiй роботi... Адже й самим полоненим було б приємно подивитися на роботу рук своїх, помилуватися мiцними рiвними стiнами, акуратними рядами нiрок... Та де там! Коли пiсля тяжкої денної роботи, насилу переставляючи ноги i важко дихаючи, вони повзли до свого притулку, то бачили, як скрадаються iз-за пагорбiв клiшнеголовi: один перед одним поспiшали захопити кусочки шлiфованої слюди, поки ще не засох клей.

– I звiдки така зажерливiсть?
– дивувалася Легарiя.

– Гляньте, - одного разу показав крилом Твiнас.

Iз кiлькох нiрок вихором вилiтав пил; час вiд часу показувались i заднi нiжки жукiв - брикаючи, вони рили землю, розширяючи нори, щоб умiстити туди бiльше слюди.

– Хiба це не кошмар?
– жахалася Легарiя.
– Нам доведеться зiбрати i обшлiфувати слюду з усiєї планети, щоб їм було чим понапихати свої нори!

– Я гадаю, вони не просто напихають, а гарно вистеляють стiни в норах, - сказав Твiнас.

– Ще б пак!
– обурювалась Легарiя.
– Ми за них з нiг падаємо, товчемося, наче робоча скотина, то у них часу хоч одбавляй, можуть прикрашати свої нори!.. Але чому ви мовчите? Невже вас це не хвилює, невже вам все одно?
– повернулася вона до пiлота.

– Нi, не все одно, - спокiйно вiдказав пiлот.
– Я любуюся прекрасним пейзажем i ландшафтом.

Вiд злостi жаба так стиснула своїми клейкими лопатами його порожнiй рукав, що - хочеш не хочеш, - а пiлотовi довелося потягти її в притулок. Притулок було влаштовано в яру, щоб зверху жукам було зручнiше їх сторожити. Тисячi оченят пильнували за кожним їхнiм рухом, тисячi вусикiв починали тремтiти вiд будь-якого пiдозрiлого запаху, тисячi нiжок були напоготовi гнатися i тисячi клешнiв - ущипнути. Найгiрше потерпали тому, що жуки були прудкiшi за них - якби не це, полоненi, незважаючи нi на що, вже шмигнули б до "Срiбної шишки". Вони обговорили не один план втечi, та жоден з них не пiдходив. Виявилося, що легше було вирватися з обiймiв велетенських квiтiв, нiж утекти вiд малюсiньких жукiв!

I цього вечора, тiльки-но вони дiсталися до яру, як, мов неживi, попадали на Кадрилiв пiджак, вiн лежав наверх пiдкладкою, щоб жуки не спокусилися

гарними нашивками й не вiдняли. Твiнас був такий стомлений, що навiть не подужав пiдняти до дзьоба свою люльку. Вiд тягання слюди у нього пооблазили крила, у Менеса пошарпались рукавицi, у Легарiї лапи були облiпленi пiском: Пiлотовi Менесу було важко ще й тому, що доводилося весь час обв'язувати собi окуляри.

Таке скрутне становище було i цього четвертого пiдряд вечора, коли вони попадали в яру на вiдпочинок.

– А що, якби вiдiрвати пiдкладку й зробити з неї накидку, розмiрковувала Легарiя, зсiвшись на пiджак Кадриля i обмацуючи його.

– Навiщо вона тобi?
– кинув Твiнас.
– Щоб тебе, коли ти будеш працювати, обплювали жуки?

– Ще нiколи я не доживалася до такої бiдностi, - тяжко зiтхнула Легарiя.
– Гола, як бубон, усього збулася, всього... Ой, що це? здригнулася вона.

Поряд неї впав камiнчик.

– Жуки хочуть мене вбити!
– жаба злякано полiзла пiд пiджак.

– Сс!
– заспокоїв її Твiнас, а очицi його жваво заблищали.
– Може, це знак нам. Не зчиняймо панiки, сидiмо спокiйно - почекаємо, що буде далi.

За мить на пiджак знову впав камiнчик. Твiнас начебто ледаче потягнувся, видовживши шию. А тiльки-но знайшлася сила дiстати люльку, як третiй камiнчик - трах!
– i вибив її у нього з дзьоба.

– Це схоже на Кадриля, - промимрив сищик, повернувши свiй нехуденький тулуб у той бiк, звiдки летiли камiнчики, i помiтив, що вiддалiк за пагорком промайнуло добре знайоме вухо. I знову Кадрилю пригодилися його попереднi тренування на влучнiсть.

ЩЕ ОДНЕ ЛИХО

Юрмище жукiв-сторожiв теж заворушилося - вони пiдозрiло стригли вусами на всi боки. У Твiнаса похололо серце: невже вони помiтили, як пiдкрався начальник, та ще i його заберуть у полон? Але що це: жуки збиваються в гурти i повзуть в одному напрямку - тiльки не Кадриля ловити, а зовсiм в iнший бiк!

– Гм...
– провiв їх очицями Твiнас.
– Де тут собаку зарито?

До них, мов на крилах, уже мчав Кадриль.

– Ось i я!
– вiдрекомендувався, запихавшись.
– Чи, бува, не злякали їх мої камiнцi?

– Саме таке менi спало на думку, - поспiшила пiдтвердити референтка. Тiльки-но прогув останнiй камiнець, як вони, мов очманiлi, кинулися врозтiч. Цiлковита капiтуляцiя!

Останнi жуки вже зникли за пагорбом. Кадриль хвацько збив на потилицю козирок i весело свиснув крiзь роздвоєну губу.

– Ось, - сказала Легарiя, пiдiймаючи iз землi його пiджака, - ваша унiформа.

– А гудзики?
– витяглися щоки у начальника.

– Ось вони, - промовила Легарiя i, засунувши облiплену пiском лапу в кишеню пiджачка, витягла звiдти гудзики.
– Ваша референтка, ризикуючи своїм життям, повиколупувала їх iз стiн на будiвлi. Ось двоє авторитетних свiдкiв, якi можуть пiдтвердити мої слова.

– Дякую, - сказав розчулений начальник.
– Цей ваш вчинок я зафiк... фiкс-за... зафiкiну.

– Ваша iнтелектуальна подяка - найбiльша менi втiха, - жаба скромно втягла зоб, рада, що до неї повернулася її красномовнiсть.

– А накидка iз пiдкладки?
– пiдколов її Твiнас.

– Ах так! Дякую, добрий, дякую, порядний Твiнасе, що ти менi нагадав. В той час, коли я виривала вашi гудзики, - пояснювала далi Легарiя Кадрилю, - з мене самої зiдрали накидку. I залишилась я гола-голiсiнька, наче з болота вилiзла.