Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2
Шрифт:
Не чекаючи довше, Нечай добув шаблю, блиснув нею понад головою, дав знак і рушив скоком уперед.
Заблисло за ним триста гострих шабель і відділ з розгоном увігнався на подвір’я хутора.
Їздці розскочились гуртами вліво, вправо, щоб зайти хутір з усіх боків. На подвір’ї просторого хутора, що колись належав до пана Замойського, біля плотів і возів стояло багато осідланих коней. Дві великі ватри горіли на землі, де розгорнено сніг. Скрізь вешталися драгуни. На вид козацької кінноти, що спала на них несподівано, наче грім із ясного неба, забули про зброю, оборону та втечу. В короткому часі ввесь польський відділ без спротиву склав зброю. Козаки оточили його, загнали до пустої повітки та густо обставили вартовими.
Нечай здав усю оцю роботу на Дика, а сам, не теряючи часу, з обнаженою шаблею в одній руці та з готовим до стрілу пістолем у другій увійшов у дім. Одним ударом ноги відчинив двері та знайшовся в просторій світлиці хутора. На землі, на глиняній долівці, лежав кріпко зв’язаний Дужий. Коло нього клячав старий драгунський підстаршина, зайнятий викручуванням кременя з мушкетного замка. На стільці перед ними сидів пан Микола Кисіль, спертий на шаблю.
Як двері нагло відскочили і в них появився Нечай, то і Кисіль і вахмістер схопилися на рівні ноги та взялися за шаблі.
Перший наступив вахмістер, кидаючись із шаблею на Нечая. Але заки наблизився, шабля його, вибита з руки, полетіла в другий кінець кімнати. Козаки, що були за Нечаєм, схопили вахмістра за руки і, хоча цей пручався й шамотався з усіх сил, зв'язали йому руки шнуром, що його зняли з Дужого, та повели до повітки.
Кисіль оглянувся і побачив, що він сам один. Хвилину завагався, роздумуючи, чи кинутися на Нечая з шаблею і згинути, чи піддатися. По хвилині надуми підхопив піхву лівою рукою, правою вложив до неї обнажену шаблю з такою силою, аж тріск пішов по кімнаті. Тоді заклав обидві руки за широкий пояс і став чекати, що далі буде.
— Слушно вашмосць зробив, що занехав опір — заговорив Нечай, вкладаючи пістоль за пояс, а шаблю до піхви. — Люди вашмосці й так уже в полоні, мов телята, загнані в повітку. Але зброя в них добра і добрі коні. Не думаєш вашмосць, що та зброя і ті коні кращу зроблять службу, коли в інші руки попадуть? Гей, а що з тобою, Федоре? Ще живий? Ще не замордували тебе?
Дужий розтирав руки, на яких шнури сліди залишили, переступав із ноги на ногу, наприкінці, неначе здобувши назад голос, промовив:
— Господи! От попав! Але, полковнику, це ще не ввесь відділ. Половина пішла на Телелинці і має скоро повернутися.
Як стріла, кинувся Нечай до дверей та вискочив із хати. Кликнув на Дика, щоб залишився на хуторі, приділив йому людей для охорони полонених, а сам із другою частиною відділу пустився на Телелинці.
Дужий, що їхав поруч із Нечаєм, оповідав, як його захопили поляки в дорозі, як Кисіль і вахмістер веліли повісити Губача, як його самого взяли з собою для язика та як Кисіль приказав тому самому вахмістрові припікати його і крутити пальці на мушкетному замку, за те, що не хотів говорити.
Розповідаючи про це, глянув на свої руки.
— Гей! Гей! Руки мої, руки! Що то було би з вами сталося, якби так полковник не прибув у час!
Але Нечай, що уважно слухав його оповідання, перебив йому тепер.
— Скільки люда в тому відділі, що пішов на Телелинці?
— Біля двісті коней. Не більше.
— Давно пішли?
— Як тільки ми заїхали на Гачівський хутір.
— Коли мали повернутися?
— Казав їм Кисіль не баритись.
— Чого пішли?
— По хліб, по худобу, по безроги.
— Стацію вибирати?
— Так казали.
— Словом: пішли грабити. Не буде тяжко їх там заскочити. Їдьмо!
Відділ Кисіля в Телелинцях, що був під поручником Бєрнацьким, заскочений знечев’я, не ставив жадного опору і дав розброїти себе без пострілу.
Нечай віддав людям те, що їм було забране, і швидко повертався на Гачівський хутір. Полонені пішли до тієї самої повітки, де була перша частина Кисілевого відділу.
Нечай увійшов до світлиці, де під сторожею сидів пан Микола Кисіль, що приглядався, як його людей, ніби отару овець, заганяли під дах. Нечай підійшов до печі, де горів вогонь, і простяг до вогню перемерзлі руки. На Кисіля не звертав уваги.
Розтираючи руки, кликнув до Мовчана:
— Гнате. Скоч по осавула. Нехай людей передасть отаманові Діденкові, а сам нехай прийде сюди. І поклич Дужого.
— Слухаю, полковнику, — відповів Мовчан та вибіг із кімнати.
Кисіль щораз неспокійніше вертівся на стільці. Наостанку не втерпів:
— Що васць задумує зробити з нами?
Але Нечай не спішився з відповіддю.
Розтирав дальше руки, потім пішов у той кут, де лежав був Дужий, підняв мушкет, став приглядатися до розкрученого замка і похитав головою. Потім глянув на Кисіля, підійшов удруге до печі, підніс та оглянув залізо, що ним мали припікати Дужого, і тоді тільки помалу почав говорити:
— Чотириста людей! Добра зброя, гарні коні. Королівські. Міг би хтось думати, що Кисіль як син того самого народу і тієї самої церкви навмисне завів їх у таку пастку... І я міг би так думати, якби не цей мушкет ось тут, не ці шнури, не цей замерзлий труп нещасного Губача на дубовій гілляці, за яким троє маленьких діточок буде плакати, і якби не це добро, видерте з уст бідним селянам, не ці розграблені та скривавлені Телелинці.
Відчинилися двері і в кімнату ввійшли Дик, Дужий, Мовчан та ще кілька старших козаків. Але Нечай наче не помічав їх.
— За що стільки людей порубано в Телелинцях? Тому, що не хотіли дати вам хліба, який зібрали, щоб їх діти не пухли на весні з голоду. За що повис на гілляці Губач? Чи не можна було його зв'язати й держати, не вбиваючи? За що оцей чоловік мав переходити те все, що ви задумували йому зробити? Чи за те, що князь Ярема звелів зарубати його жінку? Чи за те, що його єдиному синові той самий князь Ярема праву руку приказав відрубати?
Нечай поглянув на Кисіля й побачив, що цей не ладиться відповідати. Тоді поставив стілець напроти його стільця, сів, сперся обома руками на держално шаблі і довго глядів на нього, не відзиваючись.