Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
— Саркіс! — нахилившись над ущелиною, закричав Ашот.
Луна повторила його голос і завмерла. Хлопці напружили слух, але навкруги панувала мертва тиша.
Ашот сів на стежку і опустив голову на руки.
— Який жах! Що я наробив!..
Хлопці стояли, похнюпивши голови. Тільки зрідка чути було тихе схлипування Шушик.
Упав, розбився на скелях товариш їхніх важких днів — упертий, егоїстичний, та все-таки товариш… І саме тоді, коли він, здається, почав виправлятись, робив перші кроки назустріч колективу…
Розділ
Про те, як уся країна шукала зниклих мандрівників
Село Айгедзор, про яке досі мало хто й чув, протягом кількох тижнів стало широко відомим усьому Радянському Союзу. Арам і Аршак опублікували в газетах Далекого Сходу повідомлення про зниклих школярів. Про цей нещасний випадок розповіло і радіо. Оскільки радіохвилі не знають меж, то чутка про п’ятьох дітей, що так таємниче зникли, поширилась по всій країні.
Інтерес до цієї загадкової події дедалі зростав. Навіть група полярників далекого острова Піонер запитала ЦК комсомолу Вірменії, чи вдалося розшукати юних натуралістів. «Усе ще шукаємо», — відповіли їм з Єревана…
Листоноша Мурад усі ці дні не знав спокою. Якщо раніше він ходив у районний центр забирати пошту через діва дні, то тепер поспішав туди по два, а то й по три рази на день. 1 йшов він завжди з надією, що, нарешті, зможе принести в село радісну звістку. Але… Уральські школярі повідомили, що вони шукають вірменських товаришів у своїх містах і селах. Учителька біології з Караганди Ганна Виноградова писала: «Як тільки знайдуться юні айгедзорці, дуже прошу повідомити нас телеграмою, щоб і ми, ваші далекі друзі, раділи разом з вами». А українка з одного села на Харківщині Олеся Захарівна підбадьорювала вірменських матерів і висловлювала впевненість, що діти обов’язково знайдуться, бо її син одного разу теж кудись зникав і його знайшли аж на Закарпатті. «Моєму дурникові захотілося на світ подивитись. У такому віці це буває. Не втрачайте надії!..»
Сіран, Ашотова мати, читала ці листи, телеграми, і серце її стискалося від болю й радості: далекі люди, вся країна переживає з нею її горе!
— Тільки наш голова мало цікавиться дітьми, — скаржилась вона сусідкам.
— Було б вигідно, він би поцікавився, — відповідали їй.
Щодня приходили в Айгедзор юні натуралісти і з сусіднього азербайджанського села Мейлу. І щоразу, підходячи до Алеї братства, вони з сумом згадували своїх друзів-вірменів, разом з якими насадили тут дерева. Де вони тепер? їм здавалося, що дерева осиротіли і сумніше погойдують своїми кронами, вкритими білими шапками снігу…
Щодня виходила на дорогу Сіран, чекаючи листоношу Мурада. Вона хотіла з його обличчя вгадати, яку звістку приніс він їй сьогодні.
— Ні, знову відводить очі… Осліпнути б твоїй матері, Ашот! — схлипувала бідна жінка.
А Мурад, викладаючи на стіл все нові й нові листи, урочисто говорив, погладжуючи ріденькі вуса:
— Прочитай, подивись, що пишуть піонери. По всьому світу живуть друзі твого Ашота. Це лист із Риги, це — з Ташкента, це — із Батумі, а ось — із Харкова. Не кожна жінка заслуговує на таку честь…
— Ой, знайшовся б тільки мій синочок, більше нічого на світі мені не треба!..
— Знайдеться, неодмінно знайдеться… Стільки людей його шукає, що й голку могли б знайти, — сказав дідусь і, додавши ще кілька заспокійливих слів, зібрався вже йти. — Ну, я ще раз піду сьогодні на пошту, може, щось нове буде.
Старий говорив спокійним, впевненим голосом, щоб підбадьорити бідолашну матір.
Але як тільки листоноша виходив на вулицю, обличчя його хмурніло, кроки уповільнювались, ставали хиткими. «Чи знайдуться діти?» — сумно думав він. Та помітивши своїм пильним оком ще здалеку когось із батьків, діти яких зникли, він знову весело посміхався, прискорював ходу:
— Не було звістки від дітей? Ні? Нічого, одержимо! Зараз я миттю злітаю в район, принесу добру звістку. Приготуйтесь приймати поздоровлення.
Розділ двадцять перший
Про те, як щасливо можна скотитися в провалля
Час ніби зупинився. Цілим роком здалися нашим героям ті секунди, коли вони стояли біля провалля, напружуючи слух і зір. У мертвій тиші, що панувала в ущелині, тільки й чути було їх важке дихання. Ніхто з них не міг зрозуміти, як це сталося, чому впав Саркіс і чому ніхто не встиг йому допомогти.
Після довгого, тяжкого мовчання Шушик сказала, ридаючи:
— Ми були жорстокі з ним…
Усі зрозуміли, кого в першу чергу докоряє дівчина. І Ашот страшенно лаяв себе. Коли б він знав, шо Саркіс може так загинути, то, звичайно, не наговорив би йому стільки гірких слів! Навіть не взяв би на роботу.
— Ходім подивимося з того боку. Може, звідти його побачимо? — першим зорієнтувався Асо.
Усі повернули назад по розчищеній ними частині стежки, спустилися в ущелину і перейшли на її протилежний схил.
Стурбовано оглядали вони скелі, що піднімалися навпроти, тріщини, западини, виступи. Але там не було видно й сліду чогось живого. Тільки орли, важко змахуючи крилами, шугали над проваллям. «Чують запах крові, — подумав Ашот, і серце його стиснулось, а до горла підступили сльози. — Що я наробив, що я наробив!»
— Ходім униз, — звелів він раптом. — Треба ж його знайти!..
Чіпляючись за каміння, вони спустились у провалля, куди впав їх товариш. Але й там не було нічого, крім снігу й уламків каміння. «Застряв на якомусь виступі». — вирішив Ашот.
— Він міг зачепитися за ялинку, — мовив хлопець, і в його голосі прозвучала надія. — Погляньте, вона стоїть якраз на його шляху.
— Він котився з такою силою, що ялинка не могла його стримати, — безнадійно сказала Шушик. — Якби зачепився, то було б хоч що-небудь видно: руку, ногу, голову…
— Там же повинен бути якийсь клапоть землі, звідки ялинка бере вологу!.. — вперто повторював своє Ашот.
— Ех, — махнув рукою Гагік. — Кого загубив, а кого шукаєш? Нащо нам твій клапоть землі? Ти нам Саркіса знайди!