Поезії, Грабовський Павло Арсенович

Поезії

2012 г.

4.00 + -

рейтинг книги

Шрифт:

Грабовський П. А.

ПОЕЗІЇ

В ДАЛЕЧІНЬ

За морем холодним, в далекій чужині, Де сонця ніколи не видно з тайги, Де нетрі, болота лихі, та пустині, Та скали кремінні, та вічні сніги... Де тьма та неволя одвіку й довіку, Де, стогону опріч, нічого не чуть, Де гине надія, де муки без ліку, Де сльози невільницькі тільки течуть... Де люди на себе кайдани гартують, Де рідного брата запеклі брати Що божу годину на пласі катують... Там, сестронько люба, конаєш і ти. Не падай до туги, красуйся, мій квіте; Велике та славне страждання твоє Шлях терну та крові любов'ю освіте, - Неволя живої душі не уб'є. Пом'януть

твій образ бездольці закуті, Стомленим від долі про тебе звістять; Міць викличуть муки твої незабуті, Перлинами сльози колись заблистять!

ВЕСНА, ВЕСНА... НАДВОРІ МАЙ

Весна, весна... Надворі май; А в нас лежать сніги; Панує стужа навкруги... Весна, весна... а в нас - гай-гай! Дріма похмуро чорний гай Та додає нудьги. Весна, весна... Надворі май; А в серці жаль та сум; Справляє небо якийсь глум... Весна, весна, а в нас - гай-гай! Хоча б малесенький розмай Для нерозважних дум! Весна, весна... Надворі май; А в нас, замісто чар, Густий серпанок темних хмар... Весна, весна, а в нас - гай-гай! Далеко зором не сягай, Згаси остаток мар. Весна, весна... Надворі май; А в нас - ні круть ні верть: Якась німа, нелюдська смерть. Весна, весна, а в нас - гай-гай! Все кличе: до труни лягай, Бо чаша повна вщерть!

ВЕСНЯНКИ

Зійшли сніги, шумить вода, Весною повіва; Земля квіточки викида, Буяє травка молода; Все мертве ожива. Веселе сонечко блистить, Проміння щердо ллє; Гайок привітно шелестить, Неначе кличе пригостить; Струмочок виграє. Сіяють злотом небеса, Витьохкують пташки... А груди думонька стиса: Ховає зверхня ця краса Смердючі болячки.

Знову, ластівочко-серце, Ти вернулась, знов звила В нас під хатою кубельце... Заспівай же, де була? Розкажи: чи й там, як тута, Пекло скрізь - ні верть, ні круть: Люди носять рабські пута, У чужій кормизі мруть? Світлі поклики колишні До братерства та рідні, Мов ті дріб'язки залишні, Затопталися в багні? Крук недолі над всім кружить, А соборйще панів, Знавіснівши, гірко тужить, Що, бач, мало кайданів? Розкажи: чи й там, як тута, Замість праці все слова; Люд бездольний в пітьмі плута, На наймитів упова?

III

Сумно заспівала Ластівочка люба На питання ті: – Скільки світа знала, Скрізь панує згуба, Люд - узаперті. Мість [1] любові - злоба; Брат піднявсь на брата, Душить за шматок, Та ніде пригноба Не справляє свята, Як-от ваш куток! Ніде розбратання Посеред громади Не було, як тут. Ниці [2] почування, Продажність та зради Не кули більш пут. Нi в якій країні Брак самопошани Так людей не жер, Як у вас донині... Бийте, рвіть кайдани, Доки дух не вмер!
– З отим словом втіхи Пісенька зніміла, В небі віддалась. У блакить з-під стріхи Ластівочка мила Пурхнула-знялась.

–

Мість - замість.

– Ниці - підлі, негідні.

Правду мовила пташина; Чи на добре ж, чи дарма? Перед нами - домовина, Сором вічного ярма. Промінь згас над рідним краєм; А ми, скільки кожен зміг, У провалля себе пхаєм, Грунт пускаємо з-під ніг. Та не пізно: є поправа, Певен я - минеться все; Ще заблисне наша слава, Праця вгору піднесе. Тільки треба сил та труду, Щоб не згинути цілком, Не стогнать до віку-суду Під вельможним канчуком.

Годі ж нудитись, складаючи руки; Кличе робітників рідна земля... Віра, впотужнена словом науки, Хай нас міцніш окриля! Більше уваги до власного горя, Більше любові до люду свого! Близько - загибель... зника наша зоря... Чого ж нам ждати, чого?

Розцвітайся ти, веснонько красна, Духом творчості все онови; У нарузі країна нещасна... З муки-смерті її відживи! Розворуш наші груди холодні, Запали в них притухлий огонь, Щоб рятунок знайшли ми з безодні, Не стояли в борні осторонь! Одігнала надовго ти хвижі, Розбудила надії та сни. Баглаї [3]– ці воріженьки хижі, Так послизнуть нехай і вони! Розцвітайся та нас із могили До живого життя підведи, Щоб ми очі на себе розкрили; Світлі думи в душі відроди!

– Баглаї - неробство, лінощі.

ГАДКА

Власне щастя та турботи, Власні думки... кинь гадать... До громадської роботи Слід життя своє віддать. Згинуть марні піклування В тихім захистку хрестів, Розлетяться почування, Крім любові до братів. Вона піде поміж миром, Яко заповідь людська; Щастя всіх - святим кумиром Стане мужа-бояка!

ДАЛЕКО

Там, далеко, на Вкраїні, Сяє сонечко ясне, Світить людям, та в чужині Не навідає мене. Там десь ллються рідні звуки, Боротьба за люд іде... Тута ж часом від розпуки Стигне слово молоде. Там матуся теплі сльози З горя щиро вилива... Тута ж хуга та морози, Серце в тузі занива. Побратими любі, милі, Скрізь розкидані вони: Спочивають у могилі Чи по тюрмах ждуть труни.

ДІТЯМ

Перша думка наша, діти, Краю рідному; Першу працю присвятити Люду бідному! Усім серцем полюбляти Вчиться ближнього, З тяжких злиднів визволяти Неспроміжнього. Не кохайтесь у користі З її шматтями, А прямуйте жити вмісті, Бутибраттями! Чули заповідь господню: Всім любитися, А не рить другим безодню Та злобитися! Отож будьмо, діти, певні По-господньому: Завжди милі, завжди кревні Одно одному!

1 2 3 4 5 6