Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2
Шрифт:
Лугай добув другого пістоля.
— Мало вам цього? Хочете ще? Ось нате вам! Ось вам! — і потиснув за язичок.
Кремінь ударив із сухим тріском об кресало, але іскри не було. Лугай оп’ять підніс замок і вдруге спустив його, але з таким самим вислідом.
Тоді розмахнувся й кинув невистріленим пістолем у передового вовка, що, посвічуючи білими, страшними зубами, присувався до нього грізно й невблаганно, як сама смерть.
Відскочив вовк набік і так уникнув удару, але тільки на те, щоб ближче прискочити до Лугая.
Хотів Лугай добути шаблю, але вже не вспів. Тільки руку висунув перед себе, рятуючись таким способом від вовчих зубів, але зуби вхопили його пальці і він почув хрускіт костей. Що потім сталося, він уже не знав.
Не знав, як це сталося: вовки чей же мали його ось-ось розірвати на шматки, як і його коня, але нагло чомусь залишили його та з протяжним диким виттям розсипалися по білому снігу. Не знав він, як під скирту сіна заїхав кінний відділ; як отаман того відділу оглядав ціле місце і як його самого пробували привести до чуття й пам’яти, до притомности.
Перше, що почув, це була шийка пляшки при його устах і гаряча горілка. Він пив і пив невтримно, не відриваючись, доки хтось таки силою не видер йому пляшки з закривавлених рук. Лугай підвівся і глянув довкруги.
— Нема вовків? О, а я думав, що це вовки — промовив заломаним голосом, що його тяжко було зрозуміти.
Потім глянув на свої руки. На лівій руді тільки один палець іще держався. З інших, пошматованих, спливала кров поволі, стинаючись у густі, темночервоні зціпи. Лугай приглядався довго до своїх рук, після чого правою рукою накрив ліву, обернувся до їздців, що його обступили, і, всміхаючись, промовив:
— Я й справді думав, що це вовки були! Га! Га!
— З розуму зійшов — промовив хтось півголосом.
Високий, стрункий, молодий отаман нахилився над ним.
— Ти хто такий?
Але Лугай мовчав. Дивився, як на білий сніг скапували каплі теплої крови.
— Як тебе звуть?
Не було відповіді.
— Звідкіля ти?
Лугай тільки раменами повів, не відповідаючи.
— Поїдеш із нами!
Але, на велике здивування отамана й усього гурту козаків, Лугай підніс голову та поглянув на козака, що над ним нахилився.
— Не можу.
— Чому?
— Тому, що мій пан послав мене у Брацлав.
— Хто твій пан?
— Воєвода.
— Що за воєвода?
— Кисіль.
— Чого у Брацлав?
— Щоб знайти там полковника Нечая і його кулею, або ножем, кулею або ножем, кулею або ножем...
— Що він верзе?
— Блудить — відізвався хтось. — Із розуму зійшов.
— І хутір мені дарував за будинським лісом, і з панщини обіцяв звільнити, і гроші дав. Ось вони!
— Закривавленою рукою сягнув за пазуху й витяг гаманець, туго виповнений мідяками.
Молодий отаман глянув на товаришів і спитав:
— Так що ж, панове товариство? Повісити його тут, чи післати до сотні?
— На гілляку з ним — відізвався один, старший віком козак. — До Брацлава пішлемо посланця, щоб полковника повідомити, а така скотина нехай не занечищує повітря.
— Гілляка знайдеться і в сотні — відповів після на-думи отаман, — а він може ще щось сказати, що добре було би знати. Дайте йому коня. Їдемо!
Поїхали. Потонули серед снігової хуртовини, що обкутала їх та зробила невидимими, так, як той хутір десь там за будинським лісом, що його пан воєвода приобіцяв свому вірному псареві.
Нова столиця
З малого містечка, що ліниво, ледве животіючи, дрімало на границі Диких Піль, за одну ніч, наче за дотиком чарівничої палички, став Чигирин столицею Козацької Держави.
Як порохом підсичений вогонь, вистрілило життя. Залюднилися всі шляхи, всі дороги. Росли доми, дімки, курені, халабуди та інші будинки, немов гриби по дощі. Кожний день був інший. Кожний день приносив щось нове, досі незнане, досі невидане для нової столиці та її мешканців. Як влітку так і взимі цілих шість днів у тижні, від раннього ранку до вечірнього присмерку, гомоніли сокири, пили, кипіла праця.
Розбитими дорогами довозили сире ще дерево з поблизьких лісів та з пристані на річці Тясмині на нові житла, на нові доми. На цеглу, чи на камінь не було часу. Тож, починаючи від гетьманської палати, все будувалося з дерева, з якого не стекли ще свіжі соки.
Крім гетьманського двору, що рік-річно діставав у додатку то нове крило, то поверх, то прибудівку, виростали доми козацьких старшин, урядників, купців, міщан, заїзди, господи, шинки, крамниці, козацькі доми, робітничі, ціла татарська дільниця, окрема волоська, що то її циганською звали, вірменська.
Скрізь видно було рух, поспіх, чути було гамір, крики, метушню.
Люди квапилися. Золото плило нестримною хвилею з рук до рук, як ніде інде в Україні. Завжди нові люди приходили сюди, чи то, щоб жити, чи полагодити свої діла.
Різні мови можна було чути, йдучи широкими дорогами, з яких глибокі калюжі не зникали ніколи, хіба що їх лютий мороз у лід замінив. Говорили тут і по-українськи, і по-татарськи, і по-вірменськи, і по-турецьки; були тут і волохи, і донці, і москвичі, і араби, і поляки; були і німці, і мадяри, і шотляндці, які вже встигли вступити в наємні відділи, що їх почав формувати гетьман; були й італійці, яким — після їх старої Венеції, чи Риму — Чигирин видавався якимсь диким містом. А всі приїжджали з почтом, зі службою й дивувались дуже, коли тут легко знаходили заїзди і для себе і для своїх людей та коней, і чистоту, і безпеку. Коли ж вийшли на головний майдан і побачили різноманітні крамниці і в них стільки добра, звезеного з усього світу, що здавалося, ціни йому нема, то справді не знали, що й думати про тих “чубатих варварів” та про їхню нову столицю.
Ген далеко, за давно-давно висипаними валами, які тепер покрилися домами, простягалися цілі дільниці, нові міські квартали. Деякі з них були на горі, але велика більшість лежала на підніжжі гори, де працювали пушкарі, що виливали нові гармати, рушникарі, ковалі в кузнях, де невпинно день і ніч гупали молоти й дихали ковальські міхи. Сотки й сотки твердих, жилавих рук добували іскри з свіжовитопленого заліза.
Рудники й будники та різні майстрі від заліза і сталі, срібла і бронзи, золота і шкури, столярі, теслярі, стельмахи, ткачі, кравці, гарбарі, шевці й інші ремісники заповнювали своїми робітнями цілі нові вулиці, творили цілі нові дільниці.