Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2
Шрифт:
— Стисни добре, щоб не пустилася знову.
Стиснув дужче.
— Дай йому тепер горілки, а то замерзне.
Нещасний ранений ухопив за пляшку з горілкою та пив і пив, захлинаючися й кашляючи.
Коли Дрозд витягнув руку за пляшкою, ранений заскавучав, наче бита собака.
— Добре — заговорив Нечай. — Дістанеш цілу пляшку, як скажеш мені всю правду.
— Скажу.
— На кого ви мали ще напасти, крім мене?
— На гетьмана.
Нечай аж скрутився на місці. Дрозд гадав уже, що він голими руками задавить усіх напасників. Жили на бігли йому на чолі та на шиї, зуби затиснув, аж заскреготали. Але по хвилині опанував гнів, повів рукою по голові, знявши шапку, й заговорив:
— От, собачі сини!.. Але й вас вісьмох не було би справилося із гетьманом, бо він із почтом їздить.
— Пан Кобилецький має десь тут чамбул очаківських татарів.
Нечай глянув на Кобилецького.
— Гм... Нічого. Хитро. Всю вину можна б скинути на татарів. Ох, ви кляті собаки, собаки!..
Раптом страшне підозріння зродилося в його голові.
— Татарський чамбул — почав говорити звільна — не міг би залягти в дорозі на Суботів і не міг би чатувати на гетьмана так, як ви чатували на мене. Він мусів би знати докладно час і годину, коли гетьман із малим почтом їхатиме до Суботова. Хто дав би татарам знати?
— Пан Кобилецький має когось на гетьманському дворі.
— В Чигирині?
— В Чигирині
— І в Суботові?
— І в Суботові.
— Ось воно як!... Гаразд. Дрозде, нам нема що більше тут робити. Вбитих на одного коня, ранених на другого. Ці два підуть на арканах. Зв’яжи ще руки Кобилецькому. Ось іще один аркан.
Дрозд розперезав пояс, що путав руки Кобилецького, зв’язав їх іще цупкіше арканом та причепив кінець аркана до кульбаки. Після того підкинув іще хмизу на вогонь і заходився збирати побитих, щоб їх покласти на коня.
Аж ось почули стукіт кінських копит, і роз’їзд чигиринської сотні виринув із за білої снігової мережі.
— Хто ви і що тут твориться? — спитав, наче знайомий голос.
— Костенко? — спитав і собі Нечай.
— Він. Чи не полковник Нечай? Що ваша милість тут робить? Гей, гей! — покрутив головою і вмовк.
— Оці люди напали на нас обох, коли ми їхали в Суботів. Це — пан Мартин Кобилецький, що був їх начальником. Коли ти тут, Костенку, то я тобі їх усіх передаю. Забери їх у Чигирин, бо гетьман схоче їх бачити. Я також вертаюся в Чигирин, щоб побачити гетьмана.
Костенко розглядався на всі сторони.
— Вони що? Напали на вас, чи як?
— Напали.
— І ви в двійку наробили тут такого кулешу?
— Так.
Відізвався Дрозд:
— Не в двійку, отамане, тільки сам полковник. Мене запаморочили зразу, на самому початку, і я ні до чого не був придатний.
Костенко глянув на Дрозда, немов не довіряв, потім на Нечая. В його погляді відбились і подив і пошана. Одначе не сказав нічого, помовчав і потім став видавати прикази своїм людям.
Трупи, ранені і бранці, оточені вершниками, рушили до Чигирина. Похід замикав Нечай із Костенком та Дроздом.
Вітер сновигав, нишпорив по полі та розстеляв на ньому м’які снігові килими. Голодні вовки, які зачули свіжу кров, вили в недалеких кущах заєдно й настирливо.
Нечай їхав у задумі між Костенком і Дроздом. Спустив поводи на шию буланого і в думках запитував себе невпинно:
— Хто в Чигирині? Хто в Суботові?
Важка хвилина
Гетьман слухав уважно, не перериваючи ні одним словом. Однією рукою, яку поклав ліктем на поруччі крісла, підпер голову, а другою ломив уперто, місце при місці, свіжо затяте гусяче перо.
Нечай знав, що гетьман любить звіти точні, докладні, з усіма подробицями, тому розказував помалу, не поминаючи нічого ні зі сутички ні зі зізнань бранців.
Коли закінчив, гетьман сидів дальше непорушно на кріслі. Очі вліпив у стіл, у папери на ньому, але Нечай був свідомий, що гетьман не бачив ані стола, ні паперів, які лежали на ньому.
Після довшої, томлячої мовчанки гетьман нагло стрепенувся, підніс голову й заплескав у долоні.
Увійшов Іванець Брюховецький, як завжди тихий, мовчазний насторожений, з облесливою усмішкою на хитрих устах.
— Горілки! — кинув одне слово гетьман і знову вмовк.
Пляшка з горілкою та дві чарки з коштовного венецького різаного скла, з позолоченими краями, з’явилися вмить на столі. Разом із тим появився і скляний посуд, вирізуваний та золочений, так, як і чарки, видно того самого майстра, з медяниками, горіхами й іншими ласощами.
Іванець відкоркував пляшку й налив горілки в обидві чарки. Хотів щось іще говорити, але гетьман відправив його одним рухом руки.
Коли Іванець зачинив за собою двері, гетьман вихилив відразу чарку та, не чекаючи на Нечая, налив собі другу.
— Є речі на світі, Даниле, що то їх не зважиш, не виміриш, ані розумом не збагнеш, хоча б ти був сто разів розумніший, як Сократ, чи Аристотель. Ти любиш свою Христю, правда? Ото ж, чи ти й далі любив би, кохав би її, якби вона прийшла та сказала: “Йди, вбий свого гетьмана. зрадь товариство”, а сама тільки гляділа б, з ким тебе зрадити?
Нечай, що сягав по чарку, аж із місця схопився. Почервонів і очі загорілися гнівними, недобрими вогнями.
Але гетьман, неначе й не зауважив цього.
— Га? Кажи! Любив би? Кохав би, як досі?
— Ні! — відповів рішуче Нечай.
Хоча вже й догадувався, до чого це гетьман говорить, не міг розігнати хмар із свого чола.
— Неправда! Неправду кажеш, Даниле. От і все... Коли ти її справді кохаєш, то кохав би й далі. Може не зробив би того, що вона хоче, може й кинув би її, бо ти людина сильної волі, але коли справді її кохав би, то ти терпів би і кохав би далі. Ось воно як! Ти, що молодий, у повній силі. А я?..