Полонені Барсової ущелини

Ананян Вахтанг Степанович

Найлегше лазили по скелях Асо і Гагік. Вони й пішли оглядати западини. Шипшина, схована в Масрупі, закінчилась. Довелося шукати нові ягідні кущі, і, звичайно, обидва хлопці скоро стомилися. Нарешті, в одному віддаленому куточку, на виступі скелі, перед ними зачервоніли на сонці якісь цяточки. Гагік весело загукав:

— Ой ви милі мої вітаміни «це»! Почекайте, я зараз доберуся до вас!

Поки Асо і Гагік збирали ягоди, Ашот і Шушик по черзі розчищали стежку, а Саркіс мовчки стежив за їх роботою, не наважуючись пропонувати свою допомогу.

— Ти, Шушик, піди в печеру

і поглянь на вогнище… І взагалі даремно ти прийшла з нами. Адже вирішено, що тобі робити…

— Як же я піду до вогнища, коли ви всі тут працюєте? — жалібно заперечила дівчинка.

Саркіс починав розуміти, яку радість відчувають товариші, розчищаючи стежку. А він лишається осторонь, не може разом з ними поділяти цю радість. Нарешті, поборовши в собі соромі, хлопець наважився підійти до Шушик.

— Дай я трохи покидаю…

Шушик посміхнулась і дала йому лопату, але Ашот різко вихопив її з рук Саркіса і заходився працювати сам. Швидкими нервовими рухами він скидав сніг у провалля, і в кожному русі його рук відчувалось приховане роздратування. «Він просто ненавидить мене», — подумав Саркіс. І від цієї думки в нього защеміло в серці.

Робота посувалась дуже повільно. Та коли трохи відпочили, поснідали червоною соковитою шипшиною, яку принесли Гагік і Асо, всі відчули себе краще, і діло пішло веселіше. Хлопцям додала сили не стільки шипшина, скільки зростаюча віра у близьке визволення.

Так попрацювали до полудня і, прикинувши, визначили, що від снігу ледве очистили четверту частину стежки. Правда, чим далі, тим більше скеля спускалася вниз. Подекуди вона навіть нависала над проваллям, а ущелини, що перетинали стежку, були ще далеко попереду. І все ж такими темпами можна було розчистити шлях з Барсової ущелини днів через шість-сім, якщо до того часу не випаде новий сніг і в них щодня буде їжа.

Коли всі вже потомились, Шушик тихо, аж докірливо, запитала Ашота:

— Чого ти такий упертий, і досі не дозволяєш Саркісові працювати?

Саркіс сидів збоку і дивився в провалля.

— Ти думаєш, він хоче працювати?

— А хіба ти не бачиш — кається…

— Кається, бо важко, а ти наївна і погано його знаєш. Скине дві лопати снігу, а потім хвалитиметься в селі, що вивів нас із ущелини!

— Не будь таким жорстоким, Ашот.

— Гаразд, спробуємо. Поклич його!

— Саркіс, іди й ти працюй з нами! Керівник сам тебе кличе! — з радістю в голосі крикнула Шушик.

Саркіс мало не відповів іронічно: «Ага! Нарешті, він порозумнішав!» Однак стримався.

Взяв хлопець лопату, але задоволення від роботи мав лише перші кілька хвилин. Потім відчув таку втому, що лопата стала для нього справжнісінькою мукою. Ні, не звик він напружувати свої сили, не звик пріти від роботи. Добре, що Гагік прийшов на зміну. Саркіс з радістю передав йому лопату.

— Як ти думаєш, Ашот, чи не послати Шушик по наших любих горобців нам на підмогу? — лукаво підморгнувши, запитав Гагік.

Хто міг заперечити проти такої допомоги? І Шушик зараз же побігла готувати обід.

Сонце вже сідало за вершини гір, коли дівчина повернулася з смаженими на дерев’яних рожнах горобцями. Радісно гавкаючи і облизуючись, за нею плентався Бойнах. Всі хлопці одержали по рожну з трьома горобцями — і пообідали з таким апетитом, який буває тільки у людини, втомленої важкою працею…

Даремно Бойнах чекав кісточок. Хіба могли вони уціліти, попавши між два ряди молодих зубів?

Ось усі поїли, і ніби заясніло навкруги — світ став для мандрівників просто рожевим!

— Ну, орлята, вставайте! — розпорядився Ашот.

Знову заходилися працювати. Погано тільки було з Саркісом: спочатку він швидко втомлювався, беріг свої сили, а далі взагалі почав пасти задніх. Коли, витягнувшись ланцюжком, хлопці чистили сніг, Саркіс вирішив іти останнім. Тут і снігу було менше, й не так небезпечно. Страшно першому — тому, хто скидає з вузенької стежки великі кучугури снігу. Так і жди, що вони потягнуть тебе за собою, а, втративши рівновагу, легко полетіти в провалля… «Ні, Назар [13] не з тих, що йдуть на війну першими…»

13

Герой вірменської народної казки.

Але так само, як на полі бою, де куля часто знаходить боягуза, що заховався в окопі, наскочила біда й на Саркіса, який найбільше думав про свою безпеку. З ним сталося саме те, чого він боявся.

Ашот давно розгадав немудру політику Саркіса, який тільки вдавав, що працює. Спостерігаючи, як кволо і ліниво той розмахує своєю палицею, Ашот довго сердився мовчки, а потім крикнув:

— Ану, йди сюди, Саркіс! Попрацюй трохи на моєму місці, а то тільки руками махаєш… Візьми мою «лопату».

Що ж йому робити? Знову не послухатись, не звернути уваги на цю неприємну пропозицію? Знову лишитися самотнім? Ні, зараз це було б занадто зухвало. «Краще не зв’язуватись», — вирішив Саркіс і, спираючись на свою палицю, почав обережно, дуже обережно, просуватись уперед. Ось він минув Шушик, яка послужливо притулилась до скелі; ось і до Гагіка, який витирає піт з чола, вже рукою подати, як раптом… Проклятий камінь! Саркіс не хотів, щоб хлопці помітили його боязку, невпевнену ходу, і на мить високо підняв голову. І саме тоді під ноги йому потрапив камінь — хлопець спіткнувся, втратив рівновагу і не встиг навіть охнути, як зірвався з краю стежки й полетів у провалля.

Знизу долинув приглушений звук від падіння, загуркотів камінь, і все стихло. Злякано скрикнула Шушик, оглушливо загавкав Бойнах.

— Який жах! — аж присів Гагік; у нього затремтіли коліна. — Відійди! — сердито схопив він Ашота, який підійшов близько до краю провалля. — Ще й ти впадеш.

Ашот відступив півкроку, але не перестав напружено вдивлятися в глибину. Що було по той бік скелястого виступу, йому не вдавалося розглядіти. Тільки внизу, на виступі скелі, зеленіла маленька, кучерява ялинка з товстими і кривими гілками.