Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2

Радзикевич Юліан

Потім подав другий.

— А це для неї та для інших, якщо є з нею.

І вийшов на подвіря, не кажучи нічого більше, бо чув, що тяжко дуже добути слово.

Не кряч!

У п'ятницю перед запустами ціла сотня Пошивайла перейшла у Красне й розкватирувалася в Швачівці, біля самого ставу.

Місця було мало, бо в Красному і по передмістях було багато сотень і все ще сподівалися нових.

І так у самому Красному стояли частини брацлавської сотні та піхотні відділи краснянської сотні з наказним сотником Гайдуком, бо сотник Шпаченко з більшою частиною сотні стояв у Ворошилівці. Станиславська сотня із сотником Байбузою розмістилася в Кочанівці, за греблею стояла тростянська сотня з сотником Гавратинським, у Росоші квартирували люди з яланецької сотні з понурим сотником Попом Іваном. Сюди заїхала також чечельницька сотня. У Новому Місті стояли сотні: вільшанецька і м’ястківська з сотником Зеленським і тут сподівалися також приходу нових сотень, які стягалися з цілої Брацлавщини.

Козаки товпилися по подвірях, по хатах і повітках.

Криницький ходив насуплений і не хотів відзиватися навіть до Кульчицького.

Мала корчма на Швачівці була також битком набита, так, що й протиснутися там було тяжко.

Бурсаки швидко побачили, що там нема чого їм дуже пхалися, бо годі було щонебудь дістати і ціни були дуже високі. Правда, Нечай казав їм виплатити з полкової каси по п’ятдесят червоних, але ці гроші мали бути на дорогу, що була далека й заповідалася тяжка та небезпечна.

Криницький мовчав, ходячи по людних тепер вуличках і подвірях та думаючи свої думи.

Але Кульчицький, балакучий із природи, непосидющий, спостережливий, незабаром став уголос розмірковувати та нарікати. А що довелося їм обом квартирувати не в хаті, тільки в клуні, де вітер гуляв до схочу, і де годі було навіть вигідно простягтися, бідний Криницький став жертвою його препоганого настрою.

— Чого ти, Петре, ходиш насуплений, мов та сова? Не бачив її від учора і вже фрасунок велій, нещастя велике! Та ж це тільки благодать, що вас розлучили, а то наварив би ти нам пива! Ти вже геть то збаранів там, у Михайлівці. Добре запорожці роблять, що забороняють жіноцтву тягатись з табором. А то сякий-такий пройдисвіт стане завертати очима на чужу невісту і готовий клопіт. Загнали нас тут в одну клуню, неначе оселедців у бочку, сиди тут, мерзни, ще й дивися на також жонолюба, що очима завертає, зідхає і сопить, аки...

— Ти знову до мене причепився? — сердито перебив Криницький.

— А до кого маю причепитися? Ти тільки поглянь, скільки тут народу і скажи мені, чи є між ним хоч один, що зідхав би до неї так, як ти?

— Бо ніхто її так не любить, як я.

— Ось і бачиш. Стільки людей, а серед них ти один-єдиний: asinus vulgaris.

— Тихо будь, Грицю!

— Чи ти бачив іще кого, щоб на неї так очі вилуплював, як ти?

— Замовчи вже раз.

— І що мене найбільше сердить, то те, що вона така косоока, а тут хлопчище голову втратив, якби її ніколи не мав.

— Тихо будь!...

— Може й не мав, бо якби мав, то не втратив би так легко.

— Чи ти вмовкнеш, Грицю?.. Я дуже терпеливий, але коли забагато, терпіння не стане.

Але Кульчицький тільки глянув на нього. Звів із нього очі та говорив далі, йдучи за своїми думками.

— Яка дорожнеча! Корчмина є, так що з цього? Дістанешся туди? Навіть як протиснешся і ребер тобі по дорозі не поломлять, то що там є? За гарнець пива, що його всюди дістанеш за три гроші, там правлять... скільки? Десять?

— Десять — відповів Криницький, радий, що Кульчицький кинув говорити про татарку.

В Білій Церкві ми платили за кварту горілки... скільки? Шість грошів. У Чигирині можна було дістати за п’ять і куди ліпшу. Тут іди і спробуй її дістати?

— Скільки?

— Двадцять грошів. Двадцять! Щоб то ще горілка була, як горілка. Кажу тобі: сивуха така, що аж у носі вертить.

— Гм... А маєш її?

— Що?

— Ту горілку.

— Чи ти здурів? Я давав би двадцять грошів за таку погань? Ось купив я восьмачку вівса для наших коней, бо треба було. Знаєш скільки дав?

— Скільки?

— Вгадай.

— Скільки то є восьмачка?

— Петре, Петре! Ти не знаєш що таке восьмачка?

— А ти хіба знаєш?

— Стільки, що люблинський корець.

— О! За корець вівса я платив у Чигирині десять грошів.

— То переплатив, бо можна було дістати за вісім. Тут скільки, вгадай?

— Не знаю.

— Я дав двадцять і два гроші і то по довгім торзі. Як так далі піде, то наші гроші розпливуться, наче сніг на сонці, наче масло на вогні. З чим ми тоді рушимо в дорогу? Полковник удруге не дасть. І ще готов попросити, щоб ми розрахувалися з тих, що отримали. Ходив я сьогодні яєць купити. Вгадай, скільки заплатив?

— Грицю!... Відки я маю знати?

— Відки ти маєш знати? Та це ж так само твоє діло, як моє. Від сьогодні ти на закупи ходитимеш, не я. Скрізь по-дорозі ти міг дістати сім яєць за гроша, або й вісім, як молодиця була привітна і на ласки чула, а тут? — Кульчицький махнув рукою. — Одне тільки добре, що тобі з твоєю зіло возлюбленною татаркою разлученіє сотвориша, і я не потребую тривожитися батогами для тебе.

Але, на превелику досаду Кульчицького, сотня Маковського надійшла в Красне в суботу ще до обіду і в міру того, як усмішка вдоволення розхиляла уста Криницького під малим чорним вусиком, Кульчицький насуплювався щораз більше і виливав свій поганий настрій та свій гнів при кожній нагоді.

Вже її якась нечиста сила знову привела. Але чи ти знаєш, Петре, через кого то Господь Бог вигнав прародителей наших із раю? Через Єву, поневаж тая невіста, ужем із розуму зведена, раба Божого Адама на іскушеніє привела, також його розуму позбавляючи. Це не значить, що вона, твоя татарка, тільки тепер тебе з розуму звела, бо ти його ніколи не мав. Але давніше хоча мене слухав, розуміючи, що я не в тім’я битий і по розум ніколи до крамниці ходити не потребував. Тепер то й те вже пропало, відколи ти її знову близько занюхав.

— Грицю!

— Може не так? Як той гребенастий півень бундючишся, чепуришся, ногами дрібочеш! Шкода вже й говорити до тебе.

— То й не говори!

— Тоді хто буде? Полковник?

— Нехай і він.

— По своєму?

— Як то?

— Батогами?

— Що ти завжди з якимись батогами?

— Коли не полковник, то сотник Маковський.

— Я його не боюся — відповів живо Криницький, кладучи руку на рапіру.

— Ти не дуже то побрязкуй шаблею, бо знаєш добре, що він тобі не ставиться.