Подорож у Тандадрику (на украинском языке)

Жилинскайте Витауте Юргисовна

– Кi-кi-кi...
– не витримав песик, але вiдразу вмовк i, засоромившись, пiдбадьорив товстуна: - Зовсiм ви не такий уже й товстий i не такий незграбний, а трохи товстуватий i вайлуватий. Але навiщо ви носите такий важкий кубик?

– Я чекав на таке запитання, - вiдповiв пiнгвiн. Вiн встав, витяг кубик iз снiгу й повернув його на другий бiк. Усi побачили, що на квадратику намальований наче бiлуватий, наче сiруватий, наче срiблястий фарба дуже була стерта - гострокутний трикутник, помережаний тонiсiнькими жилочками, а може, й не жилочками.

–

Вiдгадайте, що воно таке?
– запитав.

Iграшки почали вгадувати.

– Плавник риби?

– Листок верби?

– Iз дзьоба птаха?

– Рiжок серветки?

– Шшш!..
– зайчик знову наставив вухо i схопився за сокиру.

ПЛАЧ

Усi четверо прислухалися: з лiсу долинав ледь чутний плач. Вщух - i знову.

– Оце тобi!
– остовпiв зайчик.
– Плаче!

– Тим краще, - зрадiла жаба.
– Тверезо подумавши, скажемо: того, хто плаче, боятись нiчого!

– Гадаю, - посмоктав люльку пiнгвiн, - що плакса iз тiєї самої купи.

– I як це менi не дiйшло!
– вдався в жаль песик.

– То чого чекаємо? Вперед!
– скочив з мiсця зайчик.

– I я, - заметушився песик.

– Шкода, - опустив додолу очi пiнгвiн, - що я не тiльки товстуватий i вайлуватий, а я ще трохи й кривий.
– Вiн знову поклав кубик i плюхнувся на нього так, що iз срiбно-сiрого трикутника зостався лише гострий кiнець.

– А я, - вмостилася ще глибше в шапку жаба, - я порадила б не втрачати тверезого розуму: ми самi в скрутi, i коли така небезпечна ситуацiя...

Та зайчик з песиком уже поспiшали в тому напрямку, звiдки долинав плач, їм довелося борсатися у глибоких заметах, а раз песик провалився по самi вуха в яму, i зайчиковi пощастило витягти його, пригнувши гiлку ялiвцю, за яку песик учепився. Коли вони рушили далi, плач був стих, i не можна було зрозумiти, куди їм iти.

Зайчик i песик трохи пройшли вперед i стали роздивлятися.

– Он там, - прошепотiв песик, - там, бiля корча.

Трохи вiддалiк стирчав величезний корч, а на його коренi сидiла тоненька iстота, затуливши лице долонями. Обидва товаришi пiдiбралися ближче i виразно побачили ляльку в самiй нiчнiй сорочцi, пiдперезанiй шнурком вiд черевика, з одною рукавичкою до самого лiктя i з голою, без жодної волосинки, головою. Снiг довкола неї був весь у дiрочках вiд її слiз.

– Добрий вечiр!
– щонайбадьорiше привiтався зайчик.

– Ми удвох просимо пробачення, що не постукали до вас, бо ж тут немає дверей, - тихо, щоб її не злякати, додав песик.

Лялька пiдвела голову й повернула до друзiв зблiдле личко з опущеними повiками.

– Хто ви? Чого вам треба?
– запитала без нiякого страху.

– Ми iграшки, зайчик i песик, iз тiєї самої...
– затнувся песик, не знаходячи потрiбного слова, - iз тiєї самої... не... не... нехорошої машини.

– Ми недалечко розпалили вогнище, ось сiрники, - стукнувши лапкою по коробцi, сказав зайчик.

– I

ще ми нарядили ялинку, - вторив йому песик.

– ...дочекалися гостей...

– ...i тут ми подумали: може, i ви не вiдмовитеся погрiтися бiля вогнища в таку нiч...

– ...Новорiчну нiч! Вперед!

Лялька ладна була вже зiстрибнути з корча, але схаменулася, затрясла головою i байдужим голосом подякувала:

– Дякую. Ви обидва дуже люб'язнi. Але все це марно.

– Чому?
– в один голос запитали друзi.

Лялька нiчого не вiдповiла. Зневажливо повернулась до них спиною, притулилась лобом до корча й застигла, неначе воскова статуетка.

– Знай, - спробував налякати її песик, - якщо ти залишишся тут, на тебе нападе вовк з отакенною пащею!
– Вiн розвiв переднi лапки скiльки мiг.

– ...i вiн тебе ось на такi шматочки, - зайчик зовсiм стулив лапки.

– Уууу!
– завили обидва страшними голосами.
– Ось пiдкрадається!

– Ви не лякайте мене i не показуйте, - холодно вiдрiзала лялька.
– Я не хочу бачити, я не можу бачити.

– Чому ти не можеш?
– здивувався песик.

Лялька повернула личко з опущеними повiками i тремтячими вiями:

– Тому, що я слiпа.

– Оце... так...
– насилу вимовив зайчик.

– Нiчого, нiчого менi не треба, - сказала лялька i знову вiдвернулася.
– Нi свята, нi вогнища, нi ялинки. Коли б пiдкрався вовк, то я б сама кинулася йому у страшну пащу. Все марно. Облиште мене саму.

Приятелi вiдiйшли вбiк, щоб порадитися.

– Оце-то нещастя!
– захитав головою зайчик.
– Я бiльше нiколи не буду скаржитись, що у мене одне вухо i пiвтора вуса.

– А я - що квасолина замiсть нiздрi, а замiсть хвоста... не скажу що.

– Ну вже! Хвiст як хвiст, - знову невинно збрехав зайчик.

– Але що робити? Хiба можна її тут покинути?

– Нi в якому разi!.. Тiльки ж вона опирається, немов коза.

– Шкода, - зiтхнув песик, - що тут немає пiнгвiна. Вiн би посмоктав люлечку i вiдразу щось розумне придумав.

– А я, - трошки образившись, сказав зайчик, - я сам без нiякої люльки знайшов цiлком пристойний вихiд: берiмо її за руки й ноги i - вперед!

– Але, - засумнiвався песик, - чи це не буде нахабством?

– А покинути її одну в лiсi - не нахабство?

– Твоя правда!

Приятелi потихеньку повернулися до корча, потерли лапки i як схоплять ляльку один за руки, а другий за ноги!

– Ой!
– заверещала лялька.
– Як ви смiєте!.. Вiдпустiть!.. Не хочу! Залиште мене одну!

Та її нiхто не слухав.

ШОСТИЙ

Нести було важко: ноги грузнуть у снiгу, а тут ще ледве тримаєш i ноша пручається. Часом ляльцi вдавалося вирватися, тодi вона падала в снiг i починала зариватися в глибину, наче крiт. Потрiбне було неабияке терпiння, щоб приятелi змогли знову схопити її i закинути за спину.