Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2
Шрифт:
— Слава! — заревло в густій, безладній товпі. Сотні їздців із голими шаблями кинулися на драгунський відділ. Драгуни, що не сподівалися наскоку з цього боку, розсипалися майже без спротиву і стали гинути під козацькими шаблями.
Криницький був прекрасним мистцем до шаблі, бо його самотній, неодружений дядько, сам колись мистець, поранений у битвах, жив у домі його батьків і привчав молодого племінника від його дитячих років до шаблі, передаючи йому ось так усе. чого навчився в світі.
Але тепер уперше довелося Криницькому брати участь у правдивій битві, до того ще й поночі. Спочатку він розгубився, не знав, що робити. Але коли повалив першого драгуна, що безуспішно пробував боронитися, побачив, що це не велика штука, тож набрав відваги, стиснув коня твердо закаблуками і скочив на другого. Цей саме в цій хвилині повалив був на землю старого, веселого діда - сміхуна Зозулю, йому цілий череп відчиняючи.
Без зойку повалився і цей драгун на землю з пробитими грудьми.
Криницький, ще більш осмілений успіхом, став шукати нових жертв. їх не було трудно знайти, бо скрізь аж чорніло від драгунів і козаків. Розглядаючись побачив, що недалеко нього три драгуни обскочили одного козака, який саме втратив товариша і завзято відбивався сам один.
Рушив отже в той бік, прошив груди драгуна, що йому заступив дорогу, й побачив, що це самого Маковського обскочили так поляки. Не довго думаючи, затопив рапіру в бік першого, що мабуть і не знав, коли вмирає, витягнув із мертвого вже тіла закривавлену сталь та мав час заставитися ще перед шаблею другого.
Маковський, якому поміч прийшла, наче з неба, рубонув по рамені свого найближчого супротивника і, коли цей хотів добути ще з кобури пістоль, другим ударом у саме обличчя звалив його під кінські копита.
В тій же хвилині третій, найбільший, пишно вдягнений, на буйному, вогненному оґирі, згинув від рапіри Криницького, кленучи перед смертю безбожно та грубо.
— Ти мені життя врятував! — промовив Маковський, салютуючи шаблею.
Криницький відсалютував, не відповідаючи.
— Пересядь на цього коня! Він ліпший.
Не довго думаючи, Криницький допав коня поваленого тількищо драгунського офіцера й легко перескочив із сідла в сідло. Тим часом десь недалеко заграла трубка гостро, несподівано.
На освітлене бойовище - не знати, звідки — випала лава кінноти, така рівна й така справна, наче була не на війні, а на вправах, полискуючи до вогню ясними шоломами й панцерами.
— Це німецька райтарія! — крикнув Маковський, прикладаючи свисток до уст.
За його свистком відізвалися численні інші і сотня почала уставлятися в лаву, спершу доволі безладну, але з кожною хвилиною вона приходила до кращого ладу й ставала до справи. Та німецька райтарія не дозволила сотні дійти до повного ладу.
Задудніла земля під тяжкими кіньми, пролунали гострі, як сталь, німецькі прикази і за хвилину залізна лава тяжких їздців і коней переїхала через козацьку сотню, наче через лан спілої пшениці, залишаючи за собою гору трупів, мов столочене в полі стебло.
Криницький відкрив очі й побачив, що він на землі, напів прикритий снігом. У голові в нього шуміло, немов у вулику, в устах чув посмак крови, коло серця нудило і млоїло. Щось підходило до горла, дуже квасне й недобре. Підвівся на лікоть і, не звертаючи уваги не те, що діється довкола нього, зачерпнув жменю столоченого кіньми снігу та підніс його до уст, щоб забити цей препоганий смак.
Це принесло йому полегшу, то ж узяв ізнову жменю снігу до уст і підвів руку до чола. Але ще швидше відняв її назад, перестрашений украй, бо рукою натрапив на ґудз на чолі, не самовитих, здавалося йому, розмірів, і на пальцях почув липку кров.
— Я мабуть ранений — майнула в нього думка і йому зробилося знову слабо. Поклав голову на сніг, набрав рукою нову жменю снігу і приклав до чола. В голові йому крутилося і він так лежав напівпритомний, не дбаючи ні про що.
Аж ось почув, що хтось тягне його за руку, штовхає й термосить ним. Із трудом відкрив очі та повернув у той бік голову. Побачив над собою тоесті вуси і скривавлене обличчя Маковського. Свідомість стала повертатись.
— Що? Що сталося? — насилу спитався, чуючи, що говорення справляє йому велику трудність.
— Німці... — почув голос Маковського.
— Німці... — повторив і він без думки.
— Велика частина сотні лягла. Де решта, годі знати.
Притомність верталася Криницькому щораз повніше.
— Німці! Ох, німці! — Тепер пригадав собі, що коли наскочили на них райтари, він поклав одного, прошиваючи його рапірою, але заки видобути лезо з-поміж ребер, другий райтар прискочив до нього з довгим, видно вистріленим пістолем, бо підніс його вгору. Певно тим пістолем від німця дістав він так по голові, що пам’ять від нього відійшла і світ йому почорнів.
А Маковський говорив далі...
Криницький дивився на нього, чув його голос, але йому чомусь здавалося, що він говорить не до нього. Його головну увагу захопило чоло Маковського, одверте широко до кости, покрите чорною, сціпенілою кров’ю. З тих сціпів поволі спливали малі, тонкі струмочки крови, бігли між бровами на ніс і з кінця носа спадали на сніг, як водичка зі стріх спадає по віскряках льоду на землю.
— Вони вже заплатили за нас — говорив Маковський — як васць іще під оболоками літав. Сотня Пошивайла розбила ввесь той німецький реґімент, мало кого при житті залишаючи.
— Сотня Пошивайла?
— Так, васці сотня.
— А — а де вона тепер?
Маковський хотів зморщити брови, але тільки кров живішими струмочками потекла вниз. Махнув рукою.
— Що сталося з нею?
— Як розбила німецьку райтарію, попала між два реґіменти німецької піхоти.
— І що?
Маковський похитав головою.
— Я не бачив добре, але мені здається, що мало хто остався в живих.
Криницький, уже зовсім очунявши, сів, неначе б силою хтось його посадив.