Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
— Зрозуміли? — закричав раптом Гагік і підхопився з місця. — Завтра ж ми звільнимо Саркіса з його тюрми! Наріжемо дубового гілля, розігріємо його на вогні і наробимо кілець. А з цих кілець — зробимо довгий ланцюг…
Розділ двадцять п’ятий
Про те, як наші хлопці вигадували все нові й нові способи, щоб врятувати товариша
Сонце, безсиле й бліде, давно вже зійшло, а юні мандрівники ще не виходили з печери. В
— Гілля кінчилось, — вигукнув Асо, коли зігнули останнє кільце.
— Ану, порийся в попелі, може, ще є!
Асо порився, але витяг одну невеличку гіллячку.
— Нічого, зігніть, маленьке кільце вийде. Чекайте, полічу. Один, два, три… — Ашот тіихо ворушив губами. — У нашому ланцюгу двадцять чотири кільця. Ану, Гагік, візьми ланцюг за кінець і вийди надвір. Ого, метрів десять буде!
— А якщо повісити на нього тягар, ще довший буде, — вирішила Шушик.
— Еге ж, коли на ньому повисне Саркіс, круглі кільця витягнуться в овали. Але… Все ж я боюсь, що короткий… Ану ходімо ще по гілля!..
Та легко сказати «ходімо ще». Спробуй зламати гілляку товщиною з палець. Гнучка, тверда, вона важко піддається. І знову Асо виручив усіх своїм ножем.
Голодні друзі, не спавши всю ніч, до півдня нарощували свій ланцюг, поки в ньому не стало, нарешті, тридцять шість кілець.
— Мій терпець увірвався. Годі! Ходімо… — сказав Ашот.
Серед скель лунав жалібний стогін Саркіса:
— Шушик, хоч би ти зглянулась!.. Хмизу підкинь… кілька шишок…
— Зараз ми тебе визволимо! — крикнув Ашот і, коли вони підійшли до провалля, додав: — Більше тобі ні хмизу, ні шишок не потрібно. Чекай! Спустимо тебе вниз…
— Як? О мої дорогі, швидше! Хіба я вам не друг?
— Хіба тільки друг?.. Ти світло наших очей, найдорожчий, рідний ти наш… Журячись за тобою, я сон втратив… — ледь стримуючи сміх, говорив Гагік.
А Саркіс затих, слухав і вухам своїм не вірив. З якого це часу для Гагіка він став світлом його очей? Чи не глузує той?
Але не встиг він розгадати цю загадку, як на клапоть землі перед ним упав якийсь дивний ланцюг.
— Прив’яжи його міцно до ялинки, — почулося зверху, і до його ніг упала вірьовка, сплетена з кори карагача.
Через кілька хвилин цей незграбний ланцюг уже гойдався над проваллям.
— Чудово! Тільки все-таки він короткий.
— Нічого, стрибне, ми йому підстелемо що-небудь, — заспокійливо сказав Гагік.
Після вчорашніх розповідей він дивився на такі стрибки досить оптимістично.
— Але м’яка підстилка обов’язково потрібна, — промовила Шушик. — Хтозна, може, якесь кільце раптом обірветься?
Хоч перед цим міцність ланцюга була випробувана, все ж вирішили вжити деяких застережних заходів. Обламавши гілля мало не з усіх ялинок і беріз, що росли навколо, хлопці купою накидали його під ланцюгом. Оскільки день був теплий, вони поскидали свої верхні сорочки і понабивали їх снігом, наче мішки. Сніг взяли в затінку, щоб був сухіший. Але й цього здалося їм замало. Тоді з схилів, де припікало сонце, покотилися в ущелину снігові брили. Так внизу утворився великий сніговий горб. Поки хлопці готували Саркісу м’яку «подушку», короткий день кінчився, і вони почали тремтіти від холоду.
— Ну, Саркіс, спускайся, — гукнув Ашот.
Саркіс нахилився, подивився вниз і злякано відступив.
— А що як обірветься? — запитав він плаксиво.
— Не обірветься. Став ноги на кільця і обережно спускайся. За останнє схопишся і стрибай на цю подушку.
