Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2

Радзикевич Юліан

Прийшов Шпаченко, також сивавий, кремезний козарлюга, з обличчям, поораним численними згоїнами, з довгим, химерним запорізьким чубом, який щораз рідше можна було бачити серед козацтва, з вірлиним носом і зором степового вірла.

Захмарилось його обличчя, коли Половка розказав, що сам знав.

— Так кажеш: випитував про полковника і полковницю? — спитав Дужого. — Гм! Хотів знати, де вони живуть. На хуторі легко їх заскочити, на замку, очевидячки, тяжче. І про діти розпитував. Я тобі кажу, Грицю, він знову

якусь чортівську штуку задумує. Нічого. Пішлю я зараз таки певного посланця у Брацлав, щоб полковника про все повідомити. Пішлемо також гінців до станиславської, браїлівської та ворошилівської сотень, щоб зробити облаву. Наші сотні також можна рушити зараз.

Половка сидів простий, як свічка, сивий, грізний, довго щось продумуючи. Коли вже недалеко було до світанку, підвівся на ввесь свій високий ріст, підійшов до ікони Богоматері, перед якою горів каганець, поклав тричі широкий знак хреста на своїх грудях поцілував ікону, знову перехристився і тоді всім тілом повернувся до Шпаченка.

— Все готове?

— Готове.

— Підведи мого коня, Прокопе. Я поїду наперед.

Шпаченко аж відскочив назад із здивування, коли це почув.

— Їдеш до нього?

— Прокопе, дай мені мою стару шаблю. Вона ліпша.

Прокіп подав йому шаблю, довгу й тяжку. Старий підніс її й поцілував.

— Ти мене ніколи не зрадила, правда? Не зрадь же й сьогодні.

Припняв шаблю до боку і звернувся до Шпаченка.

— Роби, друже, як уважаєш. Але я певний, що коли мене не побачать на дорозі вдосвіта, то ніхто їх не знайде. Я знаю Семена краще, ніж хтонебудь інший на світі. Правда, ви наставили сіті, але ті сіті мають такі великі ока, що легко прийдеться такій хитрій щуці, як Забуський, крізь них просковзнутися. Ні, якщо мене рано там не буде, то за ним і шкода шукати.

Як Половка вийшов на подвір’я, Дужий чекав також коло свого коня, готовий їхати з ним. Половка глянув на нього при світлі смолоскипа.

— Я поїду сам. Спасибі тобі, синку. То оця сама проста дорога за Гришівцями? Так?

— Так.

Половка, як молодик, вискочив на коня, зняв шапку, перехристився й відізвався до козаків:

— З Богом оставайте, панове - товариство! Коли я кому зробив яку кривду, нехай простить, а Господь йому його провини забуде. Прощавайте, мої милі друзі, і не згадуйте лихим словом, коли не повернуся.

Від’їхав поволі, високий, випростуваний, як той дуб, достойний, ніби гетьман. Тільки сивий вус по обидвох боках його обличчя мерехтів у світлі смолоскипа, як бунчуки при гетьманській особі.

Минув Гришівці і в’їхав у ліс. Стягнув коня до повільного кроку. Кінь наче знав, що його пан вибрався в незвичайну подорож, тож ішов помалу, чепурно вигинаючи голову й міцно ставлячи на м’яку землю стрункі ноги.

Аж ось, не знати звідки, появився вершник і рушив у напрямі до Половки. Його косі очі зустрілись

з очима старого січовика.

— Ти хто такий?

— Не питай, а веди до свого пана.

— Гаразд.

Навернули. Татарин повів манівцями, немов ціле життя зжився з цією околицею. Понад провалля, через густий ліс в’їхали на дно якогось яру.

З яру виїхали знову на гору і Половка помітив, що татарин пильно дбав про те, щоб не залишити по собі ніяких слідів.

Накінець виїхали на поляну, оточену з усіх боків темним лісом.

Там були люди й коні.

Татарин здержав коня і зіскочив на землю. Тоді взяв поводи коня Половки і промовив коротко:

— Тут.

Половка зліз із коня, спокійний, гордий, мовчазний і пішов за татарином. Минув густий кущ калини і нагло побачив перед собою Забуського. Аж жахнувся, коли поглянув на його обличчя, зогиджене і споганене довженним шрамом, але не сказав нічого.

Зате Забуський підступив до нього з витягненими руками.

— Батьку!

Старий запоріжець затримався. Стояв перед Забуським спокійний, холодний, наче грубо з каменя тесаний. Шаблю, що висіла низько, поставив перед себе і на її держално поклав обидві руки.

В Забуського руки опали, зморозив їх погляд холодних очей.

— Невже й ти проти мене, батьку? — спитав, собі не довіряючи, Забуський. — Чого ж ти приїхав, коли так?

— Щоб тебе взяти зі собою — грізним голосом відповів сотник.

— Куди?

— На суд усього товариства — продовжував грізно, невблаганно — за грішні твої діла, за зраду. Віддай шаблю мені і їдьмо, бо часу мало.

— На суд? Віддати шаблю? Не жартуй, батьку, бо за такі жарти кожний інший заплатив би горлом. Я так ждав на тебе! Мені тебе так потрібно! Адже ти мене виховав, учив, до життя приготував.

— Бо не знав, що гадюку ховаю. Хотів навчити чесного, січового лицарського життя, не вчив зради.

— Та ж ти мені батьком був, від небезпек хоронив, як рідну дитину!...

— Краще було б, якби не хоронив, а роздусив, мов плюгаву гадюку, що їдь носить у собі. Віддай шаблю та їдьмо. Відправлю тебе до Нечая, а той пішле до гетьмана.

— До Нечая? — скрикнув Забуський несамовито. — До гетьмана? Я є гетьман Війська Запорізького! Король відібрав булаву від Хмеля і мені її дав, мені!

Забуський став битися в груди, кров ударила йому до голови, здорове око світило хижим вовком, із хорого струмочком текла бруднава рідина.

Це гнів страшенний проймав і опановував Забуського, зводив його з розуму.

Половка зняв праву руку з держална шаблі та зробив нею заперечливий рух.

— Відколи Січ-мати Січчю, не було такого звичаю, щоб якийсь король назначував гетьмана. Гетьманом Запорізького Війська може бути тільки той, кого товариство вибере. Вибрало тебе Січове братство на гетьмана, Семене?