Подорож у Тандадрику (на украинском языке)
Шрифт:
– О мiй друже... тобто начальнику... живий-здоровий?
– скоромовкою запитав вiн Кадриля.
– Так. Ще трохи живий i ще трохи здоровий, - посмiявся начальник.
– То добре!
– просвiтлiв не лише писок, а й пластир.
Тепер усi поспiшали поставити палицi так, щоб по них спуститися до дверей i проникнути в корабель. Найбiльше трудився Твiнас i весь час пронизував очицями дверi корабля. Нарештi вiн не витримав:
– Чи ви не забились, коли вас котили? Чи здорова Ейнора?
Лялька не вiдгукнулася:
– Ми були б добре побилися, але встигли прив'язатися захисними поясами. Насилу-силу встигли!.. Друже, я прив'язався до твого пульта, чи ти не сердишся на мене... Чи не сердитесь? Чуєте?
– Iзсередини корабля почувся начальникiв дзвiночок.
– Було б за що сердитись!
– весело випалив начальник, уже перелазячи порiг корабля. В цю мить над ямою нагнулася голова розвiдницi-референтки i вниз глянули великi, як покришки од горшкiв, очi.
– Жуки! Сила-силенна жукiв!
– прохрипiла жаба i, не стримавшись, розлючено викрикнула: - Самi лiзете в корабель, а менi нi слова!.. Я ризикую життям, добровiльно йду в розвiдку, а вони... а вони...
– Фi!
– кiнчив за неї Ейнорин голос iз салону корабля.
Iншим часом референтка їй цього не подарувала б, але зараз вона стрiмголов лiзла по хмизу вниз, ближче до дверей. Коли вона пролазила в дверi корабля, сипонув пiсок: краї ями обсiли безлiч жукiв, якi заднiми нiжками так гребли пiсок, що вiн хмарою летiв на корабель. На краю ями, ставши на свiй живий килимок, височiв старезний володар, який кволими жестами командував тими, що сипали пiсок.
– Десять... дев'ять...
– пролунав спокiйний, як завжди, голос пiлота.
– ...вiсiм... сiм... п'ять... три... два... один!
– перескакуючи через цифри, скоромовкою пiдхопили мандрiвники, сподiваючись таким чином прискорити злiт корабля.
– ...сiм... шiсть... п'ять...
– немов годинник, вибиває повiльний такт Менесiв голос, - ...чотири... Повiдомляю: хмара пiску надто густа, корабель iз ями злетiти не зможе.
– Цього ще бракувало!
– пiдскочив начальник, забувши про холоднокровнiсть, таку необхiдну начальниковi.
– Я їм!..
– Вiн кинувся до дверей.
– Друже, куди ти?
– занепокоївся песик.
Та Кадриль уже вiдчиняв дверi, не звертаючи уваги на пiщану атаку. Висунувшись бiльше, вiн натягнув на лоба прозорий козирок, щоб не насипало йому в очi, i подивився, що дiється навколо. Роздивляючись навсiбiч, вiн розстебнув кобуру i витяг револьвер. Кадриль збирався зробити кiлька пострiлiв у повiтря i цим так налякати жукiв, щоб вони хоч на мить вiдступили вiд корабля, а тодi вiн пустить їм ще кiлька пострiлiв бiля самих клешень i переляканi нападники повтiкають у свої нори.
Швиденько зробивши розвiдку крiзь свiй прозорий козирок, Кадриль помiтив, що у хмарi пiску є
Однiєю лапою Кадриль тримав револьвер, другою натиснув на курок. Пах! Прогримiв пострiл, струсонув яму i нiби розвiяв хмару пiску, бо в ту саму мить жуки перестали кидати пiсок. Навкруги зробилося свiтло й тихо, а в тiй тишi i свiтлi почало щось тiкати - так само, як у пiдземеллi на планетi квiтiв. I тут заворушився, захвилювався живий килимок, а накидка Легарiї, яка його покривала, зробилася червоною. На нiй лежав володар, в якого влучив Кадриль.
– Ось тобi, ось!
– вiдчувши свою силу, Кадриль стрiляв i стрiляв далi, поки килимок перестав ворушитися. Так, револьвер i кулi були справжнi!
Начальник повернувся до салону й оголосив:
– Усе в порядку. Дорога вiльна.
– Ура!
– вигукнув Китичка.
– Адже ти стрiляв у повiтря, друже, правда?
Кадриль нiчого не вiдповiв йому. Вiн повiльно сiв у крiслi, сп'янiлий вiд незвичайної битви, поклав револьвер у кобуру, пристебнувся всiяним зiрочками захисним поясом. Та лапа, яка стрiляла, почала тремтiти: привидiлась вся у кровi накидка, а у вухах досi ще лунали пострiли.
"Нiчого панькатись!" - заспокоюючи себе, сказав начальник i налив собi освiжаючого напою.
– Десять... дев'ять... вiсiм...
– знову донеслося iз кабiни пiлота, тiльки голос його був якийсь надривний i тихий.
– ...сiм... шiсть... п'ять...
– уловив вiн знову бадьорi голоси мандрiвникiв.
ЧИСТКА ПIДЖАКА
Корабель вирвався iз ями, але радiти ще було зарано: пiсок, який засипав усю пiдлогу в салонi, почав здiйматися в повiтря. Мандрiвники немов попали в пiщану бурю в пустелi й не встигали клiпати, чхати, обтрушуватись вiд пiщинок, якi залiтали в очi, рот, вуха.
– Цього ще бракувало!
– незадоволено оглядiвся начальник, не знаючи, як оборонятися вiд ще одного несподiваного ворога.
– А... де моя планшетка, апчхи?! Китичко, ти сидiв у моєму крiслi, куди ти подiв планшетку?!
– Я не... пам'ятаю, - мотнув писком песик.
– Вона була на столику... апчхи!.. У тебе перед носом, а не пам'ятаєш! У планшетцi найнеобхiднiшi речi для керування, схе... хема, а ти... апчхи! апчхи!..
– На здоров'я, - вiдiзвалася референтка.
– Дозвольте, хоч i не вiд iменi всiх мандрiвникiв, подякувати за врятування корабля вiд жукiв та пiщаного хаосу... апчхи... хи... ап, хихи!