Тремтячими пальцями взявся Саркіс за стовбур ялинки, але зараз же відсмикнув руки назад.
— Холодно… Пече… Давайте почекаємо до завтра. Сонце зійде, тоді й спущуся… Зараз уже темно…
Ашот заскреготів зубами.
— Ну, як хочеш, ми своє зробили, — сказав він.
Залишивши свої сорочки в купі снігу, хлопці повернулись у печеру.
— Шушик, роздувай вогонь, а ми віднесемо йому на ніч палива.
Ашот був такий сердитий, що не хотів навіть називати ім’я Саркіса.
— Ех, Бойнах, були б у тебе розум і спритність Чамбара, ми б давно звідси вийшли, — докоряв собаці Гагік. — Чамбар зумів би вибратись із ущелини, збігати в село й привести людей…
— Який там Чамбар? — образився Асо. — Хіба може бути собака розумніший за мого?..
— Який Чамбар? А ти про мисливця Бороду Асатура з Лчавана чув?
Асо заперечливо похитав головою.
— А про його внука Камо? — запитала Шушик.
— А про мого двоюрідного брата — про Грикора? — докинув Гагік.
— Грикор і справді твій двоюрідний брат?.. — зацікавилась Шушик. — Не вірю!
— Хіба ти не бачиш, що це й є Грикор? — кивнув Ашот на Гагіка. — Ніби половинка того самого яблучка. Такий же характер, такі самісінькі жарти…
— Ні, Ашот, я Грикором не стану, — сумно заперечив Гагік. — Де мені до нього! Хоч він лише на рік старший за мене, та що він тільки не виробляє! Піднімався на Бджолину скелю брати мед, продирався в очерети озера Галлі і збирав яйця бакланів… Він скрізь знаходив їжу, а я ось сиджу біля вогню й здихаю з голоду. Якби Грикор був з нами, ми хіба так жили б!
— А коли б у нас був такий керівник, як Камо, ми б тепер… — вихопилось у Шушик, і вона боязко глянула на Ашота, почервонівши як варений рак.
— Що ж я можу зробити? — спалахнув Ашот. — Потрапили б вони в Барсову ущелину, теж, мабуть, не змогли б вийти.
— Ну-ну, прошу нашого керівника не чіпати. Хоч про них і написано книжку, але й ми нічим не гірші. Наш Ашот не гірший за Камо, а я — за свого родича Грикора, — вихвалявся Гагік. — А хіба нашого Асо можна порівняти з їхнім Сето? Чи, може, Бойнах гірший за Чамбара? Ні, і наша Шушик така ж, як їхня Асмік. Асмік, звичайно, дуже гарна, але Шушик — дай бог їй здоров’я — теж вродлива. Тільки от лихо, що нема весни, а її обличчя уже в ластовинні.
Хлопці засміялись, а Шушик зашарілась. «Невже я гірше виглядаю, ніж лчаванська Асмік?» — подумала вона.
— А знаєте, я Бороду Асатура бачив, — у тон Гагь кові почав Ашот. — Якось восени він до нас приїжджав. Потоваришував з моїм батьком Разом на полювання ходили. Який чудовий дідусь, справжній філософ!.. Тільки борода у нього дуже смішна — довжелезна. Коли він кудись іде, то ховає її за пазуху.
— А Чамбар за ним, хвіст бубликом…
— Еге ж, Чамбар за ним… От коли б батько сказав йому, що ми пропали!.. Він би перейшов сніги Агріджгори і прямо до нас на ферму… Що такому, як він, мисливцеві!.. Та й Севан недалеко. Не знаю, як хто, а моя мати напише про мене бабусі. Безумовно, напише!.. Джан, мій братик Грикор зараз же всуне носа в наші айгедзорські караси з вином і скаже: «Дідусю Асатур, тут краще, ніж у нас, давай назавжди тут залишимось. Багато вина, ще й квашених овочів… Ех, якби на тому горбі показався Грикор, а в руках у нього щоб були лаваші. «Ей, Гагік, лови! Чудовий лаваш!» — крикнув би він.